У вулиць, як і в людей, непроста доля. На їхньому віку було і радісне, і печальне. І те, і друге йшло через серця людей, які ці вулиці творили і жили на них.
У 30-х роках у нічний час вулиці й оселі на них в остраху завмирали, затаювалися у темряві. Люди боялися запалювати світло, аби не привертати уваги й не накликати на свою голову енкаведешників, що ночами рискали вулицями і полювали за жертвами. Сон не йшов, лякалися кожного шурхоту за вікном, очікуючи гуркоту у двері й арешту. Тоді НКВД схопив понад 600 осіб, більшість з яких розстріляли.
Жахливий слід у пам’яті звягельчан залишила нацистська окупація. Гітлерівці, як і Сталін, творили жорстокі людиновбивства. Сталінці нищили троцькістів, українських націоналістів, антисовєтчиків, контрреволюціонерів, ворогів народу; нацисти вбивали підпільників, партизанів, комісарів, євреїв. Одразу ж після очищення міста від німців навесні 1944-го року у Новограді-Волинському за наказом з Кремля провели підрахунки втрат майна і людей за роки німецької окупації. Сталін не переймався горем і смертю радянських людей – він сам їх винищував мільйонами. Йому із меркантильних і політичних мотивів треба було мати факт масового вбивства німцями мирного населення, й при тому в якнайбільшій кількості. Адже, маючи цей козир в руках, можна було виправдати окупацію Європи й небачені пограбування та репарації з Німеччини, надавши собі іпостасі визволителя від найстрашнішого в історії людиновбивці Гітлера. А ще на фоні очорненого Гітлера Сталін хотів мати невинний вигляд разом зі своїми страхітливими злочинами.
Прислані з гори чиновники провели повуличний облік убивств, вчинених нацистською владою в місті. Згідно з їхнім рахунком німці у місті «вбили і розстріляли» (так пишеться в переписі) 823 та повісили 6 осіб, разом 829, з яких 320 були дітьми. Щоб оцінити вагу цього вбивства, варто взяти до уваги, що згідно з переписом населення міста 1 жовтня 1941-го року тут мешкали 7334 людини. Значить, німці знищили 11,3 % всієї тодішньої людності міста. З деяких вулиць вихор смерті стільки забрав життів, що стає дивним, як вони не зникли.
Найбільших втрат, згідно з переписом, зазнала Ковальська вулиця (нині частина вулиці Медової (до цього – Щорса). Тут, як пишеться в переписі, гітлерівці вбили 350 безневинних душ, з яких 150 були дітьми.
Вид на центральну частину міста з боку вулиці Щорса Фото: zwiahel.info
Дослідники розгубилися, адже на тодішній Ковальській вулиці стільки і людей не жило. У зведеній відомості з житлофонду тут тоді було 13 осель, у яких мешкали 113 жильців. На жаль, у переписі відсутні і номери, і прізвища людей, які жили в цих оселях. Зберігся їх список в описі господарств 1948-1949 років, а ще в архіві Бюро інвентаризації.
У 1948-му році на цій вулиці домоволодіння були під номерами: 1, 2, 3, 4, 9, 10, 11, 13, 14, 19, 20, 39, 41. Жила в них 21 сім’я.
У будинку № 1 проживав Нафтула Арьєвич Гендельман. Дім цей звели в 1925-му році. В час окупації Гендельман був в евакуації, звідки повернувся аж в 1946-му році.
Житло під № 2 належало Михайлу Сруль-Гершковичу Штейнбергу. Його збудували в 1933-му році. Проживав Штейнберг з Леєю-Сурою Берківною. Обоє вернулися з евакуації.
У третьому номері на Ковальській мешкали Калман Давидович і Бела Михайлівна Шрайбмани. Їх оселя з’явилась в 1929-му році. Калмана Давидовича вже не було, бо як власники в архівах тут значаться Бела Михеївна (Михайлівна) і Генеш Мошківна. Обидві приїхали з евакуації. Самого Калмана не розстріляли, бо в «Книзі Скорботи» він не значиться. Генеш Мошківна і Бела Михеївна мешкали нарізно як дві окремі сім’ї, маючи кожна свою частину будинку. Окрім них, на Ковальській № 3 в 1948-му році був прописаний і Меєр Мордкович Кофман. Але через рік він фігурує у документах уже як власник помешкання під № 3 «а». Меєр Мордкович теж повернувся з евакуації. В архіві Бюро інвентаризації цей дім має адресу № 7 (колишній Медовий провулок). Але в архівному акті у цьому будинку вже значаться Естер Аврумівна Браке-Кофман та Рита Григорівна Цвайгова. Цей дім звели в 1930-му році.
У будинку № 4 проживав Михайло Гершкович Меламед. Цей дім він одержав у спадщину від батьків. Вони не були розстріляні, бо відсутні в «Книзі Скорботи».
У № 9 мешкав Борис Григорович Шац. Цю будівлю звели в 1940-му році. Окрім Бориса Григоровича, тут в 1948-му році проживали А. А. Вакуленко і Арон Фельдман. Але у 1949-му році їх вже тут не було. З роду Шаца, згідно з «Книгою Скорботи», під час війни ніхто не постраждав.
Домоволодіння Фалика Мордковича Глузмана в списках 1948-1949-го років стоїть під № 11, а в документах Бюро під №№ 11 і 15. Це роздвоєння архів пояснює так:
Дім звели в 1920-му році. 15-го жовтня 1941 р. Фалик Мордкович помер. Можливо, його розстріляли, бо цього дня німці проводили наймасовіший розстріл євреїв. Але у документах про тих, яких розстріляли, писали, що розстріляли, а хто помер, що вмер, адже померти і бути розстріляним, то зовсім різні поняття. Тим більше, що в «Книзі Скорботи» він не записаний. Домовласником став його син Мордко Фаликович. Далі значиться, що у будівлі під № 15 мешкає Гідель Мордкович Глузман і з ним діти Айзика Лейбовича Глузмана Сура та Шмуль, а також діти померлого сина Гідель і Фаня Мордковичі. У «Книзі Скорботи» значиться, що Айзик Лейбович був ковалем і зник безвісти в 1944-му році. Мав 52 роки. Можливо, мобілізували в тилові частини Радянської армії і там він зник. Про Мордка Айзиковича Глузмана в «Книзі Пам’яті» пишеться, що він 1910-го року народження (можливо, син Айзика Лейбовича), мобілізований до війська і загинув у серпні 1941-го року.
Дім під № 10 в 1948-му році будувався наново. Хазяїном в ньому був Микола Антоновчич Боровський.
Будинок № 13 належав Штейнбергам; двоквартирний, зведений в 1919 році. Господарі у документі позначені ініціалами «Й. С.» і «С. Г.». В архіві Бюро фігурує один домовласник – Йосиф Сруль Гершкович Штейнберг. Певне, «Й. С.» – це його ініціали. Серед жертв геноциду в «Книзі Скорботи» жоден зі Штейнбергів не значиться.
У домі № 14 проживала Нахума Абівна Гільман. Звели це житло в 1920-му році. До війни вона тут мешкала з чоловіком. Поїхали в евакуацію й там чоловік помер. Вона одна повернулася додому.
На Ковальській, 19 жили Дмитро Спиридонович Плохотний, А. А. Ружинський і Ф. В. Темникова. Збудував оселю Плохотний в 1919 році. Про долю мешканців цього дому у документах нічого не сказано.
У номері 39-му жив Арон Аронович Клейнер-Шойхед. В 1924-му році він своїй дочці Біні Аронівні, яка вийшла заміж за Гофмана, дав у придане дві кімнати, кухню і коридор. В 1947-му році після його смерті суд його кімнату і коридор відсудив синові Хаїму. Арон Аронович, як і його діти, у війну не загинув.
На Щорса, 41 жив Лейба Гершкович Борщ. Його домоволодіння націоналізували більшовики, а потім в 1923-му році повернули. Дім не продавали, не дарували, він лишався у власності Борща. Змінювалася постійно лише нумерація. Але в 1945-му році житло опинилося у віданні міськкомунгоспу. Найімовірніше, це сталося під час перебування Борща в евакуації. Йому довелося доводити у суді право власності на будинок.
17-го грудня 1946-го року суд розглядав ще один позов про житло. Він стосувався будинку № 20. Претендував на нього Мойша Веніамінович Зайчик, бо цей дім був власністю його батька Беніаміна Лейбовича, розстріляного 10-го жовтня 1942-го року. Як свідчить «Книга Скорботи», Беніаміна Зайчика вбили разом з дружиною, тільки у «Книзі…» він пишеться не Лейбович, а Мойшович. Можливо, його батько мав здвоєне ім’я, як це буває в євреїв.
Коли про долю жителів Ковальської в дні німецької окупації судити з документів, то принаймні половина з них (власники №№ 1, 2, 3, 4, 14, 41) перебувала в евакуації, один будинок (№ 19) належав не євреям. Доля жителів решти шести осель (9, 10, 11, 13, 20, 39) у документах не прочитується. Серед загиблих в книгах «Скорботи» і «Пам’яті» прізвищ Шаців (власники мешкання № 9), та Клейнер-Шехедів (№ 39) немає. Чи хтось раніше жив у домі під № 10 – встановити не вдалося, але той, хто наново зводив будинок (Микола Антонович Боровський), явно не був євреєм.
Доля Фалика Мордковича Глузмана (дім № 11) завуальована. До розстріляних його можна віднести з великим сумнівом. Тезкою власників дому № 13 (Штейнбергів) є Гітл Штейнберг, який «загинув під час окупації восени 1941-го р.». Можливо, він з вулиці Ковальської.
Вірогідно засвідчене вбивство Беніаміна Лейбовича Зайчика та його дружини (дім № 20). Отже, наявні при дослідах джерела дозволяють встановити правдиву смерть двох і ймовірну ще двох жителів Ковальської вулиці, а разом чотирьох осіб. Можливо, в майбутньому знайдуться нові джерела, які доповнять цей список, бо повуличний перепис 1944-го року називає цифру майже у 90 разів більшу. Щоправда, уже тепер знаходять пояснення цій разючій розбіжності.
Знайшовся свідок масового вбивства євреїв в 1941-му році, що було позв’язане з вулицею Ковальською. Про те, що бачила, розповіла тодішня жителька Новограда-Волинського, 14-літня мешканка вулиці Войкова Софія Самуїлівна Рабінович. Коли почалася війна, їхня сім’я, як і більшість євреїв, спробувала евакуюватися. Але в дорозі їхній батько загинув, тож довелося вертатися у вже окупований німцями Новоград-Волинський. Дім родини зайняв поліцай, а їх змусили переселитися на Ковальську?
Чому саме на цю вулицю, і чим вона стала для євреїв у 1941-му році, і розповіла Рабінович. Вони з матір’ю та двома сестрами й братом «переселилися на вулицю Щорса, де влаштували гетто. У маленькій кімнаті жила наша родина (5 осіб) і сім’я дядька (5 осіб), і ми ледве вміщалися на підлозі. У той час в гетто залишалися тільки жінки і діти. Чоловіків та юнаків старших 13 років уже не було. Їх забирали вночі нібито на роботу, і більше вони вже не поверталися. Гетто не було огороджене та не охоронялося, вхід і вихід були вільними. Нашивки з 6-кінцевими зірками його мешканці не носили. Прожили ми в гетто недовго – 7-10 днів. Старшу сестру Белу забирали на громадські роботи (прибирання, чищення картоплі і т. п.). А 31-го серпня вранці, коли ми з мамою та Іциком виходили з гетто, нам назустріч їхали три вантажівки з німцями і поліцейськими. Мама з Іциком пішли за молоком до нашої сусідки Варвари, а я до своєї подруги – однокласниці. У них я пообідала і пішла назад в гетто. А там вже нікого не було. Будинки були порожні. З інших вулиць приходили люди і виносили звідти речі. Я бачила, що німці ведуть через дерев’яний міст групу євреїв і вирішила їх наздогнати. Перейшла річку Случ по мосту, що з’єднував лівий берег у районі вулиці Щорса з протилежним. Колону я не наздогнала, бо не бачила, якою дорогою їх ведуть. Зайшла до когось на подвір’я і запитала, куди ведуть євреїв. Хазяйка сказала: «…На розстріл ведуть»… Вранці … я знову опинилася в колишньому гетто, зайшла в будинок, де ми жили… все майно було розграбоване».
Свідок не каже, скільки саме людей вели на розстріл. З її слів, це була група, що йшла колоною. Йшла швидко, бо вона не могла їх догнати. Великі маси людей рухаються повільно. Певне, це було кілька десятків. По-перше, в 13 хатах 350 людей помістити важко: майже по 30 у хаті. По-друге, це вже був день, і багато розійшлося по місту, їх не могли спіймати, тим більше, що біля виходу з гетто нікого не зупиняли. Але з цієї вулиці могли багато взяти на розстріл, бо це гетто, і його могли наповнити кілька разів, а потім розстріляти. Це були не місцеві жителі, а зігнані з інших вулиць, сусідніх сіл і навіть інших, західних областей, що не встигли втекти від німців. За такої умови з цієї малої вулиці могли вбити так багато людей. 150 з них, як пишеться в переписі, були діти.
Вели на розстріл не лише з Ковальської – всі вулиці міста зазнали втрат. Другою за кількістю жертв була Житомирська. Тут кати вбили 64 людини. Багато втратила Велика Ярунська (54 розстріляних), Троїцька (30), Бульварно-Прорізна (35), Пушкінська (22), Хмельова (20), Набережна (19), Мала Олександрівська (17), Гоголя (13) тощо. Мали також свій скорботний рахунок Садова, Рибакова, Княжеська, Коростенська, Тюремна, Мала Суслівська, Середня Ярунська, Мала Звіринська, Цвинтарна, Больнична, Гутинська, Мала Ярунська, Чехова, Середня Корецька, Звіринська, Кагукінський провулок, Кінний провулок тощо.
У «Книзі Скорботи» вміщено поіменний список частини загиблих. Всього названо 498 персоналій і 7 сімей без зазначення чисельності родини. Середня сім’я мала тоді 5 осіб. Значить, у складі сімей загинуло близько 35 людей. Тож всього зафіксовано смертей орієнтовно 533. Розстрілу піддалося 422 людини, спалено 11, 4 значаться як повішені, хоча насправді таких було 8. Декого з них записали до розстріляних. 31 людина загинула невідомо коли й де. Один помер у полоні. 6 не повернулися з фронту, 4 зникли безвісти, 16 загинули під час бомбардувань та боїв у місті. Троє наклали головою, воюючи проти загонів УПА (невідомо, хто і чому заніс їх у «Книгу Скорботи»). Найбільше розстрілів сталося 10-15 жовтня 1941-го року. У ці дні вбили 245 осіб, половину всіх, кого внесли у «Книгу Скорботи». До початку 1942-го року розстріляли близько 350 осіб, за 2 наступні ще приблизно 150, а разом, як уже говорилося, 498.
У «Книзі Скорботи» названо менше жертв, ніж у повуличному списку 1944-го року. Різниця зрозуміла. Повуличний облік проводився по свіжих слідах, коли усі свідки трагедії були живі. «Книгу…» ж складали через 60 років після подій, коли більшості очевидців не стало, а з ними зникли й імена загиблих.
Для розуміння змісту й характеру людиновбивств важливе значення має знання національного складу розстріляного населення.
Громаді міста, близьким і рідним загиблих їх смерть була невимовним горем і нестишним болем. Для влади ж вона слугувала лиш козирем у політичних іграх із Заходом при поділі сфер впливу в Європі. Кремль настирно висував свої небачені в історії війн втрати людей й нав’язував думку, ніби вони є підставою для Москви панувати в післявоєнній Європі. Водночас Москва намагалася переконати світову громадськість, нібито більшість радянських людей, загиблих у війні, були мирним населенням, розстріляним німецькими окупантами.
Щоб надати правдивості такій версії, в 1944-му році сталінська влада імітувала обстеження місць розстрілів і в протоколи про кількість жертв у могилах вписали стільки, що не вмістилися б в єгипетську піраміду. Наприклад, у захоронення в Новограді-Волинському ці горе-слідчі вписали більш як 55 тисяч застрелених, в тому числі 12200 мирних жителів міста. В деякі поховання об’ємом у кілька десятків кубічних метрів втиснули по три тисячі людей, по 50-60 небіжчиків в одному кубометрі. В цьому астрономічному мартирологу можна було вмістити кого завгодно і скільки завгодно. На сторінках протоколів місця вистачало й для росіян, й для українців, і для євреїв, і для поляків і для всіх, хто коли-небудь жив чи хоч бував у Новограді-Волинському. Тому Москва переконувала, що німці творили геноцид до всього без винятку населення, до усіх націй, бо ж у цивільних могилах нарахували десятки мільйонів розстріляних.
Скільки українців чи росіян знайшли вічний спокій у звягельських похованнях, ніхто не вивчав, а зі свідчень протоколів судили, що певне, тисячі, як не більше. А ось дослідники Голокосту стверджують, що євреїв у місті розстріляно понад 3000. Коли повірити, що вбито понад 12 тисяч, а з них євреїв лише 3 тисячі (тобто 25 % від усієї кількості розстріляних), то можна погодитися, що українців розстрілювали ще більше, аніж євреїв (бо ж інших національностей у місті так багато не було), а значить, безперечно мав місце геноцид проти українців.
Не могли німці розстріляти 12 тисяч звягельчан, бо їх усього тоді тут жило 7334. А розстріляли вони (згідно з повуличним переліком) 829. Оскільки у цьому списку національність розстріляних не вказана, то співвідношення між відсотком загиблих різних етнічних груп довелося вивчати за мартирологом «Книги Скорботи».
Як уже писалося, в книзі названі поіменно 498 імен і згадано 7 родин. 403 імені і 6 родин, тобто близько 433 вбитих із 533, або 81,2 % загублених становили євреї. Це була нація, яка чи не найлояльніше ставилася до німців, бо боялась репресій. І вона ж становила величезну більшість розстріляних.
Вбивали усіх, хто народився євреєм, в тому числі й немовлят, які не вчинили і не могли вчинити будь-кому зла. Й у цьому найстрашніший злочин геноциду, не кажучи про неправомірність карати людину лише за її національність. Геноцид, чи Голокост проти євреїв у Новограді-Волинському був наяву.
Що ж до українців та інших етнічних груп, то цього сказати не можна. Кількість загиблих українців становила 78. Третина з них загинула не від розстрілу. 16 померли від ран або були вбиті під час бомбардувань та боїв у місті, 6 не вернулися з фронту, 4 зникли безвісти. Від рук карателів загинули 52 людини. З них повішено, розстріляно і спалено 36 осіб. Причиною їх вбивства була участь у збройній боротьбі проти окупаційної влади в рядах партизанів і підпільників. Їх вбили не за українське походження, а за збройний опір німецькій владі. Тому загиблих партизанів і підпільників слід було вписати в «Книгу Пам’яті», а не «Скорботи». Скорботи як невинні убієнні заслуговують 9 дітей партизанів і підпільників, яких убили за дії їхніх батьків. 11 українців розстріляли тоді ж, коли й євреїв – 10 й 15 жовтня 1941-го й 10 жовтня 1942 років. Певне, вони були комуністами, бо саме таких розстрілювали разом з євреями. Причина смерті ще 5-х невідома. Але одне можна сказати: геноциду, подібного до єврейського, німці до українців не застосовували.
Іван Тригуб, краєзнавець
