Капелан тридцятки, отець Олександр: "Я не завжди встигаю одягати бронежилет, коли нас обстрілюють"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 22.07.2018 09:25
  • 0

Капелан тридцятки, отець Олександр розповідає про першу зустріч із військовими та життя на передовій.

Олександр Люшенко народився в Російській Федерації, де прожив неповних чотири роки. Проте все життя вважає себе справжнім патріотом України. Його мама родом зі Львівщини, саме туди вона й переїхала з сином. Уся родина Олександра глибоко вірує, особливо дідусь. З ним навіть нині, після 5 років навчання у Львівській православній академії та 8 років практики, отець Олександр не наважується сперечатися на релігійну тематику. Богословські теми для нього дуже важливі, адже знає святе письмо краще, ніж деякі бувалі священики, та вивчив достеменно Старий та Новий Заповіт.

Ще зовсім маленьким Олександр вперше відвідав храм і вже тоді зрозумів, що присвятить Богу своє життя. Йому було всього чотири роки, а він досі пам’ятає цей день: "Бабуся привела мене вперше в храм, а я стояв там, ніби вкопаний, насолоджувався. Уже з шести років я був паламарем, прислужував біля священика — допомагав та іноді навіть співав на службах".

П’ять років навчання у Львівській академії були досить тяжкими. Ще в далекому 2005 році в академію був великий та суворий відбір. На одне місце претендувало семеро людей, і це попри досить складне навчання та умови. При вступі вже були потрібні певний багаж знань, уміння читати старослов’янською, церковнослов’янською мовами та, звичайно, гарний голос.

"Ми не могли виходити в місто, коли нам захочеться. У нас були суворі правила: зранку та ввечері — обов’язково молитва, з восьмої до п’ятої — навчання. Потім години три я займався в хорі. Далі вечеря, дві години вільного часу і спати. Дуже багато доводилося вчити, був великий потік інформації", — пригадує отець.

Коли Олександр навчався на четвертому курсі, зовсім випадково зустрів свою майбутню дружину Ярославу.

Цю зустріч називає одним із найщасливіших моментів у своєму житті. Розповідаючи про це, отець цитує апостола Павла: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє, але найбільша з них — любов".

З таким же захватом він розповідає і про другу важливу подію: "Так, любов як окриляє, так може і розбити, але коли з’являються в родині діти — це найбільше щастя. Я був присутній при народженні свого синочка Романа. Це не порівняти ні з чим, коли ти вперше береш маля на руки й відчуваєш цю надзвичайну батьківську любов і дяку своїй дружині та Богу за те, що можеш тримати свою кровинку на руках".

Як і кожен священик, після навчання Олександр пройшов посвяту в священнослужителі, а далі були довгі пошуки та мандри Європою.

Цей період в житті отця можна назвати перейманням досвіду, адже він служив в різних парафіях як закордоном, так і в Україні, багато навчався. Уже зараз, коли розповідає про навчання, він все частіше, навіть не помічаючи, проводить аналогію з військовим життям: "В академії був послух, в армії — наряд. Багато хто навчання в академії порівнює з армією, адже там так само має бути дисципліна. Мабуть, саме тому мені таке близьке армійське життя. Зараз для мене головне — бути на одному рівні з військовими. Це допомагає зруйнувати бар’єр, що спершу виростає. Саме так я можу дійсно їм допомогти!".

 Якою була ваша перша зустріч із військовослужбовцями?

— Я завжди вважав себе патріотом України, тому ще з часів Революції гідності намагався підтримувати наших хлопців. Часто їздив на Майдан, багато з ким подружився, знав навіть декількох загиблих, через те дуже тяжко переживав ці події. Коли почалася війна, їздив волонтером до військових, допомагав продуктами, речами. Потім з’явилася нагода допомагати їм як священик, тому й погодився не вагаючись.

Найбільше запам’яталася зустріч з 53 бригадою, а саме — з третім батальйоном. Першого дня я тільки знайомився з хлопцями. Всі були здивовані. Від нас десь за 200 метрів були російські війська, тому вже наступного дня я потрапив під обстріли. Саме тоді мені вперше сказали: "Отче, ви не уявляєте, наскільки нам приємно, що ви з нами тут!" Тоді я відчув себе потрібним саме там, на позиціях.

— Розкажіть, будь ласка, яка роль капелана на передовій?

— Загалом нам усе ж доводиться бути певною мірою психологами. На передовій здебільшого хлопцям необхідно виговоритись, а нема кому. Товариші є завжди, але за стільки часу вони вже знають один про одного все. А от мені вже потроху всі довіряють, я ніколи не ставив бар’єр і намагався бути з усіма нарівні. Я працюю так, як усі, допомагаю і підтримую.

— Чи завжди вдається знайти доречні слова?

— Ні, однозначно ні. До мене звертаються з абсолютно різними питаннями. Нас в академії навчали, що священик має бути ерудованим, щоб давати відповідь на різні питання. Тому я намагаюся бути й товаришем, і наставником, і помічником, але є ситуації, коли я безсилий. Наприклад, коли в солдата вдома трапляється біда. Я можу лише висловити своє співчуття, допомогти молитвою. Намагаюся спостерігати за цією людиною і зробити все можливе, щоб вона не наклала на себе руки.

— Як військовому капелану бути потрібним?

— Передусім необхідне бажання. На передовій неможливо витримати без величезного прагнення й терпіння. Там я проводжу, буває, по півроку, не бачуся з рідними. Однак моє бажання допомогти сильніше, ніж будь-які труднощі. Я розумію і бачу, що потрібний.

Я не завжди встигаю одягти бронежилет, але хлопці навіть при обстрілах тримаються біля мене, бо знають, що разом нас вбереже Господь.

Звісно, багато хто мені каже, що немає віри. Але я нікому не нав’язую своїх поглядів. Просто з часом спостерігаю, як вони самі починають цікавитись тим, що я роблю, у що вірю.

— Що привело вас у нашу 30 ОМБр?

— У 30 бригаді я вже рік. Перед цим на волонтерських засадах був у декількох різних бригадах. Потім просто випала нагода на постійній основі стати штатним капеланом, я погодився.

— Доводилося спілкуватися з іноземними колегами?

— Так, дякувати Богу, зараз є інтернет, можна багато з ким спілкуватись. Мені досить цікаво переймати досвід у НАТівських капеланів. У соціальних мережах є їхні сторінки, де ми спілкуємося, ставимо питання. Іноді, якщо комусь із хлопців потрібна молитва, я прошу в своїх колег допомоги і ми разом молимось. Ви уявляєте, яка це сила, коли декілька священиків водночас моляться за одну людину.

— Чим займаєтесь у вільну хвилину?

— У мене дуже мало вільного часу, він увесь присвячений військовим. Іноді можу собі дозволити подивитися фільм. Подобаються психологічні фільми та серіали, наприклад, "Збреши мені". Люблю читати Василя Стуса й Івана Нечуя-Левицького, вже декілька разів перечитував його повість "Старосвітські батюшки і матушки".

— Що побажаєте військовикам та нашим читачам?

— Військовим — міцного здоров’я для вас та рідних, бажання захищати, боронити Україну, перемогти як зовнішнього, так і внутрішнього ворога, щоб Боже благословення сходило на вас та ваші сім’ї! А всьому українському народові я зичу бути завжди патріотами та пам’ятати, що Україна — це не тільки земля наша й батьків, а насамперед — земля наших дітей!

У житті я керуюсь такими словами й усім цього бажаю: допомагай ближньому; живи сам й не заважай жити іншим.

Фото Novograd.city та з архіву отця Олександра

Коментарі:

Останні новини