Фортечні привиди, ранковий Ужгород і кукурудзяна мафія Мукачево: дводенний автотур західною Україною

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 25.08.2018 13:59
  • 0

Наша екс-студентська компанія збиралася на шалений вікенд близько року. Діти, робота, погода, лінощі постійно ставали на заваді бажанню зібратись і відірватись "як колись".

Хто б міг подумати, що чотири колишніх студенти з різних куточків України "псіхануть" і через п’ять років після закінчення універу зірвуться у шалений автотур західною Україною.

Маршрут задумали цікавий і дуже насичений. Вечірній заїзд у Тараканівський форт, нічний перекус у львівській "Криївці", Ужгород, Мукачево, Косино, Синевир і вишенька на торті – Говерла.
Усе це ми мали зробити за два дні й встигнути повернутися в понеділок на роботу.

Локація перша. Тараканівський форт

Виїхати з Новограда сподівалися десь о восьмій вечора. Вовчик їхав з Переяслава до Києва, де він мав забрати Сашка. В Житомирі приєднався Льоха. Останній збір був у Новограді. Завантажена траса, технічні неприємності з Вовчиковим "конем" відтермінували нашу зустріч до 22.00.

– Хлопці, то ми ж у форт приїдемо якраз опівночі, – резонно підмітив хтось із нас.

– Ну і що, буде весело,  – жартівливо апелював Льоха.

Дорогою до Рівного накрапав дощик. Після емоційної зустрічі ми безперестанку "тріщали" і згадували буремні студентські роки.

До першої локації маршруту, Тарканівського форту, підкотилися за півгодини до опівночі. Оминувши Дубно і  невеличке містечко Тараканів, наші очі уважно вивчали навігатор.

Дорогу до форту Google Maps показував. Але одна справа дивитися в телефон, а інша – вишукувати очима в придорожніх заростях грунтовий манівець.
З першого разу промахнулися... Повторний "захід" привів нас на непримітну алею густо обсаджену височенними деревами.

Вже тут по спині пройшов перший холодок. Дорога до форту нагадувала епізод із фільму жахів. Підсвічене фарами звисаюче гілля, вузька вибоїста дорога і повна невідомість попереду. Розмови стихли. Ми намагалися жартувати, але видно було, що кожен з нас розумів – ми не в Діснейленд їдемо. Ще по дорозі до форту, я розповідав хлопцям про цю укріпспоруду. В мережі багато роликів, які лякають туристів привидами, секретною лабораторією Аненербе і блукаючими сатаністами.

Градус неспокою трохи знизився, коли здалеку замаячили кілька автомобілів. Від невеликої галявини у непролазні хащі розходилися дві дороги. В альтанці відпочивала місцева молодь. Льоха пішов на розвідку, а ми неохоче вилізли з машини і тупцяли біля багажника в якому лежали ліхтарики. Вовчик запропонував підвищити градус геройства португальським портвейном, однак ми відмовилися.

– Тут недалечко, ось сюди,  – показуючи рукою праворуч мовив наш розвідник.

– Машину тільки стрьомно залишати, – додав Льоха.

Компашка, немов почувши наші побоювання, швиденько евакуювалася.

– Мабуть за добавкою поїхали, – припустив Вовчик.

Стало трохи моторошно. Опівнічний ліс, форт із привидами поруч і повна невідомість того, що нас чекає. – Ну що, козаки, пішли? – бадьоро припрошував Сашко і ми подибали туди куди нас відправили "мєсні". Дорога була непоганою. Де-не-де траплялися великі ями з багном і завали з гілок.

– Мабуть, щоб машинами не їздили, – припустив Вовчик.

Перше, що привертає увагу дорогою до форту це величезні зарослі борщівнику. Отруйна рослина повністю окупувала узбіччя і у світлі ліхтарика виглядала трохи космічно.

– Ану посвіти вбік, – мовив до Сашка Льоха.

– Ох ти йо... – не договорив Саня.   

Височезні стіни зовнішнього укріплення форту, густо обвиті плющем, нависали над головою і виглядали ну дуже епічно.

– Оце масштаби. А подивіться яка кладка цегляна – додав Вовчик. Хвилин через десять ми надибали вхід із стрілкою, однак на стіні був ще й надпис на кшталт: "Прохід заборонено, небезпечно для життя".

Ось такий надпис зустрів нас на вході то тунелю

Льоха несподівано рвонув уперед і побіг вузьким бетонним коридором углиб тунелю. Що поробиш, підтюпцем почимчикували і ми.
Сто метрів чистого і сухого коридору вивели нас у внутрішній двір фортеці. Видовище варто сказати неймовірне. Ніч, кругом пугикають сови, крізь хмари ледве пробивається місяць і тиша. Напіврозвалені каземати, казарми, незрозумілі ходи у стінах і купа битої цегли. Монументальність і масштаби цієї споруди дійсно вражають.

– А ну, ша... – крикнув Льоха, і ми завмерли. Усі четверо почули кроки десь вгорі, на другому поверсі будівлі казарми.

– Тут хтось є, – перелякано мовив Сашко.

– Ага, такі ж ненормальні як і ми, – зауважив я і ми зному рушили вперед.
Бажання вшитися звідти змінювалося на неймовірний азарт. Мабуть адреналін трохи заспокоїв нас і ми сміливо заглядали у кожну дірку і шпарину форту. За рогом почулися кроки і музика.

– Мабуть сатаністи, я читав про них, – я невдало пробував розрядити атмосферу.
– То ж не привиди музику слухають, – пожартував Льоха.

– Во імя тьми... – зовсім близько почувся чоловічий голос.

Всередині все похололо і я вже поглядом шукав якусь каменюку чи цеглину.  "Сатаністами" виявилися троє підлітків серед яких – дівчина.

– Здарова! – весело гукнув Льоха. – Що теж гуляєте?

– Ага, тут місце дуже романтичне, – сміючись відповіли "сатаністи".

Так виглядає фортеця вдень

Вони вочевидь теж трохи перелякалися, хоча й намагалися цього не показувати. Пройшовши кілька десятків метрів уперед ми помітили, що форт ніби ожив. Звідусіль чулися голоси і шурхотіння взуття по бетонній підлозі.

– Та тут народу –тьма, – зауважив Сашко. – А ми думали, що ми одні такі сміливці.
Підніматися у казарми не наважилися. Обійшовши навкруги будівлю наша дружня компашка поспішила на вихід.

У розповідях на різних сайтах часто пишуть, що у форті можна заблукати. І справді. Отворів, з якого ми потрапили всередину фортечного двору – багато, і всі вони схожі між собою. Наше щастя, що Сашко зумів віднайти потрібний нам вихід і через мить ми вже сміливо поверталися до машини голосно обговорюючи все що побачили.  Компашка, яка підказала нам дорогу до форту повернулася. Вовчик був правий, коли говорив про "добавку".

Локація друга. Криївка

Адреналін і враження від екскурсії нічною укріпспорудою розігнали сон і ми рвонули на Львів. Львів зустрів нас дощем. Противним таким осіннім дощем для якого і парасолю зазвичай не беруть.

Трохи блуданувши ми поспішили до "Криївки", бо таки вже зголодніли. В "Криївці" гостей виявилося небагато. Поодинокі відвідувачі вже розходилися, деяких попід руки виводили друзі.

– Ну що, за зустріч? – з вогником в очах запропонував Сашко.
Льоха за кермом, Вовчик мав його змінити вранці, тож щоб не виглядати в очах друзів останніми запроданцями, ми вирішили теж відмовитися.
Замовивши деруни і півметра ковбаси ми добрих хвилин двадцять мовчки потужно працювали щелепами.

– Оххх... Льоха смачно потягнувся і запропонував Вовчику піти сфотографуватися з кулеметом. Ми з Сашком мирно бесідували про буденне життя та іноді оберталися на різкі вигуки відвідувачів напідпитку. Хтось забув у кутку рюкзак проте офіціанти не зважали на те ніякої уваги.

Вовчик з кулеметом

– Прийдуть і заберуть – усміхнулася на наше зауваження одна з них.
"Криївка" вдень і вночі це два різних заклади скажу я вам. Можливо мені здалося, але візитівка Львова стала дещо "попсовою" в погоні за прибутком.
Поки ми вечеряли-снідали погода трохи покращилася. Дощик розсіявся, але мряка проймала до кісток. Наступною точкою подорожі був Ужгород.

Локація третя. Ужгород, замок і клуня

Десь о четвертій ранку почало сіріти. Вовчик змінив Льоху і наш водій разом з Сашком мирно куняли на задньому сидінні авто. Краєвиди навколо почали мінятися, ми під'їжджали до Карпат і здалеку замиготіли обриси гір.
В Мукачеве ми заскочили десь о сьомій. У місто вирішили не заїжджати, а прямувати до Ужгорода, і заїхати сюди на зворотньому шляху.

Ужгород зустрів нас туманом і хмарною погодою. Запаркувавшись недалеко від пішохідного мосту через Уж, учотирьох пішли на розвідку. На протилежному березі виднілися історичні будівлі.

– Тут має бути замок, давайте підемо туди, – запропонував я.

Перейшовши на інший бік річки перше, що впало в око – будівля Закарпатської філармонії. Гугл сказав, що колись тут була синагога. Поруч – дитяча залізниця з мініатюрним, наче іграшковим, локомотивом. Попивши кави в одній з кав'ярень, ми вирушили на пошуки замку.

По дорозі раз-по-раз траплялися доволі симпатичні будівлі хостелів, які в Ужгороді подекуди сумістили з пабами.

 

Відверто здивував дубляж вивісок угорською і англійською мовами. Таке і у Львові нечасто побачиш. Загалом, Ужгород доволі охайне місто, принаймні центральна його частина. Забудова переважно одно- і двоповерхова з мінімальним впливом сучасного "євроремонту". Поблукавши вузенькими одноманітними вуличками, вимощеними кам'яною бруківкою, ми добрели до головної туристичної споруди столиці Закарпаття – Ужгородського замку.
Споруда збереглася доволі пристойно, однак на вході нас чекала неприємна звістка. Всередину пускають лише з десятої ранку. Охоронець на вході запропонував піти до музею народної архітектури та побуту, який розмістився поруч. Вже потім я дізнався, що це один із перших музеїв України просто неба, куди позвозили старі дерев’яні хати з різних куточків Закарпаття.

 

Після символічної плати за вхідні квитки, нам дозволили походити імпровізованими вуличками автентичного  закарпатського села. Любителі старовини однозначно зацінять експозицію музею: хатки, церкви, клуні, кузні, комори і навіть шинок. І все це з натурального дерева. Виглядає дуже мальовниче, особливо за повної відсутності відвідувачів і в імлі ранкового туману.
Пофотографувавши найцікавіші експонати, ми вирушили до центру міста. Трохи дико констатувати, але судячи з численних вивісок, меморіальних дошок і пам'ятників, історія Ужгорода більше пов'язана з Угорщиною ніж з Україною. Імена, які траплялися на табличках аж ніяк не назвеш українськими – Марія-Терезія, Карл, Іштван, Міклош.

 

Приємно втішив мінімальний вплив на історичні будівлі рекламних вивісок. Видно, що влада міста дбає про зовнішній вигляд центру, чого не скажеш про дороги. Купи бруківки і провалля посеред дороги – звична картина для ужгородського центру.

Погулявши містом з годину ми поспішили до наступної локації нашої подорожі – Мукачево.

Локація четверта. Мукачево і кукурудзяний вимагач

Мукачево доволі одноманітне, але досить стильне місто. Тут немає яскравого контрасту в будівлях. Принаймні здалеку виглядає саме так. Головна туристична "Мекка" районного центру Закарпаття – замок Паланок. На відміну від Ужгородської фортеці, Паланок стоїть на горі і не помітити його дуже важко.
На вході в музей нас зустрів місцевий малий, який, зиркнувши на номера авто, поцікавився чи ми з Житомира. Його привітність виявилася трохи награною, бо наступним питанням чи навіть ультиматумом була пропозиція-вимога купити в нього варену кукурудзу. Аби не розчаровувати хлопчину ми пообіцяли задовольнити прохання юного комерсанта на виході з фортеці.

Мукачівський замок доволі незвичний за архітектурою, адже кожна його частина збудована у різні часи і виглядає окремим комплексом.
Умовно фортеця ділиться на Нижню, Середню і Верхню. Потужні бастіони зовнішнього укріплення віншує класична дзвіниця біло-облізлого кольору з годинником.

 

Уся історія замку Паланок пов’язана з Угорщиною. Тут зберігали угорську корону, ув’язнювали повстанців-революціонерів і містилася резиденція угорського князя. Кожен із власників замку реконструював і збільшував його оборонні можливості. Найепічніші сторінки історії замку пов’язані з родиною трансільванських князів Ракоці.

З терас замку відкривається неперевершений вид на гори і Мукачеве. У 2008 році в замку відновили статую міфічного птаха Турула який тримає у дзьобі меч і є символом знайдення батьківщини угорським народом. За угорськими легендами, саме Турул показав дорогу через Руські ворота давнім уграм, а під час повстання куруців під керівництвом Ференца Ракоці 1703 року нібито саме Турул приніс шаблю князю.

Покидаючи музей ми геть забули про хлопчинка-продавця, однак він одразу підбіг до автівки щойно ми наблизилися до неї. – Скільки вам качанів? – пильно вдивлявся нам в очі кукурудзяний стартапер. – Давай ми тобі дамо горіхів і арахісу, а кукурудзу ти залишиш для інших відвідувачів, – запропонував йому Льоха. Малий не відступав і почав обсипати нашого водія обуреннями на українсько-угорському суржику.

Аби спокійно почувати себе в дорозі і не накликати біду через потенційні прокльони, довелося відсипати мукачівському бізнесмену добрячий пригорщ горіхів, арахісу і фундуку, які ми приготували для підйому на Говерлу.
Виконавши екскурсійну програму-мінімум першого дня ми поспішили в Косино. Зняти стрес і дорожню втому мали знамениті на всю Україну термальні води.

Далі буде...

 

Коментарі:

Останні новини