Алеї Клари: звягельчанка щодня безкоштовно прибирає свій мікрорайон

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 06.07.2018 11:52
  • 0

Вчительська донька, дружина майора аж ніяк не соромиться непрестижної роботи.

Ми вирішили познайомити вас з людьми, про яких телебачення не знімає сюжети, а газети пишуть рідко. Вони обрізають гілки на деревах, латають діри на дорогах, працюють нянями в садочках, возять нас на роботу, підмітають вулиці і тротуари, охороняють офіси, миють підлогу в школах і магазинах. Представники непрестижних професій роблять Новоград-Волинський чистішим, комфортнішим, кращим. Хто ж вони?

Про героїню сьогоднішньої розповіді — Клару Лаврентіївну Бєлову — дізналися випадково. Вона — унікальний житель Новограда-Волинського.

Ось уже кілька років поспіль літня жінка абсолютно безкоштовно ретельно доглядає дві алеї — більшу, що веде від вулиці Житомирської через "хитрий базарчик" у глибину мікрорайону, й меншу, перед своїм будинком.

Акуратно підмітає, збирає і виносить у смітник пластик, папірці, змащує вапном бордюри, вириває бур’ян, що пробивається з-під них і бідкається, що не в змозі газони косити. Багато хто думає, що косити складно, а мітлою махати —
ні. Насправді, це важкий фізичний труд, але Клара Лаврентіївна не скаржиться, мете собі.

Навесні працює ще напруженіше: прибирає сміття, накопичене під снігом, фарбує лавочки й штахети огорож квітників. Обов’язково підбілює стовбури десятків старих яблунь та інших дерев, доглядає рослини, ніби у власному садку. Вапно і білу фарбу купує сама, а нехитрі знаряддя праці — мітлу, щітку, сапу дають працівники ОСББ.

У день нашого знайомства Клара Лаврентіївна зайшла в ОСББ по велику банку темної фарби. "Якщо розпогодиться, пофарбую сміттєві баки", — бадьоро повідомила вона.

Як можуть охайно вбрані, дорослі, на вигляд порядні люди кидати сміття під ноги

Попри поважний вік і щоденні клопоти знайшла час для міні-екскурсії мікрорайоном, показала свої улюблені алейки і розповіла:

"Колишнє військове містечко — це райський куточок. За будинками тече Случ, скрізь зелень, квітки, пахне травою, бузком і липою. Такого не побачите ні в Києві, ні в Москві. Я прожила тут 50 років, тому не дивуйтеся моєму, якщо хочете, волонтерству. Нормальна людина зобов’язана прибирати, доглядати рідний дім і довкілля".

Не кожен так думає. Клара Лаврентіївна дивується: "Як можуть охайно вбрані, дорослі, на вигляд порядні люди кидати сміття під ноги. Чим таку поведінку можна виправдати? Ганьба та й годі, але я вірю, що прийде час, коли люди будуть охайними, терпимими, доброзичливими і роботу двірників цінуватимуть. Сьогодні я просто працюю, чистота і є головним моїм результатом".

Можливо, ще спрацьовує радянська психологія, але попри настирливий посил "все профессии нужны, все профессии важны" працювати двірниками йшли неохоче. Ще й досі дехто вважає таку роботу принизливою, а тоді, коли Клара зростала і вчилася у ЗОШ №2 (випуск 1957 року), всі діти мріяли бути лікарями, вчителями, науковцями.

У тому-то й особливість поведінки Клари Лаврентіївни: вчительська донька, дружина майора аж ніяк не соромиться непрестижної роботи. Завдяки чоловікові Віктору Бєлову, якого характеризує як прекрасного сім’янина, побувала за кордоном. Двічі — шість і три роки — він служив у Німеччині, а дружина супроводжувала його.

Виховання і статус зобов’язували Клару Лаврентіївну тримати марку. Вона й досі, на порозі вісімдесятиліття, прагне добре виглядати, вишукано вбиратися і чинити правильно. Пояснюючи свою життєву позицію, процитувала татові слова:

"Ти повинна бути відповідальною, навіть працюючи прибиральницею, маєш виконувати завдання так, ніби ти на цій ділянці міністр".

Батько ніколи не цурався ніякої роботи, навіть умів чоботи шити.
Татова наука врізалася у голову маленької дівчинки. Ще б пак! Лаврентій Гнатович Терещук виховував і переконував, він був у селі Кошелів (на той час Ярунського району) вчителем початкових класів. Працював на совість, вважався авторитетною людиною, його ім’ям у цьому населеному пункті навіть вулицю назвали.

Сім’я у переддень Другої світової війни переїхала у Новоград-Волинський, на вулиці Ярунській, тепер Лянгуса, батьки придбали півбудинка. Коли грянула війна, наша героїня за звичкою називає її Великою Вітчизняною, батько пішов на фронт. Зважаючи на професію, його призначили писарем. Через це Лаврентій Гнатович повернувся додому майже сліпим. Карбід, який використовувався у лампах, спричинив виразку рогівки. Працювати вчителем більше не міг.

Навіть у найстрашніші роки ми не голодували

"Батьки були настільки кмітливими і працьовитими, що ми навіть у найстрашніші часи не голодували", — згадує Клара Лаврентіївна, — картопля на столі була завжди.

Найяскравішим дитячим враженням є бомба, що впала на город: "Мати страшенно перелякалася, тепер я розумію, що вона боялася не за себе, а за наше життя".

Післявоєнне лихоліття пережили дружною сім’єю, у Клари Лаврентіївни було три сестри. "Зараз це виглядає смішно, але я виросла на суботниках, й досі нічого не маю проти хороших радянських традицій. Єдине, що дуже хотіла, змінити своє ім’я на звичне для слов'ян Клавдія. Тоді, коли я народилася (Прим. авт. — 7 січня 1940 року), вважалося нормою називати хлопчиків на честь Володимира Леніна, а дівчаток на честь Клари Цеткін або Рози Люксембург", — ділиться сокровенним наша героїня.

Той, хто має золоті руки, завжди прогодує і себе, і сім'ю

Охоче розповідає про своє життя і пояснює, чому не здобула вищої освіти: "Я вчилася добре, як і мої старші сестри. Вони працювали у медицині, а щоб вивчитися на лікаря, їздили до інших міст в інститути на дахах вагонів потягів». "Мене не приваблювала медицина, вступила до Житомирського педагогічного інституту на фізико-математичне відділення. Перевівшись на заочну форму, цілий рік у школі села Кропивня викладала математику.

Заміжжя та народження дитини змусили розпрощатися з планами стати вчителем". Вступила на вечірнє відділення машинобудівного технікуму і після завершення могла працювати техніком-технологом, але життя знову змінило плани.

Народила ще одного сина, супроводжувала чоловіка-військовика. Так і не працювала за фахом жодного дня. До роботи Клара Лаврентіївна ставиться як до головної потреби:

"Людина, яка щось вміє, в усі часи користувалася повагою. Той, хто має золоті руки, завжди прогодує і себе, і сім'ю.

Окрім того, рух, робота є запорукою довголіття, мій батько прожив 86 років. Я не звикла сидіти на лавочці й стогнати: там болить, там ниє. Найкращі ліки — це трудотерапія. Я встаю, молюся Богу, випиваю п’ять (!) пігулок від тиску і йду на вулицю. Ви навіть уявити не можете, скільки перехожих вітаються, дякують за прибирання, зичать здоров’я". Представники ОСББ переконані, що Клара Лаврентіївна заслуговує на подяку.

Вони навіть планують виготовити і встановити дві таблички з написом "Алея Клари". Кларі Лаврентіївні ідея дуже подобається, вона не потребує матеріальної винагороди, а от тепле слово, повага для неї дуже важливі.

Країна у стані війни, і кожен повинен щось робити

"Якось мені принесли триста гривень премії, я попросила переказати ці гроші в АТО. Бодай шкарпетки солдатам куплять". Клара Лаврентіївна несподівано почала говорити про сьогоднішню війну: "Який це жах, що гине стільки безневинних хлопців. Мені тривожно, адже у мене два сини, троє онуків і три правнуки. Якою буде їхня доля?".

"Країна у стані війни, і кожен повинен щось робити, — переконана наша героїня, — я вже реально нічим не можу допомогти. Хочу, щоб мікрорайон, куди повернуться військовослужбовці, милував око. "Зелені" мають зустріти АТОвців чистотою".

Ми не завжди звертаємо увагу на людей, які з самого ранку, о будь-якій порі року, щодня сумлінно прибирають місто. Нам не цікаво, про що вони думають, виконуючи невдячну роботу. Ми не намагаємося уявити життя без двірників, а варто було б спробувати. Чистота не знає вихідних і свят. У 79 років Клара Лаврентіївна не тішиться заслуженим відпочинком, а поспішає на свої алеї.

У сірій повсякденності вона виконує важливе суспільне завдання. Ця жінка, яку дехто вважає дивакуватою, своїм нехитрим прикладом возвеличує людину праці. Праця може все: за її допомогою перемагають труднощі, знаходять рішення проблем, які здавалися глухим кутом, досягають добробуту. Вона творить, удосконалює нас. Познайомившись з працелюбною, скромною жінкою, вкотре переконалися, що все в нашому житті починається з праці і чистоти, насамперед душевної.

 

Коментарі:

Останні новини