Щодня внутрішньо переміщені волонтерки готують борошняні вироби і передають Новоград-Волинському медичному коледжу, керівник якого співпрацює з гуманітарним координаційним центром громади. Центр розподіляє їжу за потребами – добровільній територіальній обороні, евакуйованим жінкам із дітьми.
Чотири українки, які виїхали із зони активних обстрілів і бойових дій, не можуть сидіти без діла. Готуючи, вони вносять свою маленьку частку у майбутню перемогу великого українського народу. З чим печуть пиріжки та ліплять вареники – дізнавалася кореспондент Ярина Явір.
Марії, Наталії, Любові та Юлії, за їх словами, поталанило – тікаючи від обстрілів на захід, вони знайшли комфортний прихисток у великому приватному будинку у Новограді-Волинському. Його простору кухню жінки перетворили на міні-цех. Тут тихо, спокійно, затишно.
"Наша команда маленька, але ми все робимо з любов'ю. Кухарем працювала лише Марія Никифорівна, проте яка це українка не вміє варити вареників", – каже у мирному житті поштарка мініатюрна і щира Люба. До війни вона вирушила з далекого села на Луганщині провідати доньку, що знайшла роботу у Києві.
Юля мріяла показати мамі всю красу української столиці під час цвітіння каштанів, проте сільські жінки прив'язані до городніх робіт. Ні влаштувати екскурсію, ні посадити картоплю поки що не вдасться. Маючи квиток на потяг додому, Любі довелося 24 лютого під обстрілами російських окупантів їхати у зовсім іншому напрямку.
Дорога пролягла через наше місто. Тут керівник медичного коледжу Олена Солодовник серед інших внутрішньо переміщених осіб, яким допомагають співробітники навчального закладу, вирізнила групку з чотирьох розгублених жінок. Вона запропонувала лишитися і пережити лихо у древньому Звягелі, бо одна з них – при надії і особливо потребує опіки.
Розмови про те, що у Новограді-Волинському хороші лікарі, дивують Юлю. "Скільки зараз діток з'являється на світ в антисанітарних умовах у підвалах. Я радітиму, якщо пологи відбуватимуться просто у якійсь лікарні з присутністю медиків. Це все, що мені зараз потрібно. Шкода, що чоловіка, фотографа за фахом, не буде поруч, він лишився у Києві не маючи можливості працювати: фотографувати заборонено", – каже вона.
Почувається майбутня мама добре, працює з усіма на рівних. Вправно ліпить вареники з картоплею, загортає у пиріжки тушковану капусту і вимішує нову партію тіста.
"У нашому тісті дуже багато любові й віри в те, що Україна вистоїть, що люди виживуть, а наші герої-українські вояки повернуться до своїх родин здоровими та неушкодженими", – ділиться рецептом пенсіонерка Марія Никифорівна. Вона все трудове життя готувала смачні сніданки та обіди для дітей у дитсадку і школі.
Розповідає, що зараз постійно відчуває страх – замішуючи тісто, боїться думати про щось погане. Злість і ненависть до російських окупантів переповнюють душу, а страви потрібно готувати у світлому настрої. Причин для тривоги багато: невідомо, чи буде куди повертатися з дочкою Наталією, чи вціліє їхній дім, чи побачать родичів і сусідів.
Мовчазна Наталя швидко миє посуд, прибирає на столі, готує "фронт робіт" і долучається до колективного заняття – ліплення вареників у чотири пари рук. Зрозуміло, що їй не менш тривожно. Окупаційні російські війська "прасують" Київ та Київську область дуже ретельно. Руській мір не може змиритися з тим, що український світ такий широкий, світлий, мальовничий, особливий і непереможний.
Внутрішньо переміщені працьовиті жінки викликають повагу і щире захоплення. Шкода, що немає вирішення у логічної задачі про двох доньок і двох матерів, які, тікаючи від війни, ліплять вареники. Ніхто не знає, скільки їм доведеться приготувати вареників і пиріжків, до того, як вони повернуться додому.
