Юрій Розбицький: правда та вигадки про найзагадковішого хореографа Новограда

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 26.10.2017 14:56
  • 0

Monatik запитує у своїй пісні: що з’явилось першим – музика, чи танці? У Новограді спочатку з’явилась "Грація". Зразковий ансамбль бального танцю має почесне звання "Гордість міста", не має конкурентів в Житомирській області, а на заходи загальнодержавного рівня потрапляє без попереднього відбору.

Змінюються локації, мода на костюми, ритми мелодій, проте незмінним залишається єдине: за кулісами сцени традиційно нервує Він. Юльян Розбицький, або більш звично – Юрій Францевич, не лише керівник зразкового колективу, титулований хореограф та педагог. Він – це і є "Грація", і розділити ці два поняття фактично неможливо. Так як неможливо знайти інформацію про Юрія Розбицького. Відео з виступів "Грації" є в мережі, яскраві світлини вальсуючих пар також. А от про самого ідеолога колективу, творця цілої епохи танцю у Новограді-Волинському – у місті ходять лише легенди.

Міф 1: Розбицький не жалує журналістів

Розвінчуємо цей міф: наша розмова відбулася. Вийшла вона змістовною та досить відвертою. Ми запитали про те, наскільки складно бути зразковим ансамблем і зразковим хореографом. Юрій Францевич повів нас за куліси свого успіху:

Фото Тетяни Дроздюк
Фото Тетяни Дроздюк
Фото Тетяни Дроздюк
 

– Зразковість, вона виражається у зовнішньому вигляді, у підготовці до того чи іншого дійства, навіть у виборі знайомих та друзів. Це досить складно. Колись на моїх дітей говорили “царські діти”. І в тому є своя правда. Учасники "Грації" чисті, виглажені, з ідеальними зачісками, з рівною спиною!

Я не дозволяю хлопцям після того, як вони вдягли костюм – сідати, щоб не дай Боже вони прим’яли його.

Я до "зразкового” йшов дуже довго. Вперше, коли подали документи до Міністерства культури на отримання цього звання – отримали відмову. Проте причина була не в тому, що ми були недостойні, а в тому, що в мене банально не вистачало костюмів. Програма зразкового колективу повинна була сягати 2 годин танцювальних номерів, а це постійні зміни одягу. Але я везучий, в особливості на людей, які мені трапляються в житті. Наприклад, робота свого часу з заступником директора гімназії по виховній роботі Наталією Куценко.

Ні до того, ні після того, я не зустрічав більше таких людей. Вона жила своєю роботою, так як і я. Ні одна репетиція не проходила, щоб вона не зайшла і не подивилась як тут все відбувається. Вона знала поіменно усіх дітей і вона ж запропонувала назву колективу, яку діти охоче підтримали. Саме Наталія Олександрівна дала мені не лише підтримку, але й міцну закалку, з якою я далі пішов по життю. Дякуючи їй, з’явились і перші костюми. Строчила вся школа! Мені конче потрібні були 12 під’юбників.

Уявіть: на кожен іде 40 метрів тканини! Я сам не в силі був впоратись, працювали геть усі. За тиждень колектив був одягнений і ми в Житомирі, на обласному конкурсі зайняли І місце. Приблизно в цей самий час "Грація" виступала на одному із звітних концертів у Житомирському академічному театрі ім. І. Кочерги. До мене підійшли з "Льонка", де я колись танцював, і я почув пам’ятну фразу:

– Юра, уяви, налетіла буря, стало темно-темно, а коли вийшли твої діти – ніби сонце засяяло.

Дійсно, діти були всі в білому, їх було багато і це було надзвичайно ефектно.

Наразі "Грація" приїхала зі Львова, де зі 178 номерів, танець новоградського ансамблю був відзначений І місцем. За останній рік в Києві колектив зайняв два перших місця (старші діти і середня група), у Вінниці І і ІІ місця, в Бердичеві – гран-прі, як найкращий колектив, у Львові І і ІІ місце, у Вінниці – 3 перших місця.

Міф 2: перед талантами відчинені усі двері

Юрій Францевич розповів про те, як у нього з’являлись основоположні цілі в житті, які він досягав одна за одною. Якщо вірити постулату, що "талант має бути голодним", то Розбицький флагман в даному питанні:

– Одного разу на міжнародних гастролях я зустрів колектив з Прибалтики, в якому танцювало 40 пар дорослих і стільки ж маленьких учасників. Я познайомився з людьми, які мені розповіли, що навіть у той час (а це ще був Радянський Союз), у їхніх школах вже існував урок хореографії в межах шкільної програми. У мене зародилася нова рожева мрія: щоб в Україні теж при школах започаткували уроки для розвитку тіла, укріплення здоров’я дітей. І коли при відкритті гімназії імені Лесі Українки мені запропонували викладати цю дисципліну офіційно, я відразу відмовився від роботи у Палаці шкільної молоді. Тодішній керівник Палацу Зінаїда Шлендер була на мене дуже сердита, що я перейшов в інший заклад. Вона навіть не розмовляла зі мною. Не зважаючи на конфліктну ситуацію, пані Зінаїда була присутня на відкритті гімназії. На заході стояла скарбничка для пожертв з надписом: "На розвиток гімназії". Шлендер кинула туди пристойну суму зі словами: "Нічого у нього не вийде, ось побачите". І ви знаєте, ці слова мене заділи за живе. Тоді я поставив собі за мету: там де я працюю, я завжди буду добиватися успіху.

Докази цих слів більш ніж переконливі. Юрій Францевич отримав звання "Відмінник освіти", колектив "Грація" відзначений почесним званням "Гордість міста". Обличчя Юрія Розбицького кожен городянин може побачити на дошці найкращих діячів Новограда-Волинського, бо, пропустивши свій колектив уперед, і він особисто отримав звання "Гордість міста". Один із перших був нагороджений почесним орденом "Звягель".

Міф 3: титули – дають привілегії

Юрій Францевич після того, як відпрацює у школі, приходить додому і… дістає свою швейну машинку. Міф про те, що Розбицький сам шиє костюми, робить дівчаткам зачіски та наносить їм макіяж – ніякий не міф, а абсолютна реальність. Сукні, якими славиться зразковий ансамбль бального танцю "Грація" вийшли з-під голки її керівника:

– Оплата від батьків за заняття у ансамблі, цілком іде на покриття комунальних платежів орендованого приміщення, податки, на пошиття костюмів. Зараз тканини дуже дорогі. 

Фото Тетяни Дроздюк
Фото Тетяни Дроздюк
Фото Тетяни Дроздюк
Фото Тетяни Дроздюк
 

Час потребує інших костюмів, не так як колись із підкладочної тканини. Я досі використовую ті під’юбники, які на зорі створення колективу шила вся гімназія. Вони вже старі і рвуться, проте зроблені були на совість. Мені страшно стає, коли подумаю, що мені прийдеться шити нові. Штопаємо, перештопуємо те, що є.

У приміщенні колишньої бойлерної тепломережі, що розташована на вул. Шевченка (за аптекою №217) проходить основний вишкіл тієї грації, що підкорює усі майданчики країни. Проте там, в прямому сенсі цього слова – цвітуть костюми. Юрій Францевич прокоментував:

– 2 роки у мене не було плати за опалення (дякуючи рішенню сесії попереднього скликання). Чесно кажучи, вона в мене забирала і здоров’я і всі кошти. Я відкладаю гроші, економлю, прикручую батареї, викручуюсь як можу. Оплата за тепло там нереальна, бо велика площа приміщення і будівля знаходиться в землі. Вона просякнута сирістю, там і костюми псуються, вони там половина вже покрились цвіллю. І відключати тепло я не можу, бо це ж діти, їм потрібно займатись розігрітими у теплому приміщенні. Як ця дитина може танцювати нормально, коли вона замерзла? Поки ті 2 роки я не платив за тепло, усі вивільнені кошти я направив на нові костюми. Так, завдяки лояльності депутатів і мера, я одягнув дітей. 

Мені не так складно поміняти танець і поставити новий, як одягнути дітей.

Міф 4: талант не передається у спадок

Тут, скоріше, варто цитувати українське прислів’я про яблуко, яке падає недалеко від яблуні. Адже син Юрія Францевича пішов по слідам свого видатного батька і наставника. Броніслав Розбицький наразі сам уже став взірцем для підростаючого покоління:

– Син у мене танцював до 10 класу школи. Потім, я його групу розігнав. Бачите, старша група завжди повинна бути взірцем для менших, бо дітям потрібен зразок на кого рівнятися. А його група, робила все як-небудь. Я люблю так: коли я взявся за справу, то треба довести її до кінця і зробити, як в Європі. Якби я будував дорогу, я б її зробив так, що вона 20 років не потребувала би ремонту. Вчити – значить вчити. Якщо виводити дитину на сцену, то вона повинна показати гідний номер, а не просто побігати по сцені. Глядач повинен вийти із зали і пам’ятати, що він побачив, відчувати емоції.

Син Броніслав, після розпуску його групи, 2 роки не ходив на танці. Потрапивши в Київ, почав шукати де б йому займатися. Він не привчений лежати і гратися в комп’ютері чи з телефоном увесь день. При університеті він побачив афішу про набір на бальні таці і на хіп-хоп. 6 років займався. І вже потім у нього промайнула думка, якою він зі мною поділився: може хореографом стати? Я йому тоді сказав:

 Фото Тетяни Дроздюк

– Броніслав, ти бачив моє життя? Я ніколи не належав ні сім’ї, ні тобі. Коли у мого єдиного сина був випускний, я не зміг бути присутнім, бо в мене один концерт у Будинку культури, а другий – на параді біля пам’ятника Лесі Українці. Ти подумай, ви ж не те покоління, що я: ви не будете ночами шити костюми, прати, власноруч прасувати, робити зачіски. Успіх – це не тільки навчити дітей піднімати руки, це все разом. І мій син як ніхто знає скільки років мені прийшлось рухатись до того, що я зараз маю.

 У часи моєї юності вважалося, що двійочники йдуть в хореографи. Але я не зважав, бо твердо увпевнений – головне – знайти себе в житті. Буває так, що двійочники і трійочники знаходять себе в житті, а відмінники – залишаються на обочині.

Я не думав, що після цього він і далі танцюватиме, хоча, у моїй сім’ї було 10 дітей, і з них 8 танцювало в ансамблі "Полісся". Я попросив Броніслава прийти до моїх учнів і показати їм трохи нового, бо бачу, що їм стало нудно. Він поставив танець. Відразу по тому у наступному конкурсі в Бердичеві ми виграли гран-прі у новому для нас напрямку хіп-хоп. Я чудово розумію, що сьогодні час потребує займатись не лише бальними танцями. Констатую, що на останньому виступі в Палаці культури мої вихованці гірше станцювали квік-степ з основної бальної програми, ніж хіп-хоп.

Міф 5: талановита людина – талановита в усьому

На щастя, ми не змогли розвінчати даний міф, бо Юрій Францевич вкотре наочно підтвердив його. Крім низки супутніх професій, які він опанував в процесі свого насиченого професійного шляху, наразі він опанував нове хобі. Хореограф, слава про якого гримить далеко за кордонами нашого міста, плете… кошики. Нещодавно, під час святкування Дня гімназії, дружина Галина Андріївна, вмовила продемонструвати результати даного заняття колегам. Юрій Розбицький, зі скромною посмішкою поділився:

– Я займаюсь усім, де можна прикласти руки, де із нічого можна зробити щось. Якось в інтернеті шукав ідеї нових костюмів і побачив, як люди плетуть із паперу різні речі. У мене в голові постійно жевріла думка: знайти щось, що дозволить заробляти гроші на нове вбрання дітям. Так от я почав крутити на спиці газетний папір, з якого «виростає» корзина.

Для врівноваження своїх нервів, сідаю, лакую, просушую феном, до ночі так можу просидіти. Мрію дійти до професіоналізму, щоб і це ремесло дивувало інших. Ба, навіть, заробляти на життя, чому б ні? Я хочу показати людям, що не танцями єдиними.

– Скажіть, коли для бальних танців запізно, а коли зарано?

– Ніколи не буває пізно, якщо душа танцює, то тіло буде повністю піддаватися їй.

Один із сучасних виконавців в своїй останній пісні задає досить філософське питання: що з’явилось раніше – музика чи танці? У Новограді-Волинському спочатку з’явилась "Грація", і досить важко пригадати що було до неї. Вона стала брендом, показником якості та престижу, що досить нетипово для провінційного міста. Планка, яку встановив для себе і для інших Юрій Розбицький, надійно зафіксована на високому рівні. А поки інші рівняються на неї, Він за кулісами слідкує за кожним рухом своїх дітей. Бо, пам’ятаєте, як було на початку? Він – це і є "Грація".

Коментарі: