Голокост у Новограді: шокуючі факти від німецької волонтерки Червоного Хреста

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 29.04.2018 16:00
  • 0

Novograd.city, напередодні Дня пам'яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, публікує переклад статті німецького видання Spiegel про жахливі факти Голокосту у Новограді. Інтерв'ю німкені Шюкінг-Хомейєр, яка у 1941 році волонтером Червоного Хреста, потрапила до Новограда і працювала в солдатському будинку.

– Пані Шюкінг-Хомейєр, більшість німців після війни заперечували, що знали будь-що про Холокост. З 1941 по 1943 роки Ви були волонтером Німецького Червоного Хреста на Східному фронті. Коли Ви дізналися про вбивства євреїв?

– Вже в потязі по дорозі на фронт. Це було в жовтні 1941-го. Ми ще з однією сестрою повинні були взяти на себе керування солдатським будинком (прифронтовий будинок відпочинку) в Звяхелі, невеликому містечку в 200-х кілометрах західніше Києва. Від Брест-Литовська ми сиділи в купе з двома солдатами, вже не пам’ятаю точно, чи це були есесівці, чи звичайні солдати. І раптом один з них почав розповідати про те, як щойно в Бресті йому довелося розстріляти жінку. Жінка просила про помилування: вона повинна була доглядати за сестрою-інвалідом. Тоді він наказав привести сестру і розстріляв обох. Ми були шоковані, але нічого не сказали.

Шюкінг-Хомейер

– Він хотів похвалитися?

– Цього я не знаю.

– У Звяхелі якраз перед вашим приїздом знищили багато тисяч членів єврейської громади. Коли Ви про це дізналися?

– Один із старших офіцерів пояснив нам в день прибуття, що євреїв тут більше немає, вони всі мертві, й будинки їхні стоять порожні.

– Він сказав це віч-на-віч?

– Ні, розповідав увечері за столом. Трохи пізніше я написала про це своїм батькам. В листі було і про те, що інші сестри мені сказали, що я кричала уві сні: "Але так не можна, ні в якому разі, це ж усупереч всіх людських законів!"

– Який вигляд мало містечко?

– Будинки євреїв були пограбовані, часто на підлозі лежали в бруді єврейські книги. Нам казали, що можна знайти дуже гарні підсвічники. Один із офіцерів забрав такий додому.

– Ви не бачили масових поховань?

– Начальник штабу саперів одного разу запропонував показати нам історичні фортечні споруди Звяхеля. І на березі Случі він вказав нам одне місце і сказав, що там закопані 450 євреїв – чоловіків, жінок і дітей. Я промовчала.

– Ви знаєте скільки всього людей вбили у Звяхелі?

– Нам в солдатському будинку помагали кілька українських дівчат із околиць. Вони казали про 10 000 вбитих. Я думаю, що в будь-якому випадку, їх було дуже багато, бо через кілька тижнів націонал-соціалістична організація "Народна благодійність" (NSV) відкрила у Звяхелі величезний склад одягу. Наші українські помічниці завжди мали потребу в одязі, тому один офіцер спитав мене чи не хочуть вони взяти що-небудь, і тоді я пішла з ними туди. Там було дуже багато дитячих речей. Деякі з наших дівчат не хотіли нічого брати. Інші дякували: "Хайль Гітлер". Я про це написала своїй мамі, і вона миттю повідомила свою сестру в Гамбурзі, аби вона у жодному разі не брала одяг NSV, бо він з убитих євреїв.

Євреї у Рівному. 1941 рік

– Чи були Ви прямим свідком одного із злочинів?

– Ні. Одного разу була до цього близькою. Для солдатського будинку я повина була кожного тижня привозити продукти і пиво з Рівного, 100 кілометрів від нас, а там було величезне гето. І ось одного разу, це було в липні 1942 року, – пивоварня, де працювало багато євреїв, була закритою. Ми їхали через гето, воно було безлюдним. Вочевидь незадовго до цього його зачистили. І ми побачили, як німці в уніформі зганяли в одне місце жінок і дітей, що намагалися сховатися. Їх звичайно розстріляли. Я буквально вила, коли повернулася у Звяхель, і найбільшим моїм бажанням було повернутися додому.

– У Рівному було декілька хвиль масових вбивств з тисячами жертв. Чи знаєте Ви щось про обставини?

У Рівному я часто бувала в управлінні вермахту, отримувала ордери. І через те, що солдати дуже стримано говорили про переселення, я зацікавилась. Ну як з переселенням? Коли ви про нього дізнаєтеся...

– ...тоді Ви вже знали, що переселення – це замасковане позначення вбивств євреїв?

– Так, але не можу пригадати, коли і як я про це дізналася. В будь-якому разі мені тоді в управлінні вермахту пояснили: "Напередодні ввечері ми отримуємо повідомлення, що у визначеному пункті проводитимуть переселення і при цьому може дійти до великого галасу. Війська на місці це не повинно турбувати, тобто вони не повинні втручатися". Сьогодні відомо, що розстріли велися айнзацкомандами і поліцейськими.

– Ви спілкувалися з таким в солдатскьому будинку?

– Цього я не знаю, всі вони носили уніформу і вели себе як прості солдати.

– 5 листопада 1941 року Ви пишете батькам: "Тато завжди каже, що від людей, для яких не існує моральних перешкод, віє дивним повітрям. Це правда, тепер я вмію розрізняти людей – від багатьох по-справжньому пахне кров’ю. Ох, світ – це велика бійня". Ви дійсно вважали, що могли впізнавати убивць?


– Так, у мене було таке враження. Якщо людина відчуває себе господарем життя і смерті, то вона веде себе і навіть рухається не так як інші люди. Вона показує, що від неї залежить все.

– Ви уникали таких людей?

– Завжди можна вибрати того, з ким підримувати стосунки.

– У ваших листах знову і знову з’являються такі пасажі: "Але євреї, більшість із яких володіли магазинами, просто всі мертві". Або ж: "Тут, у Звяхелі, євреїв більше немає". Ви нічого не пишете про вбивства. Боялися цензури?

 – Звичайно. Знаєте, я була дуже боязкою дівчиною. Моїй мамі – вона була зовсім не такою як я – я написала, що вона б тут не витримала й одного дня. І я впевнена, що вона б знайшла спосіб звідси вирватися. Залишатися там – підтримувати систему. Але я не знала, яку мені вигадати причину. Щоб повернутися в Німеччину, мені потрібен був дозвіл.

– Думаєте, батьки зрозуміли Ваші натяки?

– Звичайно.

– Ви могли говорити про це з іншими сестрами?

– Ні, про це не говорили.

– Але кожен був в курсі справи?

– Щодо фронтовиків я цього з упевненістю сказати не можу. Але всі, хто був у тилу, і, перш за все, були там довго, про це знали.

– Звідки така впевненість?

– Тому що в розмовах завжди відштовхувалися від того, що кожен про це знає. Я ще вам не розповіла, як одного разу фельдфебель на ім’я Франк, здається із Мюнстера, під час поїздки в машині повідомив, що протягом наступних кількох тижнів братиме участь у розстрілах, і не відмовиться, тому що хоче отримати підвищення у званні. Я йому сказала, що він не повинен цього робити, він потім не зможе спати.

– І?

– Все одно він пішов на це і потім плакався мені, що не може більше спати і погано себе почуває. Я йому відповіла: "Я ж попереджала!"

– Чому він Вам довірився?

– Часто розмови з солдатами дуже швидко ставали довірливими. Це були чоловіки, які довгий час не спілкувалися з жінками, не рахуючи українок, але з ними вони говорити не могли, а бажання виговоритися було величезним. В інший раз я їхала вантажтівкою і водій без усілякого приводу почав мені розповідати, що в Козятині, південо-західніше Києва, кілька сотень євреїв примусили, чекаючи розстрілу, голодувати два дні, тому що розстрільна команда була зайнятою в іншому місці.

– Але це було віч-на-віч.

– Так. Але один із німецьких селян, які в околицях Звяхеля задавали тон, пан Негель із Гессена, зовсім відкрито розповідав як одного разу гнали євреїв повз його дім, а господиня будинку, єврейка, при цьому, за його твердженням, сміялася, і тоді він примусив її включитися в процесію. Мені відразу стало ясно, що я маю справу зі злочинцями.

– Ви писали матері: "Швидко дійшло до того, що я подолала в собі внутрішнє обурення і після цього стала сприймати все набагато легше. Тут навіть найпорядніші люди дійшли до такої межі. Якщо ви всіх цих епізодів не бачите, а взагалі тут все це вже в минулому, ...то можна і забути. Хоча я все ще шалено переживаю, коли бачу дитину, знаючи, що через 2-3 дні вона буде мертвою". Читається так, ніби Ви шукали спосіб витримати звірства, що коїлися навколо Вас.

– Цього я більш точно пригадати не можу. Можливо, я писала, щоб обдурити цензуру.

– Однак у Ваших листах можна знайти і пасажі, котрі створюють враження, що Ви були отруєні своїм оточенням.

– Ні, мій батько був адвокатом, з 1933 року знаходився під забороною на професійну діяльність. Я дуже боялася цензури. Я ніколи не була антисеміткою, більше того, ми пізніше у війну не раз допомагали євреям.

Солдатський будинок у Звяхелі

– Ви якось використовували після війни свою обізнаність про операції в Звяхелі?

– Я вирішила, що про все це знають солдати. Але потім я про такі випадки не чула. Ще в 1945 році я запропонувала прокурору в Мюнстері, який в 1943 році вчив мене і став до того часу провідним прокурором, провести процедуру збору доказів. Тоді ще всі факти були напоготові: які загони там розміщувалися, з якими номерами польової пошти. Але прокурор вважав, що ми це повинні передоручити англійцям. Він був боягузом. Через три чи чотири роки я інформувала єврейську общину в Дортмунді, де я тоді жила, але ніхто там цим не зацікавився.

– А пізніше?

– З жодним колегою із правоохоронних органів, які були на Сході, неможливо було відкрито говорити. Скрізь сиділи старі нацисти. Тільки за кілька років до мого виходу на пенсію знову виринула тема Звяхеля. Я була суддею суду із соціальних питань і отримала на руки акт пенсійного страхування. Він належав одному з фольксдойче, який хотів, щоб йому у стаж зарахували службу в німецькій поліції в Звяхелі у 1941 році. Він числився в українських загонах охоронної поліції, яких я підозрювала в участі у так званих «переселеннях». Я написала йому, що точно знаю, що відбувалося у Звяхелі в жовтні 1941 і краще б йому подати проти мене заяву про необ’єктивність. Він це й зробив. І мій заступник зарахував йому цей час до стажу, як, на жаль, і передбачає закон.

– Ви не заявили на нього?

– Ні, він був лише маленьким коліщатком. Але потім я навела довідки, чи розслідує центральне бюро в Людвігсгафені вбивства в Звяхелі. І я дала свідчення про все, що знала. За власним спостереженням я б могла бути свідком обвинувачення тільки проти фельдфебеля Франка. Але він зник.

Інтерв’ю: Мартін Дьоррі (Matin Doerry), Клаус Вігрефе (Klaus Wiegrefe)

 Довідка Spiegel

27 січня 1945 року Червона Армія звільнила концентраційний табір Освенцім, в я кому нацисти знищили більше мільйона євреїв. Досі тривають суперечки щодо того, чи знали про Холокост ті німці, які злочинцями не вважаються. В розмові з "Шпігелем" (Нр. 41/2009) американський дослідник з питань політики Даніель Гольдхаген (Daniel Goldhagen) сказав, що обізнаність про массові вбивства була "дуже широкою" і посилався при цьому на десять мільйонів солдат Східного фронту.

Після цього читачка Шюкінг-Хомейєр написала в "Шпігель", що вона як свідок того часу може підтвердити правоту Гольдхагена.

21-річну Шюкінг спочатку направили в український Звяхель. Там есесівці і поліцейські за допомогою солдат вермахту знищили до того у ході багатьох акцій тисячі євреїв. Пізніше Шюкінг-Хомейєр свідчила щодо цього та інших злочинів. Німецькі федеральні суди винесли вирок сімом убивцям зі Звяхеля.

Служба Шюкінг завершилась в 1943 році. Її листи батькам і щоденники знаходяться в окружному архіві в Варендорфі і підтверджують її спогади. Тексти заслуговують довіри ще й тому, що містять деякі антисемітські і антиславістські стереотипи в дусі того часу; водночас вони знову і знову свідчать про її приховане обурення масовими вбивствами.

Коментарі:

Останні новини