Цей матеріал журналістка Дарія Шерстюк планувала як розповідь про переселенку Анну Гоголу з міста Попасна Луганської області. Проте життя має свої, подекуди зовсім непередбачувані сценарії, каже Дарія. По дорозі у село Анастасівка Новоград-Волинського району, де живе Анна Гогола, журналістка познайомилася і поспілкувалася ще з кількома попаснянями, які переїхали на Житомирщину, тікаючи від війни. Про них і піде мова у цьому матеріалі, який Дарія підготувала для Суспільне Житомир.
Історія перша
Евакуювалися аж у квітні. Чекали, бо вірили у краще...
З Оленою Литвин я познайомилася у Бердичеві. Нас об'єднала спільна дорога. Жінка хотіла зустрітися із земляками — навіть попри те, що для цього потрібно було подолати понад 200 кілометрів.
Олені 48 років. У Бердичеві вона не сама: з Попасної евакуювала рідну тітку та сина. Брат Олени разом зі своєю родиною спочатку лишився у Попасній, проте на початку квітня виїхали і вони.
Олена Литвин переїхала на Житомирщину, бо російські війська обстрілюють і знищують її рідне місто Попасна на Луганщині
Олена — архітекторка, але за спеціальністю ніколи не працювала. До 24 лютого місцем її роботи був відділ збуту попаснянського водоканалу. З чоловіком, каже, розлучилася, сина виховувала сама. Життя у Попасній згадує з теплотою та щемом — розповідає про свій побут, про пам’ятки, які є у місті. А ще — згадує як у 2014 році у місто ввійшли окупаційні війська. Ці війська зараз до фундаменту руйнують будинки, лікарні, мирні вулиці та квартали.
"Від нашої дитячої лікарні зосталися самі лиш стіни — вона витримала багато різних обстрілів, а зараз не встояла, — каже Олена. — Головний лікар цієї лікарні виїхав з міста ще 25 лютого. У Попасній я бачила як горять квартири і будинки. Мій брат довго не виїжджав, але одного дня прийшли хлопці із ЗСУ і сказали йому: "Або евакуюйтеся, або потрапите на "той бік". Він вирішив їхати. Зараз живе на Полтавщині. А тітка по батьковій лінії порад не послухалася, то її примусово вивезли в Росію. Це було страшно. Але це сталося не тепер. Місто, де вона жила, вже давно окуповане росіянами".
Зараз Олену турбують два нагальних питання: вона шукає роботу для себе і місце, де її син, котрий вчиться на шостому курсі Луганського державного медуніверситету, зміг би пройти інтернатуру. Під час евакуації хлопцю вдалося взяти тільки особисті речі і студентський квиток. Всі інші документи лишилися в Попасній.
Олена не зовсім впевнена, куди їхати і що робити. Каже, що у першу чергу хоче дати синові можливість нормально довчитися і влаштуватися. Про далеке майбутнє думати не поспішає, живе теперішнім. А ще — тужить за рідним містом, яке, зі слів Олени, так і не полишає її спомини.
Історія друга
Тікала з чоловіком до сестри та по дорозі стала вдовою...
Сестер Таню та Катю я зустріла випадково, коли шукала дорогу до Анастасівки, де зараз живе Анна Гогола. Спілкувалися недовго — хвилин 10. Таня і Катя — теж переселенки з Попасної, тепер живуть у селищі Городниця. Таня мешкає тут з 2015 року — відтоді, як вони з чоловіком поїхали з Попасної, тікаючи від "русского міра". У Городниці мають хату та господарство. Таня працює продавчинею у магазині. За ці роки, каже, вже стала тут своєю. Тим більше що у селищі є чимало її земляків, які теж переїхали з Попасної.
Сестра Тані Катя — одна з тих, хто приїхав до Городниці вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. До 24 лютого вони з чоловіком жили у Попасній на вулиці Дніпровській — по сусідству з героїнею нашої першої історії Оленою Литвин. У Попасній, каже Катя, вони працювали і мали налагоджений побут. Доти, доки не почалася повномасштабна війна. Тоді Катя та її чоловік вирішили їхати до Тані на Житомирщину. Проте приїхала сюди Катя одна. Її чоловік потрапив під обстріли російських військ і зазнав осколкового поранення. У Попасній на той час меддопомогу вже не могли надати — пораненого чоловіка повезли до Бахмута. Та попри всі намагання лікарів, врятувати його не вдалося. Там, у Бахмуті, Катя його і поховала. Повертатися додому після того вже не бачила сенсу.
Історія третя
Наша Ганя...
54-річна Анна Гогола — саме та людина, про яку я і планувала писати від самого початку. Про неї я дізналася з розповідей моєї хресної Руслани Собко, котра у 2017 році працювала у Попасній акушеркою-гінекологинею. Разом з іншими лікарями хресна у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова приїхала до Попасної в рамках місії ЮНІСЕФ. Там вона і познайомилася з Анною.
"У Попасній ми поселилися в дитячій лікарні: приїхали, а там геть нічого немає – жодних умов для роботи, — згадує хресна. — Стоїмо і не знаємо, за що братися. Бачимо, йде до нас незнайома жінка. Вона одразу все взяла в свої руки — усім нас забезпечила, знайшла нам холодильник, приготувала поїсти, підтримала нас добрим словом. Анна Гогола, а то була саме вона, працювала у лікарні санітаркою і виявилася дуже світлою і хорошою людиною — не дивно, що вона нам сподобалася. Ми жартома називали її "наша Ганя". Ситуація у Попасній тоді була неспокійна. До сірої зони — кілометрів 8-10. Ми навіть спали, не роззуваючись. У лікарні практично кожен — із проросійською позицією. Вже потім наша Ганя пояснила, чому так. Не дивуйтеся, каже, адже у них якщо не батько, то чоловік або син у ЛНР. Вони всі будуть за Росію".
Анну нам із хресною вдалося розшукати. Ми з'ясували, що вона евакуювалася з Попасної і тепер разом зі своєю сім'єю живе на Житомирщині. Спакувавши в машину гуманітарку, ми повезли її в Анастасівку Новоград-Волинського району — саме там зараз проживають Гоголи.
Маргарин і кава на згадку про рідний дім...
Початок повномасштабної війни застав 54-річну Анну Гоголу на вулиці — вона якраз вийшла зранку погуляти з собакою. Під час обстрілу, каже, снаряди летіли звідусіль так, що лиш скалки навсібіч розліталися. Чоловік та донька із зятем взялися переконувати, що треба їхати з міста, але Анна вирішила лишитися.
"Не хотіла кидати дім, — каже вона. — Та й собака в мене там — треба ж було його доглядати. Думала, може, обійдеться, аж поки не зрозуміла, що далі тягнути немає куди. Взяла в пакет пачку маргарину та каву і пішла евакуюватися. Цей маргарин і кава лежать у мене і досі. Собаку я відв'язала. Він біг за мною, але взяти його з собою я не могла. Прийшла до евакуаційних автобусів, а мені кажуть: "Ми вас не візьмемо, бо ви не записувалися". Я відійшла і стала обабіч, думаючи, як мені бути. Аж тут мене гукнув водій автобуса. Він запропонував мені місце спереду — те, що поруч із ним. Так я і виїхала".
Жінка шкодує, що не встигла взяти з дому більше речей.
"Вдома лишилася наша сімейна реліквія — старовинні ікони, які датуються XVIII сторіччям, — розповідає Анна. — Ці ікони мені від мами дісталися. Вони згоріли разом із нашою квартирою".
Евакуюватися на Житомирщину, де в селі Анастасівка у батьківській хаті чоловіка облаштувалася родина Анни, тепер уже не було можливості. Спочатку Анна жила в гуртожитку у Бахмуті, а потім — у Краматорську. Врешті їй все ж вдалося дістатися залізниці і приїхати до своїх рідних на Житомирщину.
Будинок, у якому зараз, окрім Анни та її чоловіка Павла, живе їхня донька Вікторія зі своїм чоловіком Романом, незадовго до війни родина приватизувала. Тож, тепер Гоголи мають тут власне житло.
Анна Гогола показує Руслані Собко своє нове обійсце у селі Анастасівка, де її родина облаштувалася після переїзду з Попасної
Крім доньки, Анна та Павло мають ще й сина, але він зараз не з ними, бо служить у ЗСУ.
"Він сам прийшов у військкомат, а жінка, яка там сиділа, сказала йому, що він буде першим, бо більше ніхто не прийшов, — розповідає Павло Гогола. — Призивався син у Попасній, однак йому сказали їхати у Лисичанськ або в Дніпро, бо тільки там можна було мобілізуватися. Він упродовж кількох днів намагався виїхати з Попасної, але марно. Тільки встигне потяг від’їхати від вокзалу, як його знов повертають на вокзал. Зараз син служить у Черкасах. Рветься на передову. Каже: "Що я тут зроблю корисного? Я потрібен там".
Анна за сина хвилюється, але не приховує, що пишається ним. Показує його фото у формі.
"Дивіться, — каже, — який він у мене гарний!"
На фото: Анна Гогола (тримає в руках фото свого сина військового), Руслана Собко та Павло Гогола
Нині жінка у пошуках роботи — пробувала влаштуватися до місцевої лікарні, але там поки немає вільних місць. Збирається їхати далі, де місця будуть. Чоловік Анни дбає про господарство, працює над ремонтом батьківської хати. Під час розмови просить мене: "Ти лише напиши, що я дуже вдячний нашому голові сільради Івану Анатолійовичу Онищуку. Він нам і дрова дав, і дошки, щоб підлогу перестелити".
Павло Гогола і далі планує наводити лад у хаті та у дворі. А ще, каже, навесні обов'язково засаджуватиме город картоплею.
Житимемо тут, поки не прийде мир...
Віка, донька Анни та Павла, теж переїхала до села разом зі своїм чоловіком. Анастасівка їй не чужа — у дитинстві вона часто бувала тут на літніх канікулах.
Поїздка, втім, була непростою, бо, крім речей, подружжя везло з собою ще й домашніх улюбленців: хаскі Сема та двох котів.
"Кицька мене подерла в дорозі — навіть лікування виписували, бо руки трохи розпухли, — розповідає Вікторія. — Але і її можна зрозуміти. Уявіть лишень, який то для тварини стрес: садять у переноску і, не випускаючи, довго кудись везуть".
До війни молоде подружжя жило у Попасній. Віка була домогосподаркою, Роман працював на вагоноремонтному заводі.
"Ми вже як сюди приїхали, то Ромі у месенджер написали, що завод розбомбили і зарплат тепер не буде. Сказали чекати, що зарплати платитиме Росія", — говорить Віка і додає, що продовжує слідкувати за новинами рідного міста.
Нині Попасною, каже, ходять мародери, які виносять з квартир усе, що не прикручене. А у міських чатах побільшало людей з проросійською позицією.
"Вони зараз пишуть, що наших хлопців із ЗСУ накачують наркотиками, щоб вони йшли в бій, — розповідає Віка. — Я б їх за такі розмови повбивала б. А ось Ромина мама дивиться російське телебачення. Вона наче зазомбована. Вірить у все, що їй кажуть".
Віка з Романом обговорюють плани на найближче майбутнє — хочуть їхати до Новограда-Волинського і шукати там роботу. Адже життя продовжується, хай і в іншому населеному пункті.
"Може, тут і залишимося жити", — невпевнено каже Віка і з надією додає: — Принаймні доти, доки в Україну не прийде мир".
Павло Гогола і (зліва направо) Руслана Собко, Анна Гогола та її донька Вікторія
Попрощавшись з родиною Анни Гоголи, ми повернулися назад до Бердичева. Дорогою я думала про те, скільком мільйонам українців так само, як і моїм героям, Росія зруйнувала життя і вбила їхніх найрідніших людей. Про те, що знову і знову українці мусять відвойовувати право на своє існування.
Та історія показує, що попри все, ми щоразу перемагаємо. І робимо це якраз завдяки тому, що ми, українці — єдина і неподільна нація, яка готова себе відстоювати. А значить, перемога знову буде за нами.
Джерело: Суспільне Житомир
