Жовтень 2020 року. На дворі дощило. Під деревом біля новоград-волинського переїзду розмістилися двоє людей – чоловік та жінка. Вона щось варила. Він лежав під купою покривал, ноги були накриті целофаном, щоб не змокли. Чоловік не міг встати – сил не було та й ноги не ходили. Складно було розгледіти, що під купою мотлоху лежала людина. Саме тоді його і знайшов пастор церкви "Ранкова Зірка".

Може так було треба, щоб я сюди потрапив, щоб залишився в цьому місті. Можливо, Бог дав мені останній шанс.

Ця історія про 52-річного Валерія Рудюка, який родом із Хмельницького. Перш ніж стати тим, ким він є зараз, чоловік пройшов чимало випробувань...

Дитинство

У Валерія була звичайна сім'я: жив із мамою та вітчимом, ходив до школи. Як звичайний хлопчик того віку, він не любив навчатися та часто прогулював уроки. Але один предмет ніколи не пропускав – це малювання. Найбільше полюбляв малювати гори та природу і мав хобі – риболовлю:

"Найбільше подобалося ловити рибу. Всюди ловив, найчастіше в рибгоспах на звичайну вудку. Колись була така газета "Радянське Поділля" і там опублікували мою фотографію зі щукою в 12 кг".

Я тричі ледь не потонув і тричі Бог мене рятував: в дитинстві впав у яму, зимою потрапив під лунку, а літом, коли п’яний був, втрапив у вир. Мені дивом вдавалося залишитися живим.

"Я закінчив 8 класів, потім ходив у вечірню школу до 11 класу. Після навчався в ПТУ на токаря, мав третій розряд. Закінчивши навчання, пішов працювати в Хмельницькому.

Далі була армія. Я повернувся з армії й оступився: посадили на три роки за крадіжку. Так з 1989 по 1992 роки провів у Сибіру, в Красноярському краї. В тюрмі було важко, бо не знали, хто ти такий. Але там існує одне правило: як ти себе покажеш, так тебе і приймуть.

Після в'язниці одружився, перейшов на жінчине прізвище та став Рудюком. Згодом народилася донька, вона нині живе в Хмельницькому. Проте подружнє життя не склалося, і донька залишилася жити зі мною. А зі своєю другою жінкою ми не розписувалися, так жили. Проте розійшлися, бо їй не подобалося, що я пив і курив...".

В 25 років я вперше закурив та випив.

Уже тоді чоловіка дедалі частіше тягнуло на вулицю – там, на його думку, вирувало справжнє життя.

"Ще в дитинстві дома я не слухався. Погано вчився, тікав з уроків. Мій вітчим був мені хорошим батьком, але я все одно його не слухався – хотів жити своїм життям. Щоб ніхто не казав нічого", – пригадує Валерій.

Коли матері не стало – нікого не стало. Вона померла на моїх очах прямо у квартирі. Тяжка смерть у неї була.

Потім знов була тюрма. Валерій розповідає, що цього разу посадили на 7 років:

"Як сидів, то думав, що вийду і все буде нормально. Трохи протримався після виходу, а потім на старе потягнуло – крав, обманював. Навідували мене брати двоюрідні. Спочатку все нормально було, передачки передавали. А потім моя мати померла, і вони з дочкою зв’язалися моєю, думали, що я на них квартиру перепишу. Вони хотіли, щоб я оселився в селі у домі, а вони комусь зі своїх синів віддадуть мою квартиру. Я не погодився, ми посварилися. Брати відмовилися від мене, сказали, що я для них ніхто.

Взагалі я поганим життям жив. Нікому такого не побажаю. Потім зрозумів, що йти мені лише на вулицю".

Після виходу з в'язниці, у 28 років, чоловік остаточно оселився на вулиці:

"Іноді вдома бував, але переважно хотів жити вулицею – звично було. І компанія така: крали й курили. А там, на вулиці, вирувало життя; встрявав у різні бійки".

Пізніше почав їздити містами. З дочкою і її чоловіком не дуже спілкувався, в мене було інше життя.

Життя на вулиці

Якось Валерій познайомився з циганами. Ті, кочуючи, їздили й шукали теплі вокзали, де можна пожити. Так чоловік і об'їздив з ними пів України:

"Вони знають, де годують безплатно, де можна безплатно переночувати. Вони кочують, де є хороші сміттєзвалища, теплі приміщення. Саме так живуть безхатченки".

Був щасливий, коли мав гроші й коли був п'яний – це було для мене найголовнішим.

Валерій пригадує, що бували різні дні:

"Прокидалися, пили горілку і йшли в місто у сміттєбаках ритися. Жив на вулиці, бо подобалося, хоча важко було. Не знайшов їжі, то брав сигарету чи бичка, покурив і ставало легше – та й засинав. Як у нас було: хочеш їсти – ляж поспи. Траплялося, що харчів не було, а іноді й залишалися.

Часом підходили до священників та просили грошей на лікування. Сиділи під церквами та збирали милостиню. Але "вибити" собі місце під церквою не так вже й просто, адже за кожним безхатченком закріплений свій район та сміттєвий бак. А якщо хочеш сидіти біля церкви не на своєму районі – потрібно це заслужити, а також платити "данину".

Найбільше дають тим, хто біля церкви в чистому одягнутий, бо люди думають, що це на потреби чи лікування. Насправді ж це на горілку було. Ми обманювали людей. Так, іноді витрачали на якісь ліки, але зазвичай на горілку.

Валерій каже, що бачив як безхатченки помирають прямо на вулиці, в сміттєбаках чи під'їздах.

"Я вважав: лягти й заснути — найлегша смерть узимку. Я й сам не задумувався, жив одним днем. Поїли — добре. А переночувати можна в під'їздах чи на вокзалах. Одяг шукали в сміттєбаках, їжу також. Ми вибирали те, що біля баків лежить. Там іноді люди складають та приносять таким, як ми. Ми перебирали все. Біля церкви нас також годували. Іноді, коли з'являлися гроші, ходили митися в баню, але нечасто. Влітку милися у річках та на ставках".

Також у літній сезон, за словами Валерія, безхатченки старалися заробляти. Жили в селах у лісі, допомагали людям по господарству. Таким чином заробляли собі на їжу та проживання.

Якось ми в лісі взимку жили. Напилися з однією жінкою та й заснули. Нас закидало снігом, лише ноги стирчали. Собака знайшов нас. Тоді я і відморозив ноги.

Життя в Новограді

Згодом, кочуючи різними містами України, із Закарпаття потрапив у Новоград-Волинський.

"Думав, що тут мені буде добре, а коли приїхав, то не знайшов де жити. Цигани підказали, де можна оселитися. Я залишився удвох із жінкою, з якою жив, — Галею. Ми оселилися під деревом біля залізничного переїзду. Вона мене доглядала, бо в той час ноги геть відмовляли: я чотири місяці не міг встати і просто лежав. Тоді мене і знайшли брати й сестри із церкви "Ранкова Зірка", – пригадує чоловік.

Читайте також: Він 9 років був залежним від наркотиків та вилікувався: історія Андрія Іванова

До церкви зателефонували соціальні служби, щоб там знайшли місце для такого собі безхатченка, який живе під деревом біля озера. Пастор Андрій приїхав, і побачивши під деревом на землі купу покривал, не одразу зрозумів, що там лежить людина. Тоді він і запропонував Валерію змінити своє життя — пройти реабілітацію при церкві та довіритися Богові.

Чоловіка відправили у лікарню, де він пролежав два тижні. Там сказали, що в нього було запалення легенів та зламана рука, яка майже не згиналася. Ще лікарі повідомили: якби звернулися на тиждень пізніше, то ноги б остаточно відмовили.

Зранку прокинувся в центрі реабілітації і не хотілося ні курити, ні пити.

"Галю відправили в Житомир, а мене після лікарні в Ярунь на реабілітацію. Тоді я повірив у Бога. В Яруні пробув рік, з Божою допомогою почав ходити спершу із палицею, потім став на ноги повністю.

У мене були періоди, коли я хотів повернутися до старого способу життя. Найбільше тягнуло у перший день-два. Думав: піду, мені там легше, бо тут не зможу. Але потім наставники зі мною розмовляли, вони мене навчали всього. Дякую їм та пасторам за те, що не покинули мене", – зізнається чоловік.

Валерій у центрі знайшов собі друзів. У таких центрах реабілітації перебувають різні люди. Курс реабілітації триває від шести місяців до року. Фактично, тут вчать людей жити заново, адже одна із найголовніших умов — змінити коло спілкування та звичний стиль життя.

"В Яруні я кинув пити та курити одразу, в перший же вечір. Колись горілку пив як воду, міг тижнями не їсти, так, перекусити. Хоча їжа і була — проте не хотілося.

Під час реабілітації в Яруні знаходив собі роботу, відповідно до фізичних можливостей, бо ще добре не ходив: братам їсти варив, допомагав на городі", – ділиться Валерій.

Чоловік, повернувшись з Яруня, вже три місяці проходить реабілітацію при церкві "Ранкова Зірка" в Новограді:

"Зараз шукаю роботу, чекаю, коли подзвонять. Ходжу на служіння, допомагаю людям, проповідуючи Євангеліє. Важко з пошуком роботи, бо в мене немає паспорта — його вкрали, коли приїхав у Новоград.

У мене була сумка з документами та речами, щоб переодягнутися. Коли я лежав і не вставав, тоді її в мене і вкрали. То хтось зі своїх, хто знав, що я лежу, і що документи під головою. Там було все: про смерть матері, де народився, де прописаний. Хотів тут паспорт зробити, а мене в базі даних немає, ніби я ніколи паспорт і не отримував. Виходить, я ніхто. Ніби не існує мене, ніби я не народився!".

Читайте також: У Новограді поліцейські затримали чоловіка, який вкрав у знайомої телефон

Валерій після реабілітації хоче залишитися в Новограді, знайти роботу та винайняти квартиру. Вірить, що Бог дасть йому хорошу жінку.

"Якщо чесно, на батьківщину не хочу повертатися. Квартира вже продана, колишній чоловік дочки продав квартиру махінаціями. Я й доньку не міг довго знайти, зателефонував одній знайомій (номер знав напам'ять), вона допомогла зв'язатися з нею. У мене є двоє внуків. Хочу тепер з дочкою побачитися і з онуками. Востаннє мав зустріч років 6 тому.

Коли я бачив своїх внуків, то радів, що ще живий, бо раніше говорив, що побачу внуків і можна вмирати.

Коли зателефонував, донька спершу не повірила. Вона здивувалася, що я не п'ю, не курю. Виходить, що я міг і раніше, але не хотів. Мені так подобалося. Я лише на старості років задумався. Тому як стану на ноги, хочу як батько приїхати, щось допомогти там, побути декілька днів. Також хотілося б поїхати до хлопців у Хмельницький, з якими колись ходив вулицями, щоб вони побачили, ким я став. Я розкажу їм, що це Бог мене врятував. Можливо, когось із них немає вже, можливо, хтось продовжує жити тим життям.

Зараз я щасливий. Дуже. Бог з пітьми забрав мене. Я зрозумів, головне — Йому довіритися, Він допоможе".

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися