У радянській історії ці трагічні події заборонено замовчувалися. Лише інколи якась інформація могла прослизнути в побутовому спілкуванні чи у художніх творах. Уже дуже мало залишилося тих людей, які своїми вустами можуть сказати страшну правду.
Микола Степанович Тимощук, 1930 р. н., с. Гульськ.
– Мені тоді було три роки. Але про той страшний час я чув від своєї покійної мами Степаниди Григорівни. Рік був неврожайний: йшли великі дощі. Проте, по-розумному, навіть недорідного врожаю вистачило б, щоб без голодування перезимувати. Але влада вела жорстоку хлібозаготівлю. Ніхто не питав, як житимеш далі, – все забирали дочиста. Люди ховали зерно як могли, але прислужливі нишпорки знаходили й забирали все. У кого була корова, той міг вижити та ще й інших врятувати від смерті. Саме завдяки корові вижили всі мої родичі. Голод 1946-1947 рр. уже таким страшним не був. У цьому винна була війна. Не вистачало трудових ресурсів, але ми коровами орали землю, засівали. З боку держави, хоч і скромна, але підтримка була.
Іван Захарович Гоцалюк, 1932 р. н., с. Гульськ.
– Я народився якраз у цей страшний час і про все дізнався від своїх батьків Захара Гнатовича і Палагеї Євменівни. Вони розповідали, що люди їли все, що траплялося. Виживали хто як міг. Ходили «на Западну», щоб там заробити хліба. Але прислужники влади ні туди, ні звідти нікого не пускали. Тому доводилося всілякими хитрощами пробиратися, щоб принести додому відро-два зерна. Мій батько був молодим, здоровим, і йому якось щастило роздобути хліба для сім’ї.
Андрій Антонович Деркач, 1927 р. н., с. Тальки.
– Щось трагічне з цих страшних років мало пам’ятаю, бо був ще малим. Але життєві труднощі ніколи не забуду. У нас була сім’я із семи душ. Батькам непросто було нагодувати п’ять дитячих ротів. Ми всі старалися чимось допомогти. Я пас корови на хуторі в діда Мирона, потім у дядька Івана – так заробляв жито на хліб. А навесні, коли вже снігу не було, з сестрою Ларисою ходили на поле поблизу станції Новоград-Волинський – II й там збирали торішню картоплю. На вигляд, наче справжня, а всередині – гнила. З неї вичавлювали біло-жовту речовину (так званий крохмаль), збирали її у баночку. Мати з неї варила шліхту, яку ми їли з однієї миски дерев’яними ложками на повен рот, бо дуже їсти хотілося. Інколи щастило назбирати колосків. Ми їх сушили, мололи на жорнах і пекли млинці – це вже була розкіш. Сестри ходили на луки по щавель, в ліс – по ягоди. Коли квітла акація, їли той солодкий цвіт. На болотах рвали "піщанки" (татарське зілля) і теж ними охоче смакували, бо й вони були солодкі по-своєму. В Тальках від голоду люди не вмирали, але голодна скрута дошкуляла щодня. Батьки багато працювали, щоб дати сім’ї якусь раду. Правда, нас дуже виручав дід Мирон, у якого був хліб і до хліба, ще й медом міг пригостити зі своєї пасіки.
Голод 1946-1947 рр. був трохи легший. У цей час я служив на флоті в Новоросійську. Нас добре годували, а цивільне населення дуже бідувало. Люди з досвітку займали черги, щоб дістати м’яса із дельфінів. Казали, що воно дуже смерділо рибою. Весь базар кишів від тюльки.
Одному чоловікові попала котлета з дитячим нігтем. Нас у приміщення не пускали, але знадвору про все дізналися. Її кудись відвезли, а куди – ніхто не знав.
У Тальках ходили по дворах і збирали податки. У моєї матері не було чим заплатити. Збирачі хотіли конфіскувати насінну картоплю, але мати з дітьми тілами накрили кагата (батька вдома не було – загинув на фронті).
Павло Ульянович Нестерчук, 1946 р. н., с. Тальки.
– Коли був той страшний Голодомор 1932-1933 рр., мене ще й на світі не було. Але з обережних розповідей своїх батьків я отримав деяку інформацію про жахливість цього штучно створеного явища. Серед всього почутого мене найбільше схвилював один трагічний випадок, який ще й сьогодні згадується з великим сумом. Була рання весна, але не така холодна, як теперішні весни. Мої батьки помітили, як з протилежного берега Случі ходить якийсь чоловік. Вода в річці була ще великою після повені.
Батько човном переправив цього змарнілого, страшного на вигляд чоловіка, якому не було і сорока років. Він із Кикови добирався до родичів у Тальки, щоб хоч якось врятуватися. Його сім’я опухла від голоду і вже не могла рухатися, а в нього ще трохи сили були. Чоловік подякував за переправу і сказав, що трохи перепочине і далі піде до родичів. Мати йому винесла дві картоплини і жменю нарваних «степурів» з цибулі. Але він на їжу лише дивився байдужим очима зі скляним відтінком. Відпочинок цього чоловіка перетворився на вічний сон. Він помер. Знайшли родичів і разом поховали. Мене весь час переслідувала думка знайти могилу і повідомити тих, хто зв’язаний з його родоводом. Але минуло дуже багато часу: могильний горбик зрівнявся із землею, а скромний хрест із дерева давно зогнив. Про інші смерті людей я більше не чув. Моя родина вижила в такий спосіб, як і інші люди виживали, – їли все, що можна і не можна було їсти.
У голодному 1946 році я народився, але дуже вдячний батькам, що не дали померти. Цю біду було значно легше переживати. Батька дуже виручала швейна машинка, на якій він і вдень, і вночі строчив сталінські кителі, шапки, галіфе тощо. Батько був добрим шевцем, тож і замовлень вистачало, і був непоганий заробіток. Про цей Голодомор він старався не говорити, бо це було небезпечно.
Іван Прокопович Юхимчук, 1927 р. н., с. Вірівка.
– Мені тоді було шість років – ще малий. Пам’ятаю одну весну. З липи збирали насіння; мати молола його на жорнах і пекла коржі. Скрутно було, але не голодували. Представники влади вимагали здавати теля в колгосп, якщо корова розтелиться. У нас квартирувався якийсь наглядач за колгоспними порядками. У цей час наша корови привела теля. Він сказав (мабуть, мав трохи совісті), щоб теля швидко зарізали. Ми навіть шкуру обсмалили. У нас були молоко, картопля. Ще пам’ятаю, як недостиглі колоски зривали, сушили й мололи на коржі. Як зараз бачу: до нас прийшов сусід, він навіть сидіти вже не міг і помер від голоду. Багато людей загинуло від того, що йшло в ліс і їло багато ягід. Про людоїдство не чув. У 1933 р. Вірівки як такої ще не було. Сюди аж в 1959 р. з хуторів позвозили хати й утворилося село.
Під час голоду 1947 р. я служив в армії на території Польщі. Цього ж року нас переправляли в Радянський Союз. На польських вокзалах жінки та хлопчаки, чисто одягнуті, пропонували пиріжки, какао, булочки та іншу всячину. А коли їхали на Ленінград, то бачили жахіття: бігали діти брудні, худі, обдерті, просили хліба та цукру. Ми що могли, те давали, бо шкода було діток. Там ми відчули смак недоїдання, але недовго. Після демобілізації життя щороку трішки покращувалося.
В. ТРОЯНОВСЬКИЙ. Фото автора
