З кожним роком очевидців Другої світової війни стає все менше. Хоча ті часи залишилися відбиток не лише в історії, а й в пам'яті багатьох українців, зокрема мешканок Брониківської територіальної громади. Вони згадали про перші дні бомбардувань, німецький полон та голод.
Жителька села Поліянівка Павліна Свіжевська тоді жила в Києві. Їй було 16 років. За її словами, у перші дні війни столицю України німці не бомбили, лише околиці. Проте на залізничному вокзалі вже не було квитків на потяги, між людьми сіялася паніка. Дівчині було страшно. Зранку бомбили, а упродовж дня їздили автомобілі, на вулицях ходили люди. І так щодня. Потім в місті зробили бомбосховище, де громадяни переховувалися під час бомбардування.
У 1943 році жінка повернулася до рідного села. Згадуючи, як тут розвивалася військові події, Павліна Свіжевська розповідає: "Нічого хорошого. На цьому окрузі в радіусі 20 кілометрів не було ні теляти, ні поросяти, ні курчати, ні ягнятка. Партизани ходили по ночах і грабували людей".
Повне інтерв'ю можете переглянути нижче.
Наступна героїня, Антоніна Запольська, у роки війни перебувала у німецькому полоні. Її та інших полонених возили по всій Німеччині. Їсти, пити не давали.
"Ми були голодні. Як злізли з потяга, то не могли іти... Німці нас купляли та брали на роботу. Мене взяв один з них та завіз до Австрії. Приїхавши туди, дав мені косу, і я косила траву", — говорить Антоніна.
Жінка дитинства не бачила, а весь час тяжко працювала. Після закінчення війни жителька села Кропивня терпіла звинувачення від співвітчизників за роботу в Німеччині.
Детальніше про долю очевидиці військових дій 1941-1945 років у відеоролику.
Станіслава Савицька, старожила села Федорівка, пам'ятає той день, коли розпочалася війна. На другий день до них на конях приїхали німці. Як зазначила жінка, тут поруч був розташований аеродром, стояли літаки. Також згадала про те, як тривав дев'ять днів бій наших з німцями, бомбардування. Був випадок, коли селян хотіли спалити у бані, але на щастя, обійшлося.
Свого часу пенсіонерка допомагала партизанам: доставляла медикаменти, пекла хліб.
"Ми дуже боялися німців, і відразу покидали хати. Втікали до інших сіл. Керівники колгоспів забирали худобу.
Наше село спалили. Коли закінчувалася війна, ми жили в землянках. Весною їх затоплювала вода. Згодом почали відбудовувати село, підіймати конюшні", — сказала жінка.
Повну розповідь, дивіться нижче.
