Спогадами про Новоград-Волинський Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний поділився під час першої в новому році поїздки на війну. Він особисто вручив нагороди бійцям на фронті, оглянув спостережний пункт у двохстах метрах від ворога та провів декілька нарад з комбригами, які в ротації на війні.
Разом з генералом-лейтенантом у відрядження вирушила журналістка Цензор. НЕТ Віолетта Кіртока, яка й записала інтерв'ю.
Варто зазначити, що Головнокомандувач ЗСУ у поїздках на війну відмовляється від супроводу охорони:
— Навіщо вона мені в зоні ООС, де я в оточенні своїх солдат? — каже Залужний. — Тут для мене якраз безпечне місце. Раз на місяць я їду сам і разом зі мною працюють командувачі видів, родів військ та оперативних командувань. Обов’язково в ці дні працюємо з командирами, бачимо проблеми, які виникли протягом місяця, аналізуємо всі втрати, якщо вони сталися, дивимося розхід боєприпасів, пального.
Між тим, про Новоград-Волинський генерал-лейтенант згадує, коли пояснює, чи справді військові та ветерани будуть забезпечені квартирами:
— Візьмемо Новоград-Волинський гарнізон. Це маленьке містечко, де я народився і виріс, де батько мій квартиру отримав. Перед Новим роком там ми видали 30 квартир. Серед тих, хто їх отримав, були командири рот, батальйонів, контрактники. Процес іде. Аби його прискорити, потрібно поміняти саму систему забезпечення житлом. В інших країнах це вирішується, є механізми. Я розумію, що у нас є деякі, можливо, несправедливо забуті пенсіонери, які до війни звільнилися і, на жаль, ще чекають заслужене житло в черзі. Бо ми насамперед намагаємось забезпечити тих, хто служить, хто воює зараз. Ми зробили колосальний ривок вперед.
Вдруге Головнокомандувач ЗСУ говорить про Новоград-Волинський, коли розмова зайшла про соціальний захист військового та його родини:
— Впевнений, ми вирішимо цю проблему. Головне, що з місця ми її вже зрушили. Але є інша проблема. Офіцери в маленьких гарнізонах чіпляються за дрібниці: тесть гараж залишив, теща — шматок городу… Дайте тут і квартиру. Але потрібно рухатися вперед. Офіцер має розуміти, що він буде служити в різних містах країни, родина може бути з ним поруч всюди, бо військовий буде отримувати службове житло і на виході отримає житло в тому регіоні, де захоче. Знову згадаю Новоград-Волинський. Ми забрали звідти молодого командира батальйону в Гончарівськ. Це коштувало багато сил. Довелося розмовляти з дружиною, вмовив, щоб вони на вихідні поїхали в Чернігів разом, погуляли по місту, аби зрозуміли, що там можна жити. А вони бояться цього. Готові капітанами до пенсії служити. Нам потрібно зробити систему житла, щоб могли всюди служити, щоб голова не боліла у офіцерів, де поселити родину. І ми на шляху до цього.
Під час візиту Залужного на фронт військовослужбовці мотопіхотних, десантно-штурмових бригад та розвідувальних батальйонів, що несуть службу на передовій, отримали нагороди. Причому їх не викликали кудись подалі від розташування підрозділів, генерали приїхали до них самі. І вручення відбувалися якось дуже неофіційно, приязно і щиро. Крім стискання руки, Головнокомандувач обіймав бійців, знаєте, так по-братерськи — плече до плеча. Всіх жінок називав на імена.
Журналістка зауважує, що Головнокомандувач ЗСУ не звертає увагу і не робить зауваження бійцю, який був у термобілизні та у військових штанах, але без кителя, тобто не одягнутий так, як належить під час зустрічі поважних осіб.
— Я нормально до цього ставлюся, від слова взагалі, — запевняє Залужний. — Головне, що він людина зі світлими не затуманеними очима. Тим більше там такі місця, що людина має бути екіпірована так, як їй зручно і безпечно — найголовніше. Ми чудово розуміємо, що за вісім місяців, коли навкруги багнюка і каша, форма зношується капітально. Потрібно бути там, щоб розуміти, що там відбувається і не ставити зайвих питань.
На жаль, все ще відчувається вплив радянської армії, — продовжує Головнокомандувач ЗСУ, — яка своєю чергою походить від царської. Я завжди кажу командирам про те, що ми на сьогодні маємо відмовитися від кріпосного права. Вірус "бояться — значить поважають", цей синдром, на жаль, все ще є. Нам вбивали в голови: ви маєте бути командирами. Коли ти загнобив людину, застрашив, нею легше управляти. А що в цей час відбувалося в цивілізованих країнах? Там виховували лідерів. Щоб ним стати, треба знати, вміти, робити, авторитет мати. І таку людину не бояться, а слухаються і виконують завдання не від страху, а від поваги. Коли ми до цього прийдемо? Для мене це пріоритет, який не потребує ні копійки коштів. Підлеглі бувають різні. Але ти маєш тримати обличчя, спілкуватися з повагою. Нічого страшного, що командира роти, у якого ми були, я називав на ім’я — Костя, а не "пане старший лейтенант", "доповідай"… Костя переживає, чи не буде війни. Та він молодець, солдатів мотивує, аби не боялися в тих окопах, щоб робили позиції і спостережники. Найважливіше, чому мають відповідати сучасні командири, — людиною бути. Як і в житті, до речі.
Джерело: https://censor.net/ua/r3309613
