Олександр Федорович Костеченко нині є частим гостем у Будинку рад, а у 1990-1994 роках він тут був господарем, точніше першим міським головою після розпаду Радянського Союзу. Першим у Житомирській області підняв над Будинком рад синьо-жовтий прапор. Він виділив земельну ділянку у центрі та дав дозвіл на спорудження храму, нині Свято-Михайлівського собору Православної церкви України.
На початку пострадянського періоду відважні вчинки заважали у роботі, але сьогодні йому є чим пишатися. Освічений вишуканий чоловік, попри солідний вік, пам'ятає усі дати і не розчарувався у Незалежності. Пропонуємо вашій увазі унікальні спогади першого міського голови про становлення української незалежності у Новограді-Волинському.
– Олександре Федоровичу, чому так багато людей шкодують про розпад Союзу і чому сподівання українців на розквіт самостійної держави не справдилися?
– Україні потрібен господарник, вона ж була найбагатшою республікою у колишній сімдесятилітній імперії. Проте президентами ставали у кращому разі політики, господарника так і не було. Я особисто покладав великі надії на Леоніда Кучму, але він знищив колгоспи. Вони зникли, і зникла промисловість, бо базувалася на переробці сільськогосподарської продукції.
Чим могли займатися місцеві потужні сироробний і м'ясокомбінати, льонозавод, заводи продтоварів, консервний після розорення колгоспів? Візьміть сільмаш, найбільше промислове підприємство Новограда-Волинського. Тут працювало три з половиною тисячі осіб, з яких лише інженерів триста! Найважливіший для міста завод виготовляв дробарки зернових і м'яких кормів.
Кому стали потрібні потужні кормодробарки, якщо зникло сільське господарство? Основним споживачем продукції підприємства були колгоспи Радянського Союзу. Кроком до безробіття, найбільшої проблеми незалежної України, країни передусім аграрної, стала непоправна помилка Леоніда Кучми, я у цьому твердо переконаний.
– Яким було місто у 1990 році?
– 4 березня 1990-го відбулися вибори до міської ради, було 78 депутатів, 10 постійних комісій та комітет народного контролю. Мене обрали головою міської ради, а головою виконкому міської ради – Миколу Мартинюка. У той час місто, як і всю Україну, лихоманило. Починаючи з липня 1990 року на виконання рішення сесії, для жителів запровадили реалізацію продовольчих і промислових товарів за паспортами.
Торгівля меблями, холодильниками, телевізорами, пральними та швейними машинами здійснювалася згідно зі списками та за попередніми записами. Черга на отримання житла у порівнянні з 1980 роком зросла втричі. У серпні 1990-го на позачерговій сесії заслухали інформацію про стан суспільно-політичної ситуації в місті. На ній вирішили у вересні на площі Лесі Українки провести загальноміський мітинг з питань суспільно-політичної ситуації в країні.
– Як у ті часи ви наважилися виділити земельну ділянку церкві навпроти пам'ятника Леніну біля Будинку рад?
– Я відчував, що буде тотальна декомунізація радянських республік, але не це мене підштовхнуло на важливий крок. Дуже хотів, щоб у центрі міста височів гарний храм, і коли побачив проєкт, не міг не підтримати будівництво. Собор став окрасою міста, хоча й не так швидко, як я сподівався.
Скільки разів мені дорікали за цей дозвіл і виділення земельної ділянки церкві, навіть приїжджав головний архітектор Житомирської області. Він казав: «Олександре Федоровичу, як фахівець я вас підтримую, а ось керівництво області – ні». Змінювати правильне рішення не в моєму характері, бо знаю, що час все розставляє на свої місця. Попри політичні хвилювання, економічних проблем ще не відчувалося.
– Коли в економіці стався переломний момент на гірше?
– Серйозною і загрозливою ситуація стала у середині 1991 року. На момент обрання мене головою міської ради територія міста становила 2 тисячі 600 гектарів, населення перевищувало 55 тисяч, працездатних людей було 28 з половиною тисяч, і всі були забезпечені роботою. У звітності існувала така графа «зайнятих у громадському виробництві», так-от зайнятість у виробництві становила 27 тисяч 750 осіб.
Проблемою Новограда завжди було те, що кількість працездатних жінок перевищувала кількість чоловіків. Шукали, як залучити жіноцтво, тому такою важливою була швейна фабрика, яка вціліла до сьогодні. В Україні з усіх швейних виробництв вижило лише п'ять, і це чудово, що фабрика донині працює на повну потужність. Я сприяв кожному міському підприємству, їздив за кордон і шукав ринок збуту.
При мені жодного заводу не розорили і не зруйнували, не продали жодного універсаму чи закладу громадського харчування. Місто жило, працювало, навіть із запровадженням купонів усім вистачало цукру, масла, про хліб взагалі не йдеться, хлібозавод випікав хліб і батони безперебійно.
– Що ви робили, щоб врятувати економіку міста?
– Бюджет був наповненим, я був готовий перепрофілювати будь-яке підприємство. Намагався Угорщину зацікавити кормодробарками сільмашу, придбав за свої гроші одну ДЗК-1 і повіз показувати угорцям. Вони погодилися підписати контракт, але за умови внесення двох конструктивних нюансів: під час роботи мала горіти лампочка (таймер), а коли процес подрібнення завершувався, агрегат мав автоматично вимикатися.
Як інженер, який приїхав у Новоград-Волинський за розподілом після закінчення Харківського інституту радіоелектроніки, я добре розумів, що продукцію можна і необхідно вдосконалювати. Тогочасне керівництво підприємства не погодилося. Не сподобалася йому й ідея виготовляти знаряддя для дискування полів. Угорці замовляли б таку продукцію, вони були зацікавлені у співробітництві, проте налагодити виробництво могли тільки працівники заводу.
Шкода, що тогочасні керівники промислових підприємств жили радянськими критеріями. Вони не розуміли, що одразу потраплять у капіталізм, хоча й капіталізмом цей етап не назвеш. Це були круті дев'яності. Зрештою, дбати доводилося не лише про сільмаш, та й тиснути я не міг.
– Про вас ходять легенди як про суворого керівника, вони мають якесь підґрунтя?
– Аякже! Я був жорстким, але не жорстоким, не звільнив жодної людини, куди б не приходив працювати. Ніколи не підвищував голос, і не водив за собою команди. У мене всі працювали на своїх місцях, щоправда, фаворитам і фавориткам попереднього керівника не все подобалося, але доводилося сумлінно виконувати свої обов'язки.
Відповідальність завжди брав на себе, виважені рішення приймав самостійно. Толерантність не заважала, була інша проблема – обласне керівництво недолюблювало мене за інтелігентність і звичку бігти попереду паровоза. Немилість обласної ради не примусила змінити стиль життя, ніколи не був пристосуванцем до ситуації і сьогодні не соромлюся своїх вчинків.
Хоча під час газифікації міста підняття синьо-жовтого прапора над Будинком рад Новограду ще й як відгукнулося. Тоді не всі прагнули незалежності, за зручні радянські крісла трималося багато людей. Тому ми не могли знайти підрядників, довелося добре думати, щоб якось вийти із ситуації.
– Вам допомагав той факт, що Новоград-Волинський завжди був містом військової доблесті?
– Триматися на плаву допомогло саме оборонне відомство. Завдяки Міністерству оборони і з газифікацією вдалося впоратися, і Новоград розрісся, – за мого керівництва з'явився цілий великий мікрорайон. Разом з колегами домоглися, щоб житло для військових частин, які планувалося виводити з Німеччини, будували не у Хмельницькій області, а у Новограді. Ми довго їздили у Київ і доводили, що відселення військовослужбовців потрібно зробити до нас.
– Чим мотивували своє переконання?
– Аргументи були такими: у Новограді-Волинському є залізничний вузол, щебінь для будівництва відповідної фракції, будівельний майданчик у зручному для військовиків місці, і ще ми пообіцяли допомогти організувати харчування будівельників. Мабуть, наші доводи були переконливими, у червні 1993 року на вулиці Леваневського відбулася святкова церемонія закладання першого каменя спеціального житлового комплексу для військовослужбовців. Будівництво вели спеціалісти німецької фірми «Хохтіф» і тресту «Головболгарбуд».
Навесні 1994-го містечко збудували. Посол Німеччини Олександр Арно дякував за сприяння і запитав, що мені як міському голові потрібно особисто. Я попросив допомогти медикам, чим дуже здивував поважну персону. На урочистому відкритті «болгарбуду» посол передав міській лікарні західнонімецький автомобіль швидкої допомоги з найсучаснішим медичним обладнанням, а трохи згодом – потрібні місту ліки на суму 25 тисяч дойчмарок.
Німці багато в чому допомогли, наприклад, забезпечили роботою швейну фабрику. Замість передбаченого проєктом Будинку культури у новому мікрорайоні, на моє прохання, побудували автоматичну телефонну станцію на дві тисячі номерів. Я знав, що Будинок офіцерів у гарному стані, тому вирішив подбати про телефонний зв’язок, а ще попросив удвічі збільшити потужність резервуару чистої води для населення мікрорайону.
– Чи були тоді проблеми на водоканалі й звідки вони взагалі взялися?
– Водоканал на той час очолював мудрий чоловік Михайло Півень, але йому добре було бути мудрим. Підприємства споживали дуже багато води, лише м'ясокомбінат і сільмаш чого були варті. Населенню йшла дешева вода, скрізь працювали колонки, затрати покривала промисловість. У спеку міські вулиці поливали і щоранку мили щітками. Я думав, що так буде вічно! Зараз усі негаразди водоканалу, який ще більше технічно застарів, лягли на плечі побутових споживачів. Усі проблеми населення Новограда-Волинського – безробіття, високі ціни на продукти, неймовірні тарифи – почалися з ліквідації переробної промисловості, якій передувало знищення колгоспів.
– Сьогодні ви вірите у краще майбутнє для України та українців?
– Відчувається, що процес становлення незалежності був хаотичним і суперечливим. Я не прибічник різких революційних руйнівних змін, краще, коли в основі розвитку економіки лежить еволюція. Ми не мусимо перекреслювати все те добре, що зроблено за радянських часів, але зобов'язані мислити критично.
30-у річницю Незалежності зустрічаю з надією і тривогою. З тривогою за дітей та онуків, з надією на краще для кожного з нас. Сподіваюся, що Україна ніколи не повернеться до становища сировинного додатка Росії й не стане сировинним додатком та джерелом дешевої робочої сили всій Європі.
