Дослідження інтимних стосунків українців через творчість новоград-волинського поета

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 07.05.2018 06:46
  • 0

Перегорнувши черговий раз крайню сторінку збірника поезій "Філософія кохання" Анатолія Клюска черговий раз замислююся - "а що це було?".

Це питання я задаю для своїх мізків та емоцій, тому що вони після прочитаного виграють різними кольорами та відтінками (автор завбачливо попереджає про це назвами відповідних розділів книги). З перших рядків поет задає шалений і пристрасний темп, який примушує нуртувати кров у жилах читача. Дужо і міцно пан Анатолій захоплює дерево кохання, витрушує з нього чарівні плоди, а потім щедрою рукою роздає спраглим та охочим ці дивні надбання.

Читаючи, усвідомлюєш, що щирі почуття багатьох українців, не зважаючи на соціяльний статус та матеріальні здобутки, постають саме такими, якими вони були закодовані у рядках поезій на сторінках збірника. Ти можеш крутити педалі старезного дідового лісапета, здіймаючи пилюку над тихою сільською вулицею, в такт нахиляючись до коханої, яку доправляєш на рамі до таємної копанки, в якій ви будете купатися, а потім ледь не до ночі кохатися серед пахучих трав під вербами. Ти можеш витискати максимальні кінські сили зі свого бентлі, пролітаючи на червоне світло, доправляючи кохану, що сидить поряд у зручному шкіряному салоні, в найдорожчий ресторан, після якого ви будете довго і пристрасно кохатися у номері "Хаята" на купі розкиданих банкнот з європейськими мостами та американськими президентами, які ніяковіючи, будуть ховати свій погляд від ваших тіл, розпечених пристрастю. З точки зору хімічних процесів та духовно-психологічних надбань і в першому, і в другому випадку, не зважаючи на різні декорації, ти будеш частиною однієї містерії.

У "Філософії кохання" проведений своєрідний зріз інтимних стосунків сучасних українців.

Якщо розглядати з точки зору науки, будуючи криву Гауса, то змальовані сцени будуть потрапляти в межі найбільш традиційного і загальноприйнятного розуміння відносин між партнерами. Все що за межами – це вже або збочення, або такі високі моральні злети, після яких можна і не повернутися з нірвани. Звичайно, що після деяких поезій, у рафінованої інтелігентки може статися когнітивний дисонанс, після якого ймовірна втрата свідомості, відчуття сорому та звинувачення у неприкритому натуралізмі та еротизмі (хоча десь дуже-дуже глибоко, на невимовному рівні, вона бажатиме, щоб коли-небудь отой несмілий ботан, що крадькома поглядає на неї з-за купи конспектів і мліє від дотику, перетворився на ревучого дикуна в період зпарювання, розкидав притрушені порохами наукові праці і кохав її як в останнє на імпровізованому ложі в академічній лабораторії). Але для багатьох з нас, хто виріс на зламі моральних норм, коли пісні Мусліма Магомаєва змінювалися куплетами "Сектора Газа", вірші пана Анатолія стануть гарною приправою у щоденному рутинному житті та відносинах, що більше нагадують обов’язок, а не пристрасне бажання.

Цікаво підібраний ланцюжок поезій, який починається з сивої давнини, закарбованої глибоко в нашій генетичній пам’яті, проростає через юнацький максималізм, найперші та, відповідно, найважливіші стосунки, минає бучне весілля, заколисує дітей та виглядає онуків, він тягнеться далеко на Схід від Полісся, де заради кохання і всього свого рідного б’ється в серці воїна, що вийшов з автоматом проти танка, він продовжує жити та оживати, жартувати, сміятися, звеселяти серце кума та куми, знімати щоденну броню посад та чинів і бачити під ними жінку, яка бажає кохати та бути коханою.

Такі ми, українці. Таке наше відображення у дзеркалі творчості пана Анатолія, якому подяка за вміння та бажання творити.

Коментарі: