Костянтин Єлфімов – офіцер запасу. Чоловікові нещодавно виповнилось 34 роки, і у досить молодому віці він обіймав посаду начальника штабу полку і вже встиг отримати звання підполковника. Проте на шляху Костянтина траплялося чимало подій: він знає що таке постійна зміна міст, тяжкий стан найріднішої людини. А також пройшов іще одне випробування на мужність: був у зоні бойових дій в гарячих точках.
Про родину та дитинство
— Перша за все, я не просто син військового. Моя родина до 5-го коліна – це династія військовослужбовців. Звісно, дитинство пройшло у тому ж дусі.
А народився я в Гайсині – це Вінницька область. Саме в той час батько виконував бойові завдання в республіці Афганістан, тому вперше ми з ним побачилися, коли мені було 2 роки.
Хоча був маленьким тоді, але разючі факти із дитинства пам’ятаю. Мама розповідала, що батько неймовірно зрадів, коли вперше мене побачив. Я думаю, що ця зустріч була емоційною.
Після його повернення з району виконання завдань, батька призначили для подальшого проходження служби в республіку Киргизстан. Тому ми з родиною туди переїхали. Згодом тата відправили на 2 місяці в Нагорний Карабах, де велись бойові дії. В пам'яті, ще тоді трирічного хлопчика, закарбувався один яскравий момент.
"Ми з родиною жили в гуртожитку. А я раптом чую, що по коридору хтось йде. Я звісно відчув, що це був батько. Стрімголов вилетів із кімнати, побіг до нього назустріч. На моїх очах були сльози".
У Киргизстані родина Єлфімових жила до 1991, і вже після розпаду СРСР повернулася в Україну. Батькові Костянтина запропонували посаду в 30 танковій дивізії у Новоградi-Волинському.
Переїхавши до Новограда, оселилися у військовому містечку. Тут, у п'ять років хлопчик пішов до дитячого садочку. Згодом в 11 школу, а випускний клас закінчував у сьомій. Костя каже, що всі його тодішні друзі, знайомі та однокласники мали відношення до військової служби, бо в основному це були діти військовослужбовців.
"Ми розвивалися в цьому дусі, мали спільні інтереси: лазили по дивізії, шукали різних пригод," — каже Костянтин Єлфімов.
А із друзями з Новограда досі підтримує зв'язок. Дехто з них служить у Збройних Силах України, хтось у Нацгвардії, Державній прикордонній службі та інших силових структурах.
Але родина Єлфімових мала пережити важке випробування... У 2004 році з батьком трапилась біда.
— Досі важко згадувати той день, коли батькові стало зле... Він був чинним військовослужбовцем. Одного дня, в результаті отриманої закритої черепно-мозкової травми, він знепритомнів. Швидкою його направили в приймальне відділення, але там його не прийняли, аргументуючи, що він військовий. Поки ми скидалися від звичайної лікарні до військового шпиталю й у зворотному напрямку, було втрачено найголовніше – час. Батькові ставало все гірше і йому слід було негайно робити операцію, оскільки стався крововилив у мозок. Для того, щоб зробити операцію, чекали фахівця із Житомира. Оперували лише через 12 годин потому. За тиждень батькові знову стало погано, його доставили на обстеження до Житомира. Воно показало, що потрібна повторна операція – попередня була неякісно зроблена. Після її проведення він впав у кому на два з половиною місяці... Лікарі не давали ніяких надій. Мабуть, його врятував тільки Бог та наша із мамою віра. Батько вийшов із коми, його поставили на ноги вже у "Головному військовому клінічному госпіталі" у Києві. Реабілітація тривала пів року.
У той час я якраз навчався в 11 класі. Це той період, коли треба визначатися із майбутнім та думати про вступ. Як і у всіх, у такому віці за мене розв'язували проблеми. А тут виходить, що з батьком сталася біда і мама взяла на себе всю відповідальність. Я в той час не мав змоги чимось допомогти. Все що я міг – вступити в навчальний заклад і готуватися до свого майбутнього.
Військова служба
— В мене в крові була вся військова тема. Бо ще живучи Киргизії, я весь час проводив з батьком. Він мені показував техніку, ми каталися на БМП, на танку. Тому коли треба було визначатися зі своїм майбутнім, відповідь була – я вирішив пов'язати своє життя із військовою службою. Тому вступив у Полтавський військовий інститут зв'язку.
Після закінчення інституту мене направили для подальшого проходження служби у Повітряні Сили у Вінницю на посаду начальника групи. Це був мій перший досвід роботи з підлеглими.
Я прослужив у багатьох гарнізонах. З Вінниці крокував кар'єрними офіцерськими сходинками. Служив у різних частинах, на багатьох посадах, як на командних, так і в органах військового управління.
У 2013, коли проводилась реформа ЗСУ, підрозділ, який очолював Костянтин, мали скорочувати. Тому чоловік отримав пропозицію продовжити військову службу у Рівному, адже там формувалося нове міжвидове Оперативне Командування. Прийнявши пропозицію, переїхав служити у Рівне. Тому наступний етап військової кар'єри пов'язує саме із цим містом і додає, що той період був водночас цікавим і непростим.
АТО
— Чому служба у Рівному була непростою? Тому що у 2014 році Україну сколихнула війна. Цього ж року я виконував бойові завдання.
Однієї суботи до мене підійшов мій начальник зі словами: "Костянтин, прийшло термінове розпорядження щодо виділення особового складу для виконання бойових (спеціальних) завдань". Ніякої конкретики щодо роду завдання та задачі. Лише слова: "Костя, ти готовий?". На той момент це було для мене складне питання... З одного боку я військовий, з іншого є родинні проблеми... Згадуючи ті емоції, я тільки сказав: "Командир, це для мене не просто, але мене до цього готували та я давав присягу". Мій начальник сказав у відповідь, що у мене 3 години на збори. Після того я з Рівного зателефонував свому другу до Новограда, щоб він приїхав, забрав у мене моє авто, документи, коштовності та деякі речі. Це для мене це був дуже емоційний момент, оскільки не знав що мене чекає попереду.
Згадуючи той період – я побачив смерть… Ці події кардинально змінили моє ставлення до життя. Одне діло, коли мене навчали цього, а інше, коли ти безпосередньо стикаєшся з цим. А коли бачиш на власні очі, то зовсім інакше сприймаєш. Тут і була переоцінка цінностей, переоцінка всього, що було до, і що буде після.
На очах Костянтина помирали його товариші, його близькі друзі, котрі боронили наші життя.
— Я перебував в різних місцях на лінії бойового зіткнення, але майже весь час виконував завдання на території противника. Довелось бути й у самому Донецьку. Були моменти, коли був на грані: під обстрілами засобів вогневого ураження, були випадки, коли розстрілювали будинок, у якому знаходився. Пережив сутички із противником за лінією розмежування. Вони не знали хто я такий, але оскільки були підозри, то виникали конфліктні ситуації, які загрожували життю.
В ті моменти спрацьовують тільки інстинкти, робиш те, чому тебе навчали. Пришвидшується пульс. Адреналін. Лише після того, коли прокручуєш і аналізуєш такі ситуації, тоді стає страшно, від усвідомлення що могло статись.
Із щемом у серці чоловік згадує ті події, та каже, що ще складнішим етапом було повернення із зони АТО.
— Важким періодом у моєму житті було повернення назад. Наприклад, коли гучно закриваються двері автомобіля, одразу виникає механічна реакція на це. Перехожі не розуміли чому так реагую. Або коли бачиш як молодь сидить в кафе, ресторанах — вони про це не думають. А я думав, згадував, що зараз там відбувається: війна, смерть.
Коли з тамтешнім дідусем ділилися кілограмом макаронів, він починав плакати: зовсім інші цінності. Приїздиш додому — тут достаток. Мене спершу переповнювало нерозуміння. Можливо навіть якась образа була всередині. Але потім звикаєш. Мої батьки не знали, що я був у зоні АТО. Казав, що на полігоні навчаю мобілізованих. Мама дізналася лише через 2 роки потому. Я не хотів їх травмувати. Проте материнське серце відчувало, матір часто телефонувала мені.
Адаптація до іншого життя зайняла тривалий час. Але Костянтин каже, що хотів би, щоб населення розуміло цю проблему і змінило ставлення до військовослужбовців, які побували там.
Костянтин Єлфімов був у зоні АТО 4 місяці. Коли повернувся, то посаду, на якій служив у Рівному, скоротили. Чоловіка перепризначили на Львів.
За виконання завдань отримав нагороди: від Міністерства оборони України "За зразкову службу", відзнаку начальника Генерального штабу "Учасник АТО", відзнаку Президента України "За участь в антитерористичній операції". Був представлений до отримання чергового військового звання достроково.
Повернувся в Новоград
— Так склалося, що останні 2 роки в мене були проблеми зі здоров'ям. Фактично, я не міг бути прикладом для свого підлеглого особового складу. І тому за станом здоров'я був звільнений у запас із військової служби. В середині літа, у липні цього року, я повернувся у рідне місто.
Оскільки батько особа з обмеженими можливостями, я знав, що маю допомагати родині. Наразі прогнозів, що батькові стане краще – немає. Йому допомагають дві жінки, поки мама працює. Тому, повернувшись додому, шукаю можливість допомогти батькам.
Життя зараз
Нині здобуваю четверту вищу освіту в Національній академії державного управління при Президентові України. Зараз проходять державні іспити. До кінця року закінчу навчання і буду безпосередньо займатися діяльністю, про яку фантазую.
Мої три вищі освіти всі пов'язані з військовою справою. Ще у Полтаві отримав 2 дипломи: перша освіта цивільна, друга військова. У 2018 році закінчив із відзнакою Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, щоб можливість була обіймати посади вищої ланки.
Тому наразі, складаючи останні іспити, не виключаю можливості, що буду працювати на керівних державних посадах в центральних органах виконавчої влади. Зараз вже є різні пропозиції, але внутрішньо відчуваю, що ще треба трохи часу, щоб прийняти це.
Життєва філософія
Костянтин каже, що хоче зробити щось знакове для себе і для людей:
— Я розумію, що людина просто так в життя не приходить. Тому мені хочеться щось залишити після себе, для нащадків та суспільства. Як це зроблю – ще не знаю. Але вже зараз рухаюся в цьому напрямку та шукаю варіанти.
У житті чоловіка були поразки та перемоги, проте, каже він, головне не здаватися. Варто мати чітке розуміння того, що ви хочете від життя.
— Було багато різних випадків, коли по військовій службі складалось не так як хотілось. Аля я завжди бився за себе і підлеглих, мов муха у шибку від вікна. Але ж шибку колись-таки відкриють: з четвертого-п'ятого разу мені це вдавалося.
Про вільний час
Костянтин, каже, що мріє зайнятися підводним полюванням, але в Новограді поки ще не знайшов однодумців. А ще вісім років тому він почав займатися цікавою справою, яка дуже подобається – виноробством.
— В мого дідуся є двоюрідний брат, який займається виноробством на досить високому рівні. Якось я допомагав йому і мені стала цікава ця справа. Тому поставив мету: наступного року спробувати зробити вино і собі.
Фото: Texty.org
Перше, що вийшло – була халепа повна, але я не зупинився. Шукав інформацію в інтернеті, розпитував у дідусевого брата про технології, умови, що для цього необхідно. Згодом купив перші дубові бочки й вже зараз вийшов на певний рівень у виноробстві.
Поради від Костянтина Єлфімова
— Неважливо скільки разів ти впадеш, важливо лише те, скільки разів ти піднімешся. Якщо маєш просто амбіції, то це рано чи пізно ні до чого не призведе. А ось якщо є чітке розуміння для чого ти це робиш, то ти обов'язково знайдеш правильні шляхи. І звісно, справа, якою ти займаєшся, має подобатися.
Костянтин радить усім прочитати книги про долю та сенс життя, які на нього самого вплинули.
"Легко читається, знайшов багато цікавого для себе. Це комплекс книг "Нектар для душі"", — каже він.
За 10 років Костянтин Єлфімов бачить себе сімейною людиною, хоче створити відповідну інфраструктуру навколо родини, яка б приносила користь суспільству.
А щодо особистого життя, плачте дівчата, серце цього чоловіка зайняте:)
