На основі листів у філологів ЗОШ 2 виникла ідея створити віртуальне інтерв’ю з Лесею Українкою.
Ось уже минула 150 річниця від дня народження нашої славетної землячки Лесі Українки. Вона залишається жити у своїх невмирущих творах, у спогадах тих, хто хоча б один раз доторкнувся до величі її таланту. А ще у своїх листах, які були невід’ємною частиною її життя. У них вона зберігала найцінніше – це спогади про час, проведений з рідними людьми в різних куточках світу. У листах вона так щиро і відверто про все говорила, що з цього цілком складається враження живої розмови, як-от ця. Орфографію і пунктуацію Лесі Українки зберегли.
Ларисо Петрівно, Ви відомі світу як Леся. Коли з’явився цей псевдонім?
Моє ім’я Лариса як тільки діти не перекручували: і Ралиса, і Рариса, проте найбільше називали Лосею. Мені це не дуже подобалося, тому я попросила казати на мене Леся.
У нас був родинний звичай "передражнювати дітвору". А ось на братика Михайлика ми довго казали просто "хлопчик", бо імена Юрій або Роман, якими хотіла назвати його мама, нам, дітям, не подобалися. Уксус, Уксусик – так жартома називали ми сестричку Оксану, але найчастіше пестливо Марця, Марочка, Марунечка.
Відомо, що Ви дуже рано почали писати. Що стало поштовхом до опанування письма?
Я училася писати навмисне, бо дуже хотіла самотужки написати листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових. До речі, саме в листі до них я вперше підписалася Лесею.
Ви на жодному фото не усміхаєтеся. З чим це пов’язано?
Характер мій, я сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається, завжди я стараюсь бути якось щиріше, вільніше, але бачу сама, що все не так виходить, як би я хотіла…
На розвиток сприйняття світу впливає читання книг. Лесю, а які книги Ви читаєте?
Я стараюсь читати більш путніх книжок, хоч їх тут і трудно достать і більш попадається дурних, ніж розумних. Та я тепер їх мало читаю, часом навіть старі перечитую, які в мене є, аби не читать "от нечего делать" нісенітниці.
Одержала від Комарових "Perles de la poésie". Читаю їх цілий день і насолоджуюсь! "Pauvres gens" прочитала, постараюсь конечне їх перекласти. Дуже я була рада, коли знайшла-таки "Lucie" Alfred’a de Musset, – сі вірші мені надто подобаються.
З французьких книжок, окрім Жорж Занда, я мало читала в первотворі, більш у перекладах і то з новітніх натуралістів школи Золя, котрі мені зовсім не подобаються, бо мені здається, що в їх більше страхів різних, ефектів, ніж тої правди, або сама безпросвітна бридота. За цеє ж я не люблю і Толстого, та ще й за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його остатні твори, в котрих [або] окрім чортів та ангелів нічого не видко, або само тільки страхіття.
У сімнадцять років Ви вперше відвідали Одесу. Що закарбувалося в пам’яті?
Дещо про турецьку кріпость скажу Акерман.
От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов келійки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи), тепер там дике зілля та квітки ростуть. А шкода, що ми були самі, бо коли б ще хто був, то б не так страшно було і можна було б краще роздивитись усюди і на валу довш постояти, а звідти такий гарний краєвид на дністровський лиман, чисто козацький краєвид, та ба, своя душа миліша, ніж усі краєвиди.
Які страхи Вас переслідують?
У парк рідко ходжу, бо побачила там раз гадюку, чорну, велику, і от тепер «ой, боюся!» А в дитинстві, пам’ятаю, були в нас ужачі яйця; ми хотіли, щоб вони вивелись, та закопали в землю.
Чи жалкуєте Ви, що не вчилися в школі?
Я щодалі, то більше впевняюся, як то добре, що мама не віддала мене в гімназію, бо гімназія хоч би й не зломила мене, то все-таки пригнітила б. Хіба тільки те добре в школі, що вона привчає до товариства, але ж і не за всяким товариством варто жалкувати.
Багато написано про Вашу мужність у боротьбі з хворобою. А що насправді допомагало Вам у період її загострення?
Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, – мені про їх і думать бридко. Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. … а роботи у мене досить багато – найбільш перекладів!
Критики закидають Вам, що твори Ваші далекі від бід народних. Що можете відповісти на це?
Та от мене дехто з товаришів корить, що нема в моїх віршах міцної тенденції, що бракує громадських тем, що в мене тільки образи та форма то ще так-сяк, а решта…
Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від "народних"» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та "інтелігентствую", але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова "народність", "літературність" та "інтелігенція"», ніж як їх розуміють мої критики… Мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по-українськи, чи краще, може, по-російськи, і т. і. Отак люди, певне, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти. Шкода тільки, що невідь над чим стільки часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий той час.
Як Ви ставитесь до критики взагалі?
Не знаю, як хто, а я б хотіла, щоб мене судили по щирості, незважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури, а я б тоді відала, як мені з тим судом обійтися.
Проте Ви щиро вболіваєте за долю рідного народу.
Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене "образна" думка, – отже, не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме, і страчу я остатній спокій, який там у мене ще був; та дарма, я о тім не журюся!
Які Ваші перші враження про Європу?
…розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший.
Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…
Чим відрізняється життя людей у містах Європи?
Врешті, як уже я сказала, тут люди живуть більш на вулиці, ніж вдома, і їм дивно собі здумати, як то можна цілий день просидіти у себе в хаті і нікуди не йти. Після кожний чоловік тута має потребу читати газети, а не кожний може виписувать собі газету, та не кожний і вдовольниться однією, от він іде в кафе, перегляне з двадцять газет, вип’є шклянку кави, чи там пива, чи що, разом з тим, там же, в кафе, назначаються різні rendez-vous, так що людина не потребує бігати по різних кутках міста, аби побачитись на кілька хвилин з яким знайомим. В такому способі життя єсть багато вигоди, але разом з тим воно якось розбиває час і мислі людини, не дає їй толком ні за яку роботу взятись і приучає жити, немов на якомусь роздоріжжі.
Я думаю, що мені хутко б сприкрився такий триб життя.
Чому Ви вивчили стільки мов?
От я б хотіла знати всі головні європейські мови, хоч би для самих літератур, але се моє бажання дуже помалу справджується.
Я вже почала нарешті вчитись по-англійськи, і поки що діло йде влад, незважаючи на собачу вимову. Проте я думаю, що нема в світі такого звука, якого б я не могла вимовити, постаравшись трошки. Тепер я ще більше допевнилась, що з книжки, без живої речі, не можна вивчитись англійської вимови, та, здається, не тільки англійської, а й ніякої. Ох, коли-то я читатиму Шекспіра в оригіналі?
У чому секрет Ваших творів?
Дуже б хотіла я написати якскоріше свою брошурку, але не можу обіцяти дуже скоро, бо треба ще прочитати дві товстющі німецькі книги та одну англійську – се ж не жарти! Не хотілось би, щоб на моїй книжці стояв невидимкою епіграф: "Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, тільки ж я пила й їла"…
Чи до вподоби Вам жити у великих містах?
Мені самій дуже хочеться геть з Києва, він мене вже втомив і починає обридать. Остатніми часами в Літерат[урнім] общ[естві] почались різні звади і скандали, касації виборів і т. і.; люди вештаються, по сто раз перемолочують різні «інциденти», кричать до самооглушення, розбивають один одному слух і нерви і все-таки ні до чого путнього не договорюються. Тепер не хочеться детально писати про се, напишу або вже розкажу тоді, коли все скінчився або принаймні виясниться. Обридає се все, нарешті, страшенно! Цур йому!
Хочеться виїхать ще й через те, щоб пожити на самоті. Не в моїй натурі жити довго удвох в такій хаті, куди по сто раз на день хтось може вриватись. Відколи приїхала з Петербурга, то, крім реферату про Гейне та деяких листів, нічого не написала і навряд чи напишу багато.
У кожної людини, напевно, є таке місце, де вона може побути наодинці з думками або попрацювати всмак. Чи маєте Ви такий куточок?
Так. У Колодяжному спеціально для мене в глибині садиби було збудовано мій "білий домик". Тут я працювала, приймала гостей, відпочивала.
Чи особливим є день Вашого народження?
Се, може, того, що сьогодні "урочистий" день моїх роковин. Сьогодні я скінчила 31 рік. Сей день завжди якось неприємний, бо мимоволі оглядаюсь назад, "на путь минулу"» і… зрештою, не варт розводитись на сю тему, бо все одно не поможе.
Як хвороба впливає на реалізацію Ваших планів, задумів?
Не одна "сліпа богиня" владає мною, і те, чого я нізащо не зробила б ради фальшивих гордощів, я можу зробити ради того, чому служила ще з дитячих літ. Я не скажу, щоб мені се було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, але як не вмішається ще одна "велика сліпа" – Доля, то я таки піду за давнішою богинею, літературою.
Ваша порада стосовно зняття стресу
Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти, – се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає в повітря, як чад.
У Вас вишуканий гардероб, замовляєте в кравчині?
Сей місяць у нас було чимало роботи, перше з бібліотекою дядька, що ми приводили в порядок, а послі з усяким шиттям. Я шила собі плаття зимне, що мені дядина привезла з Парижа, а потім різні костюми для живих картин, що ми хотіли устроїть на Різдво.
Ваша родина і рідня дуже талановиті. Можна сказати, що Ви права рука свого дядька М. Драгоманова?
Багато честі для мене зватись правою рукою дядька, добре було б, якби мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претензія. Більш він мені потрібен, ніж я йому, се певне. Взагалі не ідеалізуйте мене, я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдесталу, зробленого помимо волі моєї (хто поставив, той і звалив!), удруге сього не хотіла б.
Стосовно сучасних подій на політичній арені, стосунки з Росією. Ваша думка?
Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя. Недарма ж я вивчилась по-англійськи, далебі, читаючи твори великих письмовців анг[лійських] XVII ст., думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX в., коли ми так ганебно пропадаєм та ще й мовчки?
Що Ви можете сказати про своє буденне життя?
Воно похоже на піскові часи, сиплеться та й сиплеться собі досить монотонно. Живу тепер як по-заведеному, роботи у мене мало: всього один урок, займає він ранком години дві; маю ще одну роботу для писання, але пишу мало, коли-не-коли.
Яку музику любите? Що слухаєте з класики?
Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім "Requiem"), а тепер пізнала його в новому світлі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, є в нього речі мені неприємні, і тут навіть Reisenauer нічого не порадить.
За натурою Ви трудоголік, а побайдикувати любите?
Не вважайте на мої літні лінощі – я тільки тоді лінива, коли мій організм того справді вимагає, а то таки можу похвалитись, що лінощі не моя натура.
Розкажіть, будь ласка, про стосунки з Вашим чоловіком під час такого складного періоду (загострення хвороби) для вас обох.
Ми вже стільки лиха пережили і перебороли спільно, що надалі не можемо уявити собі життя нарізно […] Щодо мене, то я ні на один день не зважилась би покинути Кл[ьоню], я не люблю навіть, як він іде куди хоч на годину без мене, бо мені все здається, що йому ще лихо може трапитися. Ви не думайте, що це я з яких інших причин так стісняю його, ні, як він видужає зовсім, то буде зовсім вільний, але він, здається, не дуже тужить по тій волі.
Чи є у Вас якісь нові ідеї для творів? Звідки саме Ви черпаєте натхнення, зважаючи на стан Вашого здоров’я?
Я, бачте, викінчую тепер аж дві чималі віршовані драми (маю надію, що се таки будуть драми справжні, себто здатні до постановки на сцені). Одна з них уже "законтрактована" іншим видавництвом. Через сі дві великі роботи я вже не маю тепер ні часу, ні настрою для дрібних віршів тощо. Щодо мого здоров’я, то воно ніколи не вважало за свій обов’язок бути нормальним, а вже й за те спасибі, що до якого часу воно терпить оці мої "усиленные литературные занятия". При сьому я добре пам’ятаю, що "до пори жбан воду носить, доки муся вухо не ввірве", але ся "істина" ще більше придає мені натхнення, і я, коли не їм винограду, то пишу.
Як Ви сприймаєте рецензії на свою "Кассандру"?
Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою "Кассандру"! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п’єсу з троянського життя. От, не може мені "критика" навіть хвалою догодити.
Моя люба товаришко Лесю! До речі, Ви не ображаєтесь, коли Вас у колі письменників так називають?
Ні! Звичайно ж, ні! Не зовіть мене на ймення – "отчество"», бо не люблю я цей чуженародний звичай величання. Бо товаришка – се ж загальнолюдський звичай зватися так межи людьми однакової "зброї", а ми ж, письменники, "воюємо пером".
Дорога Лесю, чого в житті Ви найбільше боїтесь?
Найприкріша мені перспектива – що коли б не прийшлося дожити віку на чужині, бо туберкульоз нирок вимагає сухого й гарячого клімату. А де ж його взяти в Україні?
Чи згодні Ви з тим, що Україна розвивається? Чи вважаєте Ви себе причетною до цього розвитку?
Так-так, помаленьку рухається колесо прогресу. Я згадала, як мій малий брат колись, їдучи осінньою розкислою дорогою, усе не перестаючи тримався за люшню, сидячи сам на возі, і немов щось підпирав; коли ж я спитала його: "Чого ти, Микосю, воза тягнеш?" – "Та то я помагаю коням везти, а то ми зав’язнемо". Отак і я тепер готова «помагати», аби не зав’язнути.
Дякую за цікаву розмову!
