У 17 років він отримав свою першу медаль, а в 60 – чергове звання полковника

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 22.06.2018 15:20
  • 0

Ветеран війни Антон Будішевський розповів, чому потрапив у партизани і як полонив німця.

Нині йому 93 роки, а він ще досі міцно стоїть на ногах та має неабияку силу в руках. Живе Антон Васильович разом з дружиною Вірою Антонівною в затишному домі, який побудували власноруч. Своїм будинком він неабияк пишається, каже, що ніде не почувався краще. 1955 року подружжя оселилося у ньому та посадило омріяний сад. Усі ці роки вони вирощували овочі на власному городі, доглядали та хазяйнували як могли.

Дружина Антона Будішевського – Віра Антонівна. Фото: Віталій Дорошенко

– Ось тільки останній рік, – нарікає господиня, – здоров’я вже не те, городом займаються діти. Ми, як тільки оселилися тут, посадили малину, смородину. Ви не повірите, ми й досі такий рясний врожай збираємо, що люди дивуються. Онуки та правнуки часто приїздять поласувати.

Антон Васильович та Віра Антонівна разом уже 73 роки. Живуть душа в душу. І все б нічого, якби не довелося вдруге в рідній країні почути слово "війна".

Антон Будішевський родом із села Зосимівка Ємільчинського району. Коли почалася війна, йому було лишень 16 років. Він згадує ті часи, ніби це було вчора:

Батько Антона Будішевського – Василь. Позаду – дім Будішевських.

 

– 22 червня я побачив у небі літак, на крилах якого були зображені білі хрести. Він летів у бік недобудованого аеродрому в Ємільчиному. А після обіду по радіо повідомили, що почалася війна. Страшні часи настали. Пам’ятаю, як фашисти напали на наше село. Ми ховалися в землянці й здригалися він кожного вибуху. Ще страшніше стало, коли в селі розмістилась ворожа частина. У селян забирали всю їжу, били курей та нахабно ганялись за молодими жінками".

– Поряд з нашою хатою жив етнічний німець, – згадує ветеран. – Солдати вермахту були в селі, і я боявся, що сусід може здати мене нацистам, бо ще до вступу в партизанське з'єднання я виконував доручення місцевих підпільників. Здебільшого ходив у Новоград. Якби мене викрили, то розстріляли б усю родину.

Довелося розіграти "арешт". Справжні партизани прийшли до нас у хату, зв'язали мені руки і забрали з собою, як "пособника окупантів". Усе робили так, щоб це побачив сусід-німець. Виглядало все дуже реалістично, тому німці нічого не запідозрили".

Саме так хлопець і потрапив у партизанській загін "За Батьківщину". Спочатку його призначили другим номером до обслуги кулемету Максима, треба було носити ящик з патронами. Згодом командир загону помітив юнака і призначив Антона зв’язковим штабу загону з’єднання Скубка. Для парубка це була велика честь, тому він поставився до нової роботи дуже серйозно.


Восени 1943-го Антон Будішевський отримав наказ вивести з оточення роту, яка прикривала основні сили партизан після здійснення диверсії.

– Я повз кущами, яром, болотом і думав лише про те, як би не попастися ворогові. Саме за це завдання хлопця представили до нагородження медаллю "Партизан Великої Вітчизняної Війни".
– Німці боялися лісу. І ми знали, щоб урятуватися, потрібно ховатися саме там. Командир з’єднання дав мені завдання зняти роту з прикриття. Зараз я б вже такого не зробив, але тоді всю відстань, яку я долав, міни рвалися, вибухали снаряди, а я не зупинявся. Командир роти Васильєв розцілував мене, коли побачив. Тоді ми моїм шляхом напролом вийшли з засідки. За це завдання мене мали нагородити орденом, але зняли з нагороди, бо коли я дістався до місця призначення, дав команду бійцям "отступать любым порядком". Іншими словами – тікайте, хто як може. Ох і отримав я на горіхи за ці слова", – сміється ветеран.

– У партизанах було дуже важко. Бруд, холод, часто не було що їсти, а ще – постійна зміна місця дислокації, ми ніколи не сиділи на місці довше кількох тижнів.

У 1944 році мене призвали у регулярну армію. Сталося це після визволення Новограда-Волинського. Пам'ятаю, як з боку Коростеня на місто мчали радянські танки. Німці драпали на усіх напрямках.

Після того як у місто увійшли червоні війська, я пішов до воєнкомату. Там мене і мобілізували.
"Учебку" проходив у місті Шуя Івановської області. Звідти нас направили на фронт", – розповідає він.

9 квітня 1944 року Антон Будішевський прийняв присягу і на 6 довгих років присвятив себе армії. Після звільнення Звягеля молодого солдата направили до Білорусі, де охороняючи склад озброєння він упіймав німця: "Мій перший бій в армії, тоді вже мені присвоїли молодшого сержанта, був під Вітебськом. Це було справжнє криваве місиво. Наша дивізія штурмувала висоту, але безрезультатно. Стільки хлопців полягло... Там я отримав осколкове поранення в руку та вухо. Після цього мене вже не відправляли на серйозні бої, а переводили з бригади у бригаду. От в одній з бригад я й зловив німця. Ніч. Я стою на посту. Чую щось шарудить. Я спершу подумав, що заєць чи лисиця, як придивляюся – німець
повзе. Я до нього: "Стій! Руки за голову" і пустив автоматну чергу вгору.

Він заплакав: "Мать, дети дома". Тут уже збіглися до мене всі вартові й ми почали вирішувати, що з ним робити. Спочатку хотіли розстріляти, але шкода стало. Хтось запропонував полонити німця, я його підтримав. Тож нас послухали і пожаліли німця. Обіцяли мені за це теж орден дати, але це армія, війна, які там нагороди".

9 травня 1945 року, м. Кенігсберг. Антон Будішевський праворуч внизу.

 

"9 травня я зустрів у Кенігсберзі. Зараз це Калінінград у Росії".

У повоєнний час почалася доба відбудови, до якої Антон Васильович теж доклав немало сил. Спершу працював завклубу в селі Кука-Гута (нині Вільшанка). Потім у Росії будував Волго-Донський канал. Після цього аж до 1986 року працював у Новоград-Волинському автопарку, допомагав відбудовувати будинки на вже такому рідному ГАЗ-51.

Антон Будішевський – ветеран війни, має 18 медалей та 3 ордени. Виростив двох доньок, двох онучок та вже двійко правнуків. До 65 років він ще вправно їздив на власній машині, аж поки не заборонили лікарі. Він досі пам’ятає майже кожен день війни та мріє, щоб його правнуки не знали, як це – боронити рідний край.

Коментарі:

Останні новини