"Вітька, ти живий!", – кричали колишні побратими, коли Віктор Гончаренко повернувся в Україну після служби в Республіці Афганістан. Позаду в "Цигана" (а саме таке прізвисько було у воїна-афганця) більше тисячі льотних годин під обстрілами. Мав при собі оберіг – маленьку іконку, яка два роки берегла життя іншому воїну-афганцю. Її віддала Віктору любляча мама напередодні від’їзду на війну. Спрацювало – повернувся додому цілим і неушкодженим у вересні 1988 року. Щоправда, війна таки залишила свій слід у серці.
З чого все починалось
Віктор народився у Новограді-Волинському в родині військового. Навчаючись у 5 школі, найбільше хлопця приваблював спорт: плавання, легка атлетика, карате, рукопашний бій та фізпідготовка, яка давалася на "п’ятірочку". Остаточно з професією визначився наприкінці навчання у школі. Спілкуючись з батьком про своє майбутнє, хлопець чув настанову: "Найкраща професія – це бути військовим та захищати Україну". Ці слова закарбувалися у душі.
І ось когорта 17-тирічних друзів з Новограда-Волинського, підбадьорюючи один одного, рушили назустріч своїй мрії у далекий Кіров (нині РФ) вступати у військове вертольотне училище. "Страху не було, – згадує Віктор. Була впевненість у власних силах та віра у свій вибір". І хоча конкурс до щойно відкритого училища був високим – бар’єр хлопець подолав.
Професія військового авіаційного техніка давалася Віктору легко, важкою була розлука з родиною та рідним містом. Лише двічі на рік, склавши усі іспити та заліки, хлопець мав можливість відвідати рідню.
По закінченню навчання час летів швидко. 10 місяців відслужив у Херсоні, де готував техніку до польотів та найголовніше літав. Потому молодого лейтенанта відправили служити до Забайкалля у місто Могоча. Саме звідти у 1987 році Віктор й потрапив до Афганістану.
"Хлопці мені сказали: готуйся! Наша ескадрилья за два місяці поїде до Афгану".
Спершу ця новина викликала сум’яття: "Дізнавшись про моє направлення до Афганістану, мої батьки плакали", – згадує чоловік. Та служба є служба і, пройшовши спецпідготовку з польотів у Кагані, ескадрилья на 1 рік та 3 місяці прибула на війну в місто Кандагар.
В Афганістані до переліку службових обов’язків Віктора відносилося забезпечення військових продовольством і боєприпасами, а також транспортування на гелікоптері Мі-6 поранених та вбитих.
Довідка
Мі-6 (за класифікацією НАТО: Hook ("Крюк")) — радянський важкий багатоцільовий вертоліт.
МІ-6 — перший у світі вертоліт серійного виробництва, оснащений двома турбовальними двигунами з вільною турбіною. Його компонувальна схема визнана класичною. Вертоліт Мі-6 — найбільш вантажопідйомний на ті часи.
«Скрізь підстерігали душмани, тому дістатися місце призначення було легше небом», – розповідає Віктор. На все про все 15-20 хв: приземлитися, заглушити двигун, вивантажити 6 тон вантажу та відлетіти. Часто цей процес супроводжувався обстрілами душманів.
"У людей здавали нерви та ми все витримали".
Якось під час чергового бойового вильоту, на висоті 300-400 метрів вертоліт, у якому був Віктор – обстріляли душмани. Вертоліт запалав. Командира екіпажу поранило. Ризикуючи власним життям він зумів посадити Мі 6. Сталося диво й усі залишися живі. На землі на допомогу прийшли десантники, які й відбили у бою з душманами екіпаж гелікоптеру, котрий напевно б опинився у полоні, адже за кожного полоненого військового льотчика душмани отримували велику премію.
Після цього бою Віктор Гончаренко отримав орден "За службу Батьківщині ІІІ ступеня".
"На той момент мені було 22 роки, – пригадує Віктор. — Перша моя емоція – це шок через вибух у вертольоті. Потім розпочалася стрілянина та різке падіння на землю. Слава Богу, виручив професіоналізм нашого командира, який отримавши осколочне поранення, все ж зумів врятувати наш екіпаж".
В епіцентрі смертоносної події, страх не зумів скувати Віктора, як він сам пояснює, через захоплення з дитинства спортом. Саме спорт підготував чоловіка до викликів професії військового і фізично, і морально.
Щоб підтримати бойовий дух військових, їм час від часу влаштовували концерти. Деколи прилітали артисти з Радянського Союзу. Одного разу під час такого концерту розпочався обстріл, снаряди вибухали поруч з наметами. На щастя, всі тоді залишились живими і неушкодженими.
Допомагали відволікатися від війни приручені собаки. "У нас жила собака, яка з нами була постійно. Вночі супроводжувала на чергуваннях. А при команді "Духи" – люто гавкала і шукала чужого".
Згадує новоград-волинець і забобони, дотримання яких допомагало, як вірили військові, вижити на війні. На базі Кандагару використовували бойові гелікоптери Мі-6 та транспортні Мі-8 для перевезення десанту. Тому й забобони були "льотні".
"Перед вильотом ніхто не голився і не фотографувався – це непорушне правило. Робити це дозволялося лише після прильоту. Також ми палили одну на весь екіпаж (а це 6 чоловік) цигарку: по дві "бойові тяги", щоб усім разом повернутися живими".
Проживши три місяці під постійними обстрілами, чоловік за декілька місяців адаптувався до нових умов життя. Важко було адаптуватися вже у мирному житті вдома. "Перші пів року погано спав, у снах мучили жахіття про війну. Впоратися допоміг командир, який завантажував роботою: перельотами та відрядженнями. Також дозволили відволіктися друзі-афганці, спорт, природа і риболовля".
Це зайняло багато часу, перш ніж Віктор відчув, що війна послабила свою хватку. Та навіть зараз, більш ніж через 30 років, чоловік адаптувався до мирного життя за його словами відсотків на 95. Спогади про військову службу та побачену смерть не полишають й досі.
Завершив військову службу Віктор у 1995 році за вислугою років. У чоловіка є дорослий син, з яким він полюбляє разом рибалити та смажити шашлики. Також – підтримує та оберігає молодшу сестру. Та найважливіше продовжує слідувати власному кредо життя: "Ніколи не відступати і йти до кінця!".
