Президент України Володимир Зеленський звільнив головнокомандувача ЗСУ Руслана Хомчака. Про це повідомляє Depo.ua.
На брифінгу прессекретар глави держави Сергій Никифоров повідомив про це звільнення, заявивши, що місце Хомчака займе Валерій Залужний.
Довідка: Валерій Федорович Залужний, генерал-майор, 46 років, — український військовик, генерал-майор. Попередні посади: начальник Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ – перший заступник Командувача об’єднаних сил (2018 рік), начальник штабу – перший заступник командувача військ оперативного командування "Захід" Сухопутних військ Збройних Сил України (2017 рік). Командир 51-ї окремої механізованої бригади у 2009—2012 роках та 24-ї окремої механізованої бригади – у 2007-2009 роках.
Народився 8 липня 1973 у Новограді-Волинському. У 1989 році закінчив школу № 9, вступив до Новоград-Волинського машинобудівного технікуму, який закінчив у 1993 році з відзнакою. З відзнакою закінчивши загальновійськовий факультет Одеського вищого об’єднаного командного училища (1997р.), пройшов усі щаблі військової служби від командира взводу до комбата. У 2007 році з золотою медаллю закінчив навчання в Національній Академії оборони України і призначений на посаду начальника штабу – першого заступника командира 24-ї окремої механізованої бригади. Через два роки рішенням начальника Генерального штабу Збройних Сил України 13 жовтня 2009 року призначений командиром 51-ї окремої механізованої бригади.
Звання "генерал-майор" отримав 23 серпня 2017 року разом з іншими 35 кращими українськими офіцерами Збройних Сил України.
У великому інтерв'ю для Укрінформу розказав про себе та де народився: "Тут все досить просто, сказав би – типово. Принаймні для військового. Народився в Новограді-Волинському і виріс у гарнізоні, серед військових. І, звісно, мріяв стати військовим.
Закінчив загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних військ… Комбат, навчання в академії, начальник штабу окремої механізованої бригади, командир бригади, оперативно-стратегічний факультет.
Одружений. У мене дві доньки. Старша – військова, служить у Київському гарнізоні, менша – навчається в Одесі, мріє стати лікарем. Дружина працює поки що в Києві, але планує перебратися до Чернігова.
– Розкажіть про бойовий шлях та людей, що закарбувалося в пам’яті?
– Я не дуже люблю про це говорити, бо доля генерала і доля солдата на війні по-різному сприймаються… Для мене війна почалася в середині липня 2014 року, з призначенням заступником командира сектора "С", який формувався на Донеччині. Відтоді керував майже всіма угрупованнями, які там створювали. Дійшов аж до начальника штабу Об’єднаних сил.
Запам’яталися, мабуть… солдати. Досі з багатьма із них зідзвонюємося, листуємося. Я радий, коли можу їм чимось допомогти – вирішити якісь військові чи побутові питання.
Про важкі події… Це, мабуть, 2014 рік. Серпень. Потім Дебальцеве. Якось неспокійно було. Відчуття постійної загрози. У душі й у серці… Здавалося, що буде ще гірше, ніж було у 2014-му.
Досить добре закарбувався в пам’яті 25-й батальйон, який я заводив туди, у район Дебальцевого, розставляв на позиції. Перші бої, перші втрати…
Тоді зовсім змінилося ставлення до солдата.
Мобілізовані… З ними інколи важко було. Вони не такі, як ми читали у статуті. Саме вони, своїм життям і кров’ю, зробили те, що маємо – ворога зупинили, і нині ми стоїмо на своїх позиціях… Це їхня заслуга".
