Ці оптимістичні слова впевнено сказала талановита майстриня, яка все своє свідоме життя займається вишиванням хрестиком, гладдю, бісером. Таке азартне хобі не лише забирає багато часу, але й не меншу кількість витримки, терпіння, працелюбності, творчої фантазії. Проте кожна завершена робота приносить щасливу насолоду для душі і спонукає на наступні роботи. Такі враження щоразу відчуває чарівниця голки і барвистих ниток, невтомна трудівниця з села Немильня Оксана Тимошенко (Козій) після кожної вишиванки. У її творчому доробку переважають картини на церковну тематику, проте майстриня охоче вишиває пейзажі, квіти і представників тваринного світу. Кожен витвір її працьовитих рук є унікальним і неповторним у своїй красі. Від цих вишиванок просто важко відвести очі – настільки вони красиві.
24 у квітня Великодну суботу, у звичайній сільській родині у 1948 р народилася дівчинка. Батько Назар Овдійович разом із матір’ю Явдокією Карпівною були аж на сьомому небі від щастя. Незважаючи на післяголодоморні та повоєнні труднощі цей дар Божий був великим подарунком долі.
Йшли роки. Оксана змалку гартувалася у праці, бо батько-тракторист і мати різноробоча рільничої бригади більшість часу віддавали колгоспній роботі, за що постійно нагороджувалися преміями та подяками. Така сумлінна праця батьків була гарним прикладом для дітей у майбутньому житті. Адже Оксана Назарівна після закінчення Житомирського ПТУ №9, відпрацювавши сім років ткалею, удостоїлася звання "Ударник комуністичної праці". Про таке в ті часи багато хто мріяв, але не всім це вдавалося. Лише дуже працьовитих людей цим званням заохочували.
Для Оксани ця епоха слави завершилася іншою – заміжжям. Повернулася в Немильню, бо поєднала свою долю з коханим чоловіком Сергієм Тимошенком. І завдяки своїй попередній працелюбності та натхненню вона стала ударницею, як жартома тоді казали, "сімейно-будівельної" справи. Удвох з чоловіком народили і виховали четверо синів і "лапочку-дочку". А ця поява чудових дітей розгалузилася з роками аж на тринадцять онуків і трьох правнуків. Варто підкреслити, що весь цей родовід славиться без перебільшення прекрасними людьми. Всі вони займаються добрими справами на користь держави і мають порядні сім’ї. тож Оксану Назарівну з повним правом можна назвати справжньою Матір’ю.
Так, вона дуже щаслива мати, але якби до цього щастя хоч трохи кращого здоров’я, щоб ходити без ціпка. Та хіба воно могло зберегтися замолоду у тих життєвих труднощах. П’ять років важко працювала на фермі, щоб без черги одержати цеглу в колгоспному цегельному заводі для будівництва власного дому. А коли в здоров’я вмішалася медицина, перейшла працювати на бухгалтерську роботу.
Щоб оповісти всі життєві етапи Оксани Тимошенко, треба не один день її слухати. А з почутого може вийти велика книга. Проте все пережите не є настільки вражаючим, як сам процес вишивання. Хоч і зір погіршився, але жінка озброюється окулярами – "четвірочкою" і займається улюбленою справою. У порівнянні з іншими майстринями місцевості в Оксани Назарівни є свій шедевр – панно. Це великого розміру вишиванка (ширина більше метра і довжина два метри), на якій вишиті квіти, ангелочки і т.п. Два такі панно вона подарувала своїм синам. Із свого вишитого вона багато чого подарувала людям.
Коли мова заходить про невелику і рідкісну тягу до вишивання, майстриня тепло посміхається і каже: "Я думаю, що вишивання ніколи не вмре, тому що зараз кожен хоче вишиванку одягнути, адже українці завжди у вишитому ходили; здавна Україна вишита, квітчаста".
Якщо майстриня такого рівня каже такі оптимістичні слова, мабуть, так воно і буде. Може, з часом голка піде на пенсію і лише окремі люди за неї триматимуться. Хтозна. А може, люди масово почнуть вишивати за допомогою комп’ютерної техніки, бо всякі розважливі ігри їм набриднуть і захочеться чогось вагомішого? Поживемо-побачимо. А поки що насолоджуємося витворами таких людей, як Оксана Тимошенко, та шануймо їх, поки вони ще живі і можуть поділитися секретами своєї майстерності, бо в цієї майстрині лише у сина Олексія дочка Ірина йде стежинами бабусі: вишиває, в’яже і навіть новорічні іграшки виготовляє. Тож хай наше традиційне багатовікове вишивання ніколи не відмирає, а живе в серцях і душах наших талановитих майстринь. Теперішніх і майбутніх. Хай буде мир і творча Україна!
Володимир Трояновський
