"Бабські бунти" на території Новоград-Волинщини та області

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 30.09.2018 14:17
  • 0

"Білими  плямами" в історії України лишаються бунти, що прокотилися весною 1930 року. В Росії називали "бабьими" аби надати бунтам непривабливого вигляду і сформувати в загалу осудливу думку щодо бунтів й тим самим оправдати жорстоку розправу влади над бунтівниками.

Не минула ця трагедія і нашого краю. Як свідчить донесення окружного компартійного секретаря Левицького, іскру протесту занесло до нас із сусіднього Шепетівського округу. Звідтіля прибули "кулаки" й почали піднімати народ проти колгоспів. 8 березня під впливом їх агітації жінки в с. Дубрівка Баранівського району зібралися в гурт й вирушили повертати зерно з насіннєвого фонду, насильно вилучене активістами. На придушення виступу влада кинули міліцію, комуністів, активістів, працівників району та округу. В селі провели масові арешти.

В цей же день в Закриниччі Ярунського району жінки розгромили сільраду, а далі рушили до комори, вибили двері й взялися розбирати насіннєвий фонд. Влада кинули на село загін карателів (ГПУ) та комуністів з району. Бунт придушили силою. В Коритищах на сході села жінки вимагали вернути їм землю, насіння, інвентар і відпустити з колгоспу. Активістам вдалося самостійно справитись з рухом.

У донесеннях до центру начальство робить вигляд, що воно не розуміє справжньої причини бунтів, списуючи їх на "проіскі врага" – куркуля й духовенство, які просто не люблять влади й цькують на них населення. Левицький описує як проходять бунти. Жінки збираються в натовп, ідуть до сільради і вимагають "вернути їм усуспільнений інвентар, насіннєвий фонд, звільнити заарештованих, тощо".

Більшість бунтів спрямована проти масових арештів "куркулів", тобто, визначених сільрадою на виконання московських рознарядок поставок рабів у місця каторжних робіт. Жінки гідно протиставили свою рішимість цій работоргівлі ХХ віку. Вони не тільки вимагали звільнити нещасних, а й вдавалися до сміливих дій: нападали на карателів і відбивали заарештованих.

В с. Красилівка Ярунського району по дорозі в район люди відбили арештованого "за контрреволюційну агітацію на зборах" баптиста.

У Свинобичах гурт жінок в 50 чоловік (певне, скільки арештували мужчин – І. Т.) прийшов до сільради з вимогою звільнити заарештованих "куркулів".

Левицький доповідав Косіору "аналогічні виступи мали місце в окремих селах Ярунського, Коростишівського, Новоград-Волинського, Дзержинського районів…".

В селі Радулине Баранівського району жінки вчинили державний переворот. Напередодні карателі здійснили в селі масові арешти і розстріли мужчин. Дружина одного з розстріляних закликала жіноцтво на сход. Тут село влаштувало збори й загальним рішенням розпустило сільську раду. Натомість обрали старосту села і чотирьох її радників. Збори винесли ухвалу звільнити заарештованих, позбавити виборчих прав біднячку, що агітувала за колективізацію й вислати її геть за межі району, а майно конфіскувати. Як доповідає Левицький, в село відправлено каральний загін ГПУ.

В селі Забара, посланий з Житомира агент, зігнав на збори село й став проводити контрактацію. У відповідь народ вимагав вернути насіння, сільськогосподарський інвентар, припинить колективізацію. Справа дійшла до того, що люди побили місцевого голову комнезаму та уповноваженого Мокренської сільради.

Аби загнати селян до колгоспів, влада наказала в магазинах сірники, мило, цукор, махорку видавати тільки членам колгоспів.

В с. Фридріхівка Баранівського району магазин закрили зовсім, бо в колгосп не вступив ніхто. Розлючені селяни всім миром (натовп в 100 чоловік) рушили до сільради, вимагаючи ключів і списків тих, кому дозволено продавати товари. В село направили карателів. Загін зібрав село на збори й став вимагати прийняти резолюцію про вступ до колгоспу. Люди резолюцію відкинули. Натомість виставили вимоги: "Дайте хліба, цукру, мануфактури". "Ми проти контрактації, хлібозаготівлі, колективізації". Село було німецьким. Збори вимагали говорити до них німецькою мовою, прислати німецького представника.

В селі Стрибіж, коли зігнали народ на збори по колективізації, 250 жінок (!) напали на бібліотеку, де лежала агітаційна література, знищили її, і знищили списки "приписників", а потім з камінням кинулись на колгоспників. Аби оцінити масовість виступу, досить вказати, що на початку 70-х років у Стрибежі числилося 246 дворів.

В Новополі жінки з чоловіками вирушили з церкви до сільради і вимагали видати їм план відводу землі в колгосп. При цьому застерігали владу: "Кров проллємо, а землі не віддамо. Хочем жити як жили".

В тих же селах, де начальство змушене було погодитись відпустити людей, почався масовий вихід з колгоспів. В Любарській Гуті Мархлевського району з 65 господарств в колгоспі лишилося тільки 12, у Черемошні з 50 лишилось 4, у Василівці – з 52 – 14, а в Радулині – з 170 господарств – 39.

Кумедна сцена відбулась в Суємцях. Представник райвиконкому, надіючись, що в селі бояться розкуркулення й відкрито написати заяву про вихід з колгоспу не наважаться, зухвало заявив: хто хоче виходити з колгоспу, нехай напишуть заяву. І йому тут же подали 40 заяв. Розлючений і збентежений він на очах у людей порвав їхні заяви.

У селі Генріхівка селяни відмовилися приходити на збори. Зігнали насильно кілька десятків людей. Комуністам робити було нічого, й вони стали співати "Інтернаціонал". Тоді жінки зчинили крик. "Не треба нам співати "Інтернаціонал". Не співайте, і не деріть шкуру з народу".

В с. Нейгам Мархлевського району німецьке населення на 2 травня готувалося підняти повстання і йти на кордон.

Колгоспні збори, 30-ті роки ХХ століття, Полісся.  5.ua

Кривава драма розгорілася в Красилівці тодішнього Ярунського району. Як йдеться у донесенні, з селом радянська влада мала давні рахунки. Тут ще в 1919 році діяв загін, що брав участь у повстанні Соколовського, і його колишні бійці разом з командиром ще хазяйнували по своїх господарствах. Вони найбільш непокоїли владу і комуністи рішили зненацька провести арешти соколівців і "куркулів". Адже у випадку заворушень (а вони неодмінно мали статися, бо до цього призводила влада) соколівці не сиділи б склавши руки. Вони б зуміли організувати відсіч насильникам.

Скоро у влади з’явився і привід. Красилівчан, як і всіх селян України сповнював гнів і обурення при виді тих звірств, що їх чинили колективісти. Краплею, що переповнила чашу терпіння, було закриття сільського храму. Ще в грудні 1929 року власті замкнули на ньому двері, зняли і вивезли дзвони.

В радянські часи закриття церков трактували по-різному. Комуністи це видавали за дію, спрямовану на звільнення свідомості селян від пережитків, релігії, віри у надприродне. Але й самі комуністи хворіли такою вірою, бо приписували своєму вождеві всемогутність і безпомилковість його вчення й постійно оправдовувалися цитатами з Леніна як протестанти віршами з Біблії. Церковники закриття й руйнування церков оголосили "атеїзмом". Але атеїзм – це духовне явище, й нічого спільного з насильством і руйнуванням не має. Церкви закривали і дзвони знімали з чисто політичних міркувань. Храм на селі був не лише будівлею для здійснення культу – це був центр духовного життя села. Тут дізнавались новини, визначалися з ставленням до життя і до влади, проводили сходи, організовували повстанські загони, здійснювали перевороти.  

В Красилівці це викликало глухий протест, який ставав все дужчим в міру того, як набирала обертів колективізація.

Десь в середині березня вчитель-активіст, понатягувавши кісток і всілякого дрантя для виконання плану збору утиль-сировини, потай від людей звалив цей мотлох в церковній сторожці. Це стало відомо людям й вони оцінили вчинок як зазіхання чужака на їх власність і як зневагу їх прав і звичаїв. В свідомості красилівчан оця брутальна зневага з’єдналася із зневагою властей до їхнього життя і свободи. Коло замкнулося – в селі вибухнув бунт.

23 березня біля церкви зібрався народ. Організовано вирушили до сільради й висунули вимогу вернути дзвони і відкрити храм.

У сільраді саме проходив пленум, засідали активісти. Вони злякались людей і замкнулися. Селяни зламали двері і ввірвалися всередину. Активісти кинулися навтьоки. Народ спіймав голову сільради й побив його. Голова подався в район, а звідти 24-го березня прибули карателі ГПУ. Почалися арешти. Як свідчить донесення, затримці підлягали 13 селян – "куркулів та контрреволюційного елементу". Їх чекав розстріл або відправка на каторгу в Сибір. Село збурилося. Воно знову з’єдналося в силу і вступило у бій з карателями. Селяни кинулися на конвой і почали його роззброювати, дісталося і начальнику загону, його побили. Прозвучала команда стріляти. Двох селян убили, ще трьох поранили. І все ж частину людей вдалось врятувати. В район на розправу карателі повезли тільки 8 заарештованих.

25-го в Красилівку наїхала сила-силенна партійців, а з ними слідчий і прокурор. Розправа продовжилася.

Владі вдалося зламати село й нав’язати колективізацію. Вона була другим виданням кріпосного права на Україні. Колективізацію проводили "згори", з Москви, з чужого центру і в чужих інтересах з метою грабежу України. Але робили це руками наших – таких українських доморощених мамелюків, які за недогризок окрайця, недбало кинутий чужинцями з хазяйського столу, віднятий щойно від рота голодних матерів і дітей, запопадливо допомагали цим же чужинцям натягнути на шию рідним батьку і матері ярмо колективізації.

Колективізацію силою нав’язали українському селянству всупереч його волі та інтересів. По наслідках вона була страшніша за кріпацтво, бо кріпаччина лише поневолювала селянство, а колективізація знищила його.

Текст: Іван Тригуб, краєзнавець.

Коментарі:

Останні новини