Звільнений з полону Олександр Калін: "На Сході розуміють, що вони накоїли"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

17 січня, біля штабу 30 ОМБр військовослужбовці зустрічали звільненого з полону Олександра Каліна, бійця батальйону "Горинь". Після короткої урочистої частини колишній полонений розповів журналістам про перебування у полоні. Пропонуємо вам нотатки з інтерв’ю.

– Я був мобілізований 8 квітня 2015 року. Спочатку служив у 169 навчальному центрі, потім – у батальйоні "Горинь". У полон потрапив 13 вересня 2015 року біля селища Луганське. Як усе було: наблизилась ДРГ, ми вступили в бій, 3 людини загинули. Так мене і взяли у полон, в якому пробув 2 роки і 3 місяці.
Спочатку тримали у підвалах, а з 22 червня 2016-го – 1,5 роки у 97-й Макіївській колонії суворого режиму. Було таке, що в камеру мене притягували без свідомості. Перший допит у мене проводив майор з Рівного. Добре, що хоч з Рівного, бо так би і повернувся уже "не мужиком". Проте я його не бачив, адже на усіх допитах очі і руки були зав’язані. Та з часом тортури припинились. Залишалось тільки чекати. Мене схиляли до співпраці, напевно, це всім пропонують.

 

У колонії в камерах сиділо по три людини. Тільки годину на день дозволяли гуляти на свіжому повітрі. Спочатку навіть дозволяли 2 години дивитись телевізор. Потім і це заборонили...

Проти мене порушили кримінальну справу. Висунули звинувачення за статтею 230 частина 3 – пособництво тероризму.

Під час перебування у полоні відчував підтримку центру звільнення військовополонених – нам привозили передачі, листи з дому. Н. Савченко приїжджала. Бувало, що приходило по дві передачі, а віддавали одну, або в листі писали список продуктів, які передають, а віддавали лише часник, цибулю і пачку чаю. Потім перестали відбирати, віддавали все, що є, окрім заборонених речей, як і у будь-якій тюрмі. А ще не можна було передавати чорний мелений перець, щоб через "кормушку" не кинути його в очі бойовику.
Примушували прибирати вулиці, годувати курей, возити металолом. Що нам наказували, те ми і робили.

Були місцеві, які нам приносили цукерки, цигарки, але все тихо, щоб ніхто не бачив.


У Борисполі, коли впустили родичів, підбігла донька, почала обіймати, цілувати, а я дивлюсь на неї і кажу "добрий день", а сам думаю, хто вона така. А коли вона на метр відійшла, то зрозумів, що це моя донечка. Не впізнав її...

Вірив, що буде звільнення, хоча нам розповідали, що ми нікому в Україні не потрібні, нас ніхто не звільнить. Але все ж хвилювався, а раптом обмін відмінять? Зрозумів, що дійсно звільняють, коли вивели нас у районі Майорського, коли побачив І. Геращенко. А вже коли приїхали наші автобуси – ми остаточно переконалися у тому, що їдемо додому.

З 28 грудня до 16 січня я перебував у Київському госпіталі. Мені зробили лазерну корекцію зору. Збираються вставляти імплантати і оперувати жовчний міхур.

Службу хочу продовжувати, але все залежить від родини. Якщо вмовлю рідню – служитиму, а як ні – не буду. Час покаже.
Хочу зауважити, що жителі Сходу України вже потроху розуміють, що вони накоїли…

Коментарі: