Персональна виставка заслуженого художника України Наталії Аксьоненко у Новограді-Волинському організовується не вперше. У 2016 році звягельчани і гості міста уже роздивлялися порцелянові вази, керамічні маски, паперові витинанки, вишиваний і декоративний живопис, ляльок.
У 2016-му майстриня стала лауреатом обласної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки у номінації "Образотворче мистецтво" і отримала її у місцевому літературно-меморіальному музеї Лесі Українки. Тут художниця і виставляє свої роботи.
Головним експозиційним місцем обрала подіум біля інструменту, за яким музикували члени родини Драгоманових-Косачів. Хтозна, можливо, підсвідомо відчуває спорідненість з Оленою Пчілкою, адже, як і вона, родом з Полтавщини. У дівоцтві була носієм семантично наповненого українського прізвища Галушко.
Завідувачка музею Віра Римська як фахівець завжди готова допомогти автору у створенні експозиції, але Наталя Олегівна розставляла свої роботи самостійно. Зблизька можна роздивитися 102 авторські предмети, які майстриня привезла з Коростеня. На День Незалежності музей експонуватиме ще не виставлену картину Аксьоненко, це буде сюрпризом для поціновувачів її обдарування.
Професійний і творчий рівень мисткині допоможе осягти один факт. Якось у музеї "Будинок митрополита" Національного заповідника "Софія Київська" організували виставку порцеляни та фаянсу "Блакитні мальви". На ній представляли експонати визначних майстрів другої половини ХХ — початку ХХІ сторіччя.
Столичні видання писали: "Колекція фарфору на виставці не надто велика, але в ній зберігаються першокласні й витончені речі. Представлені роботи художників, які активно працювали з фарфором і були найуспішнішими у своїй справі: Н. Аксьоненко, Г. Кломбицької, В. Овраха, М. Лампеки, В. Музичука, Ю. Лобанова та інших".
Помітьте, у низці визначних художників Наталію Олегівну справжні столичні критики називають першою, і це про щось говорить.
Порцеляна і кераміка
Усі майстри, чиї роботи представлялися на виставці у "Будинку митрополита" працювали за радянських часів на заводах фарфору і фаянсу. Як відомо, заводи збанкрутували, виробництво фарфору в Україні повністю зупинилося. Невідомо хто залишився "в матеріалі" після того, як галузь була знищена.
"На всі роботи, з якими я працюю після заводу, я дивлюся, як на ненароджених дітей "фарфорів" (прим. авт. — фарфорових заводів). Оскільки все, що я роблю, має коріння в тому часі, коли я працювала на заводі порцеляни", — із сумом констатує Наталія Аксьоненко.
Тоді порцелянові вироби виготовлялися в різних техніках, тому що в період розквіту радянської порцелянової промисловості художники багато експериментували. "Маю роботи в бісквіті — я дуже любила цю техніку. Це неглазурована порцеляна, сира річ розписується і випалюється без глазурі. Виходить матовий ефект. Також я любила поєднувати підглазурний з надглазурним розписом. А понад усе любила кобальт, шляхетний спосіб декорування, який не стирається і не псується — він на віки", — розповіла художниця.
У другій половині ХХ сторіччя в Україні було 17 заводів: 2 фаянсових і 15 порцелянових. Наталія Аксьоненко називає їх зниклою фарфоровою цивілізацією. На той час заводи порцеляни та фаянсу були не лише промисловими підприємствами, що виробляли товари народного вжитку. Вони мали творчі лабораторії, а деякі свою школу розпису та неповторний стиль.
Неякісні примітивні радянські товари населення називало словом "ширпотреб" і шукало "імпортні". Образливе слово ніколи не стосувалося фарфору та кераміки, посуд радянський був гарним, люди охоче купували позолочені чайні сервізи, різні порцелянові фігурки і прикрашали ними свої помешкання. У Радянському Союзі ознакою заможності сім’ї був сервант з кришталем та фарфором.
Моду на фарфор в усьому СРСР диктував Коростенський завод. Наталії Аксьоненко, як каже сама майстриня, поталанило пропрацювати на цьому підприємстві майже 30 років. "Доля художника-кераміста примушувала працювати на виробництві, але це були творчі заводи.
Виготовлення товарів народного вжитку і творчість — процеси дуже пов’язані. У нас була найпотужніша художня лабораторія", — пояснює вона. У кризові 90-і завод не лише вистояв, а й оновлювався, розвивався. Наталія Аксьоненко потрапила в Коростень за розподілом, закінчивши в Миргороді на Полтавщині керамічний технікум.
Спочатку гадала, що відпрацює обов’язкові на той час для молодого спеціаліста три роки і повернеться додому, але захопилася роботою і самою місцевістю. Її без перебільшення вражаючої краси триптих називається "Коростенський оберіг". Власне всі роботи Аксьоненко можна розглядати як оберіг, оберіг українського способу життя, ментальності та національних цінностей.
На знаменитому заводі вона почала працювати у 1979 році. З цього часу стартувала і її творча діяльність — участь у республіканських, всесоюзних, всеукраїнських художніх виставках. Закінчити Косівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва дозволила собі уже головним художником підприємства. Ключову творчу посаду обіймала з 2000 по 2006 роки.
Косів став новим джерелом натхнення. В Івано-Франківській області сподобалося все: художні кераміка, дерево, метал, скло, сакральне мистецтво, актуальні мистецькі практики, вразили майстри і їхня особлива техніка. Оповита творчими задумами за роботою не помітила, як минуло тридцять років. І далі б творила на фарфорі, якби не криза, що охопила галузь.
"Хто в цьому більше винен, кілька урядів чи нові власники підприємства, — сказати важко. Коли переконалася, що новим господарям непотрібна, подала заяву на звільнення", — згадує вона. Перед звільненням зважилася на відчайдушний крок — за власні гроші викупила свої творчі роботи. І ось вони у Новограді-Волинському: авторські вази, тарелі, сервізи.
Подовгу роздивляюся кожен предмет, і не можу розгадати плин думок художниці. Складається враження, що роботи Аксьоненко є тугим сплавом біблійних сюжетів, античної літератури та українського фольклору. Їх витонченість і містичність свідчать про безмежну уяву й особливу філософію авторки.
Витинанки та декоративний живопис
Від слова "витинати", тобто вирізувати, походить назва витинанка. Це вид українського народного декоративного мистецтва, що включає сюжетні та орнаментальні прикраси, ажурно або силуетно вирізані ножицями чи ножем з паперу або шкіри. Українці використовували витинанки для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, коминів, печей.
Орнамент був здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також фігурки тварин, зображення предметів побуту, архітектури. Матеріал при витинанні складали вдвоє, вчетверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури.
У Наталії Аксьоненко витинанки і декоративний живопис — це цілі композиції зі сповненими змістом назвами: "Між небом і землею", "Зелений Спас", "Янгол весни", "Мавка", "Древо життя", "Різдвяна ніч", "Диво п’ятої днини", "Руни", "Пісня волхва", "Біла ріка", "Царівна", "Сонце-Коло-Диво-Край".
Образи переходять з однієї картини в іншу. Жінка, яка перебуваючи між небом і землею, утримує небо на своїх руках, ось уже зовсім в іншому сюжеті. Тут вона ловить місячне сяйво. Але місяць теж не простий: молодик перетворився у ріг достатку і сипле золото на ту, яка тримає небо.
Вишиваним живописом і витинанкою Наталія Олегівна почала займатися після 2006 року, до того її життя було пов’язане винятково з фарфором та керамікою. "Художник не може не творити. Коли йому є що сказати, свій матеріал він знайде, — стверджує Аксьоненко. — Після закриття заводу вирішила, що працюватиму зі склом, деревом, шукатиму нові авторські техніки".
Попри ці слова, все одно потай мріє, щоб знайшовся хтось багатий, і створив невелике виробництво, де можна було б випускати високохудожній фарфор. Особисто мене до глибини душі вразили роботи не з фарфору. Це — картина на якій над маленькою білою українською хаткою в небі зависла золота пектораль і лялька-янгол, з крильцями виготовленими з бабусиної празникової хустки.
Кожна сільська бабуся обов’язково мала святкове вбрання і квітчасту хустку, яку вона берегла і пов’язувала лише йдучи до церкви. За цим янголом для мене стоїть образ старенької сільської жінки з натрудженими руками, що попри роки порається по господарству, і виростивши дітей та онуків уже викохує квіти на грядці. У ляльках Аксьоненко кожен може побачити щось своє.
Ляльки
В літературно-меморіальному музеї виставлено дев’ять ляльок мисткині. Коли я вперше почула, що Наталія Аксьоненко виготовляє ляльок, я була твердо переконана, що в них порцелянові личка, ручки та черевички. Таку бачила у Києві на Печерську у Державному музеї іграшки. Лялька належала родині Ольги Богомолець, відомої учасниці Революції гідності.
На жаль, ляльки Аксьоненко не мають елементів фарфору, але від цього вони не менш цікаві. Одна загадкова царівна-птиця чимось схожа на саму художницю. Наважилася запитати, чи не є ця лялька автопортретом. Наталя Олегівна розсміялася: "Ні, автопортрет ще не виготовила". Цікаво, у якій він буде техніці?
Авторка це запитання залишила без відповіді, нехай буде інтрига. Художник має бути загадковим, а загадковості і глибини в роботах Наталії Аксьоненко хоч відбавляй. Вироби заслуженого художника України Наталії Галушко-Аксьоненко часто експонуються за кордоном у Всеукраїнських, організованих Міністерством культури виставках, присвячених Україні.
Деякі з них стали власністю Національної спілки художників України та Міністерства культури. Багато творів Наталії Олегівни придбали приватні колекціонери України, Росії, США та Ізраїлю. На знаковий День Незалежності у серпні значна частка авторських виробів перебуватиме у нашому місті, їх варто побачити.
