Більше двох разів не стріляю: історія бойового снайпера

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 26.01.2019 21:20
  • 0

Володимировичу скоро виповнюється 50. Він родом із Полтавщини. До війни "професійно крутив баранку", як він каже про свою попередню роботу. До своєї теперішньої професії не мав жодного відношення, все вирішив випадок.

Ще коли служив у Заполяр'ї, на Північному флоті ВМФ СРСР, командири завжди відмічали прекрасні результати по стрільбі тодішнього "підводника", але хлопчина не звертав на це особливої уваги.

– Як почалася війна на Донбасі, то одразу вирішив для себе – йду воювати!

Але "воєнкоми", невідомо з якої причини, постійно знаходили причини, аби не направляти чоловіка у військо. Проте, настирливий та наполегливий він не відступав і "воєнком" пообіцяв відправити його в "учєбку" за умови, що Володимирович за день пройде комісію. Тому вже наступного дня чоловік разом з мобілізованими 4-ої хвилі направлявся в "Дівички", де став корегувальником вогню артилерії.

– То був березень 2015, виїхали на стрільбище поблизу Артемівська. Всі стріляли з гвинтівок, а я із "сучки" (АКС-74У), але вражав мішені на відстані до 700 метрів не гірше за інших. Командир дав СГД, глянув результат, та й так змінив я свій профіль… – пригадує той випадок сьогоднішній снайпер.

– Робота снайпера – це в першу чергу спостереження та збір інформації: хто куди пішов-поїхав, час, кількість. Це складна професія, потрібно постійно вдосконалюватися. Тільки за останній рік тричі проводили різноманітні навчання. Але основна майстерність здобувається на війні самостійно.

Найважливіше в роботі снайпера – бути терплячим, тому більшість тут люди флегматичні. Наші хлопці по 10 днів висиджують в "льожках", а буває й довше. В місцях, де до противника більше кілометра, доводиться виходити за "нуль" і працювати на лінії перехресного вогню, своїх звичайно Володимирович попереджає про роботу.

– Пам’ятаю, як до терористів сербські снайпери заїхали. Добре треновані, бо мали свою війну. Одного з них понад дві доби вистежував – стріляти він вже ніколи не буде, – посміхаючись каже снайпер. – Більш як два рази ніколи не стріляю – небезпечно, адже там теж далеко не аматори.

Багато палить, понад дві пачки за день може бути. На виходах цього не робить, посміхаючись каже: "Шкідливо для здоров’я".

Завжди, коли приїжджає додому, йде до храму. Навіть номер священика є. Періодично зідзвонюються. Ніби просто так поговорять, але допомагає. На похороні одного зі своїх друзів попросив його, аби благословив.

– А не кожен священик благословить військового, – ділиться власним досвідом. – А цей із такою відвертістю, з усією душею.

Отець Роман не знає, що Володимирович – снайпер, для нього він звичайний український захисник.

– Люди й досі погано усвідомлюють, що тут війна. Я коли додому приїжджаю, то дуже важко з багатьма спілкуватися, – ділиться емоціями військовий. – Кажуть: "Ми ж тебе туди не посилали". Відповідаю: "Так я у вас нічого й не прошу".

У Володимировича два сини росте, от заради них він і продовжує свою боротьбу. Молодший дуже пишається своїм батьком, ось це і надихає…

 

Коментарі:

Останні новини