Дар'я уперше вийшла на сцену у чотири роки – у ролі Дюймовочки, а її мама грала Ластівку. Сьогодні їй 29, і вона продовжує справу бабусі Надії Гончарук, яка заснувала легендарну "Веселку" понад 50 років тому. Дар'я Шостак – хореографиня, постановниця, керівниця студії "Весельчата" і мама, яка вірить: танець – для всіх, навіть для дітей з аутизмом чи дисплазією. Розмова про династію, Китай, весілля і мрію побудувати танцювальну школу.
Дитинство серед костюмів і фортепіано
Дар'я пам'ятає себе на сцені з трьох років. Тоді вона прийшла в студію "Веселка", де керівницею була її мама Катерина Рудакова, а ансамблю – бабуся Надія Гончарук.
– У нас була форма – білі купальнички, білі фатинові спіднички, шкарпетки, – згадує Дар'я. – Магнітофонів ще не було, ми займалися під фортепіано. Акомпаніаторкою була Галина. Весь урок – під живу музику. Це було так цікаво!
У 2004 році бабусі не стало, і весь колектив перейшов під керівництво мами Дар'ї. Але спадок Надії Дмитрівни залишився – і в хореографії, і в характері онуки.
– Багато хто каже, що я схожа на бабусю – і зовнішньо, і характером, – каже Дар'я. – Вона була дуже справедлива, добра, ніколи не йшла на компроміси. А ще дуже любила сім'ю і друзів. Пам'ятаю, як ми йшли вулицею, і я запрошувала всіх до бабусі в гості. А вона шепотіла: "Дашулю, в нас же немає що їсти". А я казала: "Нічого, є сосиски!"
Родина, де всі танцюють
У Дар'ї вся родина – творча. Дідусь Георгій танцював у "Поліссі", дідусь по татові – теж. Чоловік Леонід був солістом "Грації", а його батьки грали на весіллі – свекруха співала, свекор акомпанував на баяні.
– Свекор Леонід Леонідович досі сидить за столом з баяном, вся родина співає і танцює, – усміхається Дар'я. – Такі теплі сімейні свята.
Мама ніколи не ставила Дар’ю в перші лінії просто тому, що вона донька керівниці.
– Вона була зі мною дуже строга. Казала: ти повинна всього добиватися своєю працею, – пригадує Дар'я. – Я могла стояти і в других лініях, якщо того вимагав зріст чи композиція. Сольні партії вона давала рідко – щоб інші діти теж могли себе проявити.
Коледж, порівняння і віра в себе
Коли Дар'я вступила в Житомирський коледж культури і мистецтв у 2012 році, почалися порівняння. Викладачі знали і бабусю, і маму – обидві навчалися там.
– Була викладачка з класики – Ніна Костянтинівна Скорик. Вона постійно ставила до мене завищені вимоги: бабуся з мамою вміли те, те, те – ти повинна бути не гірше, – згадує Дар'я. – А завкафедри Рафаїл Болеславович Маліновський, навпаки, вселив у мені любов до хореографії. Він був талановитий, знаходив підхід до всіх. Ми на його заняттях були як губки.
Саме Маліновський одного разу сказав Дар'ї, що вона дуже схожа на бабусю.
Бабуся Дар'ї Надія Гончарук
– Не зовнішньо, а саме характером, – каже вона. – У мене гарячий темперамент, а мама – м'якша.
Китай, шоубалети і зустріч із коханням
Ще на третьому курсі Дар'я почала шукати роботу. Вона обдзвонювала садочки і пропонувала себе як хореографиню. Водночас разом з однокурсниками вони надсилали анкети в різні шоубалети.
– Це портфоліо: відео, параметри, освіта, – пояснює Дар'я. – Якщо подобаєшся – з тобою зв'язуються.
У 2015 році їй запропонували контракт у Китаї – у шоубалеті "Ля Руж". Мама перевірила через знайомих, чи все чесно, і Дар'я погодилася. Три місяці вона працювала в місті Чангде у Китаї – танцювала в аквапарку разом із колективами з Бразилії та Китаю.
– Це провінція, там рідко бачать європейців. До нас з'їжджалися люди за дві-три години, щоб подивитися і сфотографуватися, – розповідає Дар'я. – Мені допомогло те, що я з першого класу кожного літа їздила у Францію – на місяць, у сім'ю. Тому не було страшно.
Наступного року вона поїхала в Китай знову – цього разу в місто Таюань. І саме там, на відстані шести годинних поясів, вона щодня спілкувалася зі своїм майбутнім чоловіком Леонідом.
– Різниця в часі – шість годин. У нього дванадцята ночі, у мене шоста ранку. Ми чекали цю різницю, щоб поспілкуватися, – згадує вона. – Першого січня я прилетіла, а другого він чекав у Борисполі. І з того часу ми разом – вісім років, п'ять з них одружені.
Пропозиція в Палаці культури і весілля
Леонід зробив Дар'ї пропозицію в Палаці культури – на тих самих сходах, де вона виросла.
– Він хотів на площі, але йшов дуже сильний дощ. Тому він став на коліно прямо на сходинках, – розповідає Дар'я. – Він знав, що Палац – мій другий дім. Це було ідеально.
Весілля 2021 року досі згадують. Виступав шоубалет Дар'ї, співали, танцювали. А перший танець молодята поставили разом – ніжний, під пісню Олександра Пономарьова "Я ніколи нікому тебе не віддам".
– Коли збираються два хореографи, бувають суперечки, – усміхається Дар'я. – Але бальна хореографія – це більше його стихія. Я довірилася. Ми хотіли показати кохання, а не шоу.
У них є син Захар, йому скоро чотири. Він дуже хоче танцювати, але Дар'я чекає.
– Я набираю дітей з чотирьох років. Раніше – рано. У два-три роки вони тільки звикають до садочка, до дисципліни. Якщо зверху додати танці, може відбитися бажання, – пояснює вона.
"Весельчата" – продовження "Веселки"
Після навчання Дар'я працювала хореографинею у ліцеї № 4, а потім мама запропонувала створити приватну студію. Так у 2019-2020 роках з'явилися "Весельчата" – для дітей від чотирьох років до п'ятого класу. Потім вони переходять у "Веселку".
– Я подала заявку на оренду приміщення в Палаці культури. Пройшла тендер. Не бачила себе в іншому місці – я виросла в тому залі, – каже Дар'я. – Спочатку до мене довго притиралися: молода, ще вчить. Але зараз сарафанне радіо працює – люди йдуть до мене як до спеціалістки.
Торік "Весельчата" взяли Гран-прі на конкурсі "Бренд року" в Житомирі з дебютною композицією "Цукерочки". А "Веселка" відсвяткувала 50 років.
– Це сім'я. У нас навіть вивіска "Веселка Dance Family", – каже Дар'я. – Через колектив пройшла величезна кількість жителів міста. Хтось танцював сам, хтось водить дітей, онуків.
Танці для всіх – навіть для особливих дітей
Дар'я переконана: танці – для всіх. До неї приходять діти з дисплазією, аутизмом тощо.
– Батьки попереджають, я знаходжу підхід. Є діти, яким не можна сильно тиснути на розтяжці – ми працюємо обережно, – розповідає вона. – І здоров'я покращується! Дисплазія частково зникає.
Найскладніше в роботі – не відбити бажання танцювати.
– Я намагаюся подавати матеріал так, щоб діти полюбили це так, як люблю я, – каже Дар'я. – Я строга, наполеглива. Ми багато працюємо над поставою, стопами, витривалістю. У залі пітніємо. Але я постійно повторюю: ви великі молодці, у вас все вийде.
А батькам, які бояться віддавати дітей на танці, вона радить:
– Не всі діти, які танцюють, сидять на шпагаті. Хтось приходить гнучкий, але нетанцювальний. А хтось навпаки – не вміє сісти, але така харизма! Все можна напрацювати. Танці – для всіх: маленьких, худеньких, повненьких. Головне – спробувати.
Ідеї, що сняться вночі
Ідеї для танців Дар'я іноді бачить уві сні.
– Почую пісню, вона цілий день у голові. Лягаю з нею спати – і вночі мені сниться якийсь початок чи середина танцю, – каже вона. – Прокидаюся, приходжу в зал і від цього шматочка починаю будувати далі.
Вона сама монтує музику, придумує костюми, шукає тканини.
– Мені це подобається. Я більше знайшла себе як хореографиня-постановниця, ніж як танцівниця, – зізнається Дар'я.
Мрія про танцювальну школу
На майбутнє Дар'я бачить велику танцювальну школу – з кількома хореографами, різними напрямами.
– Зараз дитина приходить до мене, і я навчаю її всього: сучасного, народного, класичного, – пояснює вона. – А я хочу, щоб були окремі викладачі. Хтось хоче хіп-хоп – йде в групу хіп-хопу. Хтось бальні танці – йде туди. Це моя мрія.
Ще одна мрія – щоб "Веселка" перейшла на приватну основу.
– Коли ти на базі Палацу культури, ти обмежений. Не можеш дозволити собі багато. Як приватна підприємиця я можу більше, – каже Дар'я. – Хочу вивести колектив на вищу сходинку – на європейські конкурси, серйозніші сцени.
Життєва мудрість від бабусі та мами
Найголовніше, що передали їй бабуся і мама:
– Щоб чогось досягти, треба багато працювати. Своєю працею, своїми зусиллями. І бути впевненим у собі. Все починається з віри в себе.
Якби Дар'я могла дати пораду собі у 17 років, вона б сказала:
– Ти все зможеш. Це тільки початок. Не треба засмучуватися і сумніватися.
А в 70 років вона хоче сидіти в кріслі і пам'ятати:
– Купу вдячних дітей, танцівників. Ще більший колектив. Щасливу родину, ще одну дитину. І щоб усі були поруч, щасливі і здорові. Хочу, щоб мене запам'ятали доброю, щирою, талановитою людиною. Просто хорошою, класною. Ось і все.
