Юлія Борисевич отримала повістку на сина 25 лютого 2022 року – на другий день після початку повномасштабного вторгнення. Через чотири дні 26-річного Олега відправили на Донеччину. 25 травня він перестав виходити на зв'язок. Офіційно – безвісти зниклий. Неофіційно – мама переконана, що він у полоні, і вже майже чотири роки шукає сина всіма можливими способами.
"Мамо, я повернуся – тільки не знаю, коли"
Олег Ромашевський народився 31 жовтня 1995 року в Новограді-Волинському. Виріс без батька – мама Юлія розлучилася з чоловіком, коли синові було три місяці. Через дев'ять років народилася донька Настя.
– Він був спокійним, але запальним. Яскравий хлопець, любив жартувати, – згадує Юлія. – З гумором, цікавий. Ми дуже близькі були. Одне одного виручали, допомагали у всьому.
Після дев'ятого класу Олег пішов вчитися на електрогазозварювальника в Баранівку. Ще з 15 років підробляв на ягодах, бо мамина зарплата медсестри була невеликою, а батько після розлучення особливо не допомагав.
– Він хотів на щось собі заробити, – каже Юлія.
Після навчання Олег пішов працювати, але служити довго не брали – спочатку через виразку, потім через серйозний перелом ноги. У 23 роки його все ж забрали. Півтора року служив. Повернувся додому восени 2021-го, влаштувався на елеватор у Звягелі.
– Він хотів навчатися далі, їхати за кордон. Вчив англійську, спілкувався з американцями в інтернеті, щоб акцент був хороший, – розповідає мама. – Казав: "Хочу розвиватися. Хочу свою сім'ю, свій будинок". Планував створювати комп'ютерні ігри, малював собі діаграми, будував графіки. Займався спортом, багато читав – навіть книжки з психології.
Чотири дні до фронту
24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. 25 лютого Олегу надійшла повістка. 26-го його вже переодягли у форму.
– Ми з донькою на ходу збиралися – я з роботи відпрошувалася, щоб медикаменти купити, аптечку зібрати, – пригадує Юлія. – Десь через три-чотири дні їх уже відправили на Схід.
Олег регулярно виходив на зв'язок – зранку о четвертій-п'ятій або ввечері. Коли була можливість, телефонував по відео.
– Він розповідав, що волонтери привозять їжу, показував, як їх навчають накладати турнікети. Для нього це важливо було – навчитися собі допомогти, комусь допомогти, – каже мама.
Останній місяць їх постійно перекидали з позиції на позицію. Олег надіслав фотографію – за бліндажем застрягла ракета.
– Він писав: "Нас тут ганяють з одного місця на друге. Над головою постійно літає. Не знаєш, у яку мить що прилетить", – згадує Юлія.
24 травня вранці Олег написав сестрі: "Не кажи мамі, але у нас тут повний… Не знаю, як ми вийдемо". А мамі надіслав повідомлення: "Я вернуся, тільки не знаю, коли".
25 травня він перестав виходити на зв'язок.
"Ваш син зник"
П'ять днів Юлія чекала. Потім прийшла в штаб 30 бригади.
– Мене запитали: "Це ваш чоловік?" Я кажу: "Ні, син мій". Вони пішли дізнаватися і повернулися: "Ваш син зник", – розповідає жінка.
30 травня 2022 року надійшло офіційне повідомлення: "Захищаючи Батьківщину, зник Ромашевський Олег Вікторович. Донецька область, Бахмутський район, село Клинове".
Юлія одразу пішла в поліцію – відкривати кримінальне провадження. Давала свідчення: з яким рюкзаком він пішов, з яким телефоном, якого кольору. Дзвонила на лінію 1648. Закидала фото сина в усі пошукові групи, офіційні бази, госпіталі.
– Не знаю вже, де я тільки не була. Стільки років пошуків – у мене папка величезна з документами, – каже Юлія.
У вересні 2022-го, через чотири місяці після зникнення Олега, з полону повернулися двоє контрактників, які були з ним на позиції.
– Вони подзвонили мені й сказали: "Ваш син загинув". Прямо так, телефоном. Розповіли, що був обстріл, Олега відкинуло вибуховою хвилею – злетіла каска, впав автомат. Але до нього ніхто не підходив, – пригадує мама. – Я збиралася на роботу. Сиділа з донькою, мене трусило. Таке відчуття, ніби земля з-під ніг іде. Розумієш, що більше його не побачиш, не обіймеш, нічого не скажеш.
Але Юлія не повірила. Поки немає ДНК-експертизи, син для неї живий.
Портретна експертиза і відео з полону
Юлія здавала ДНК двічі – в поліції і в Києві. Шукала кримінальне провадження сина.
Півтора року тому жінка знайшла в інтернеті відео з полоненими. На одному з кадрів – чоловік, схожий на Олега.
– Племінник обробив це зображення. Я подала шість фото Олега і скрин з відео на портретну експертизу в Науково-дослідний центр у Дніпрі, – розповідає мама. – Робили понад місяць. Написали на вісім аркушів: "Для порівняння – нечітке зображення з відео". А я за кожну соломинку хапаюся, де тільки можна.
Фото Олега передали до Міноборони – показують тим, хто повертається з полону. Юлія закидає його в групи звільнених військових, пише всім, хто міг щось бачити.
– Хлопці кажуть, що полонених возять далеко. Вони в різних тюрмах, постійно переміщаються, – каже жінка.
Одного разу з'явилася інформація: хтось повернувся з полону й сказав, що бачив "хлопця з Олександрівки" (село, де Олег був зареєстрований). Юлія знайшла цього військового, надіслала фотографії. Він відповів: не бачив.
Суботні акції і віра
Завдяки довідці, яку жінці переслали волонтери, вона познайомилася з іншими матерями безвісти зниклих. У документі – п'ятеро бійців, що зникли разом з Олегом. Двоє були контрактниками, Олег – мобілізованим. Їхніх синів досі не знайшли.
– Ми спілкуємося, шукаємо разом. За майже чотири роки з тих п'яти нікого не знайшли, – каже Юлія.
Кілька місяців тому у Звягелі почалися суботні акції родичів зниклих бійців. Юлія виходить з прапором із зображенням Олега.
– Рідко хто зупиняється. Одна бабуся підійшла, запитала: "Це що, урночка для грошей стоїть?" Я пояснила: ми не гроші збираємо, ми за своїх рідних стоїмо, – розповідає жінка. – Нещодавно прийшла мама, у якої син зник три місяці тому. Вона почала плакати: "Боже, а як ви? Чотири роки!" Я кажу: а як? Треба його знайти. Хто його шукатиме, якщо не я?
Для Юлії важлива кожна можливість: кожна акція, кожне відео, кожен обмін полоненими.
– Мама телефонує після кожного обміну: "Дивися, його немає в списках". Я кажу: якби його випустили, нас би повідомили. Усі наші номери телефонів є в координаційному штабі, – каже жінка.
Вона оновила особистий кабінет на сайті, додала всі деталі – шрами після переломів, родимка на шиї з правого боку.
– Для мене все важливо, все, що стосується його. Дуже, дуже важливо, – наголошує Юлія.
Після акцій їй буває важко. Але вона тримається.
– Заради того, що дуже люблю своїх дітей. Думаю: якщо мама зараз зовсім нікуди, то син прийде – і як я йому допомагатиму? Поплачу й усе? – пояснює жінка. – Я йому маю підтримку дати. Мені треба триматися, щоб його знайти. Я знаю, що ніколи його не залишу. Знаю, що знайду обов'язково.
Останній подарунок від сина – гроші на телефон, які він переслав мамі в квітні 2022-го, за місяць до зникнення.
– Він написав: "Це на пам'ять". Я кажу: "Ніколи так не можна казати. Ти живий, і ніякої пам'яті", – згадує Юлія.
Той телефон вона зберігає як зіницю ока. Як і віру, що Олег повернеться.
– Я не відчуваю, що він загинув. Відчуваю, що він у полоні. Поки немає ДНК-експертизи, він для мене живий, – каже мама.
