Інколи доводиться чути від окремих людей зневажливу думку про те, що вони просто втомилися морально одне від одного, проживаючи у шлюбі. А деякі новостворені сім’ї розпадаються за короткий термін після шикарних весільних церемоній. Дехто терпить сімейний геноцид заради дітей. Є й такі особи, які створюють сім’ю, не впевнившись у почуттях, а потім гірко розчаровуються із сумними наслідками. Та хіба осягнути всі нерозсудливі напрямки на шляху до нещасливої долі, від якої найбільше страждають ні в чому не винні діти. Чому ж ці, на перший погляд, закохані серця опиняються в моральних нетрах сімейної безпорадності або доленосного трагізму? Мабуть, у серцях і душах цих людей не горить, а жевріє; не справжня, а вдавана любов, в якої не міцний або зовсім відсутній фундамент вірності. Проте хоч не часто, але зустрічаються у нашому житті подружні довгожителі, які невтомно несуть у своїх серцях безцінний скарб вірної любові протягом багатьох десятиліть. Одним із числа таких довголітніх щасливчиків є подружжя Подолянчуків із села Тальки. Ці поважні люди прожили в шлюбі аж шістдесят три роки. Як кажуть, "душа в душу", "у вірності і любові".
… Життя Олексія Петровича і Палагеї Євтухівни було досить тяжким. Вони обоє народилися у трагічні голодоморні роки. Він у 1932 році, а вона – 1933. Хоч старші за них старожили свідчили, що в Тальках такого голоду, як в інших місцевостях України, не було, але й манна з небес сама по собі не падала. Всі виживали як могли.
Їхні батьки, Петро Нестерович, Оліта Мокіївна і Євтух Микитович, Марія Прохорівна, були звичайними сільськими трудягами і дітей своїх теж змалечку привчали до посильної праці. Тож вони знали мозолисту ціну смаку хліба. Таке життя було для них основним пізнавальним університетом, бо здобули для себе кволеньку шкільну освіту. Не до навчання було.
Час летів, немов на крилах. Попідростали молодята. Олексій вимахав аж на один метр вісімдесят сім сантиметрів зросту. Високий, гарний, міцний, завзятий парубок на все село. Мабуть, не одна дівка зітхала у сумних мріях про такого красеня. Але він уподобав Палажку, яка теж славилася потужною вродою, була весела, динамічна, трішечки куслива, як муха у спасівку, і намагалася триматися від Олекси на "комсомольській відстані", хоч подобався він їй дуже, але тоді таке строге батьківське виховання було, щоб у дівчини в "пелені нічого не опинилося".
Хоч і важко вдень було працювати, втомлювалися, а коли наставав вечір – бігли "на гульки".
Проте Олексій не здавався: то яблуком хоче пригостити, а вона не бере (мабуть, спокуса біблійної Єви застерігала), то квіток подарує – це ще якось проходило. І такі або подібні залицяння тривали аж до 20 листопада 1958 року. Цього дня вони, нарешті, одружилися, але п’янкий смак справжнього і вседоступного кохання Олексій скуштував аж через два тижні після весілля. Скептики не повірять, але ті, хто в серці відшліфовує оте справжнє діамантове почуття, терпляче дочекаються стиглості плоду любові і його вистачить на все життя, щоб вічно смакувати.
Тривалий час молодята жили у Палажчиних батьків. Життя в приймах (тоді таке соціальне становище було модно-кепкувальним; це тепер про нього забули) для Олексія не було таким безправним, яке оспівувалося у піснях. А, може, над ним боялися жартувати, бо був кремезної статури.
Потім за тривалий час і важкими зусиллями збудували власний будинок. Будівельні матеріали були в дефіциті. Працюючи в Житомирі Олексій навіть цемент в поїзді привозив. Скільки сили і витримки треба було мати, щоб так вести будівництво. (Нині держава забирає шкурні кошти, щоб переоформити спадщину, а тоді вона й пальцем не ворушила, щоб допомогти). Палагея теж багато і важко працювала, як коняка – так про себе каже. Тридцять років дояркою.
Через шість років після одруження народився син Олександр. Скільки радості і щастя було в сім’ї. А через два роки, як у біблійної Діви Марії, біля коров’ячих ясел народився другий син Михайло. Невістка Оксана повідомила, що й саму Палагею мати народила, збираючи ягоди в лісі, поблизу с. Явне Баранівського району. Ледве минуло два тижні – пішла знову на ферму. Слухаєш цю мужню, сильну і безстрашну жінку і подиву немає меж. Ні важка робота, ні життєві труднощі – нічого їх не могло зламати. В деяких сім’ях істеричних сварок і диких вчинків вистачало по самісіньке годі. У них з’являлась ненависть, байдужість, нерозумне самодурство. А в Олексія з Палагеєю конфліктні ситуації не були руйнівними, бо вони любили, поважали і берегли один одного, через що й зберегли ці моральні чесноти на все своє життя.
Син Олександр коротко, але влучно сказав: "Вони любили один одного все життя, і тепер люблять".
Палагея і тепер, коли інколи безсоння дошкуляє, не може збагнути, як ця любов так навічно врослася в серця їм обом. (Може, й справді в них влучили золоті стріли Купідона?).
Так сталося, що їм обом довелося зазнати серйозних травм при падіннях. Втратилася молодеча вправність, але вони підтримують, одне одного як можуть: тут і жалість, і допомога, і хвилювання. Коли Олексій попав у лікарню, то Палажка приказувала: "Нема діда, нема хліба". А він у її відсутність казав: "Нема баби, нема ради".
Велике, гарне і корисне для суспільства життя прожило подружжя Подолянчуків. Багато і чесно працювали до останніх можливостей. Чудових дітей і внуків виховали на власних традиціях свого родослову, на власних прикладах поведінки і способу життя. Їхні нащадки виросли такими, як їхні батьки, вродливими, працьовитими. Вони бережуть, шанують, і пишаються своїми старенькими, закоханими на все життя довгожителями. Тож хай Господь пошле їм такого ж довголіття, а батькам здоров’я, щоб і надалі бути символами довічної любові та справжньої краси вірності.
Володимир Трояновський
