Проєвропейська. Так, Леся Українка була жінкою передових європейських поглядів і всіляко просувала європейські тенденції в українську культуру. А українську літературу приєднала до європейського діалогу.
Письменниця добре володіла англійською, німецькою, французькою, італійською. Читала європейську літературу в оригіналі, брала з неї сюжети для своїх драматичних творів і багато перекладала.
Написала декілька літературознавчих статей, в яких показала прекрасне знання європейських літератур: "Нові перспективи й старі тіні ("Нова жінка" в західноєвропейській белетристиці")", "Утопія в белетристиці", "Два напрямки в новітній італійській літературі", "Замітки про новітню польську літературу".
"Я надіюся, що може, як більше знатимуть українці чужу літературу, – писала вона, – то може згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній".
Часто буваючи на лікуванні в Європі, Леся Українка відвідувала театри, записувалася у бібліотеки.
"Розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців, – ділилася враженнями письменниця. – Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась".
Сама прокинулась і хотіла розбудити інших. Щоправда, це потребувало немалих зусиль: "А що наші люде лінюхи, то таки лінюхи, бачу я тепера добре! У нас бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тілько очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а де які, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються. Та думаю, що то недовго триватиме, бо де-далі то такі часи настануть, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути".
Як би тяжко не було, оптимізму Леся Українка не втрачала : "А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чи, може, так буде здаватись, що марне?), поки що-небудь людське вийде. І я і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби ж з того просвіток був комусь… Так-так, помаленьку рухається колесо прогресу. Я згадала, як мій малий брат колись, їдучи осінньою розкислою дорогою, усе не перестаючи тримався за люшню, сидячи сам на возі, і немов щось підпирав; коли ж я спитала його: "Чого ти, Микосю, воза тягнеш?" – "Та то я помагаю коням везти, а то ми зав’язнемо". Отак і я тепер готова "помагати", аби не зав’язнути".
Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки
