Протягом багатовікової історії міста назви його вулиць неодноразово змінювались. В 1620 році у стародавньому Звягелі було лише п’ять вулиць: Ринкова, Вільхова, Подлєська, Каліцька та Черкєвна.
З часом назви ці зникли, хоча протягом ХIХ ст. і в першій половині ХХ ст. теперішня площа Лесі Українки називалася Базарною (люди похилого і середнього віку добре пам’ятають, що приблизно до 1970 року там знаходився старий базар). В описі міста від 1838 року згадується одна-однісінька брукована вулиця, що вела до містечка Корця і називалася через це Корецькою.
У 1861 році на території стародавнього замку побудували новий собор, і частина Корецької вулиці стала називатися Соборною. (Таким чином, приєднання вул. Леніна до вул. Шевченка було історично виправданим). Приблизно в цей самий час споруджено міст через ріку Случ. До нього продовжили і вибрукували Замкову вулицю, яка відтоді стала Житомирсько-Шосейною, пізніше – просто Житомирською. Географічне походження мали також вулиці Полонська, Суслівська, Олександрівська, Княжеська (у напрямку до с. Княжі Корецької), Гутинська (вела до однієї з "гут", тобто скляних заводів, можливо, до колишнього с. Кука Гути). Назви деяких вулиць пояснюють також місцеві легенди: першими забудовниками вул. Рибакової були кілька родин Сугаків, які захоплювалися рибальством. А Звіринська вулиця з’явилася на місці колишнього князівського звіринця. У зв’язку з будівництвом нових об’єктів виникли Тюремна і Лікарняна вулиці, Училищний провулок. Іноді назви вулиць пов’язувались з відомими особами: Завадська, Кагукінський пров. У деяких вулиць існували також альтернативні назви: Тріїцьку прозивали в народі Пожежною (там знаходилося пожежне депо), Пушкінську – Монопольною («монополією» був очисний склад винокурного заводу).
29 лютого 1884 року на засіданні міської Думи була висунута і ухвалена пропозиція назвати безіменну вулицю, що сполучає Житомирсько-Шосейну і Соборну, на честь Волинського губернатора, дійсного статського радника Л. П. Томари. Останньому ця ідея припала до смаку, і він особисто клопотав перед генералом-губернатором. Коли справа дійшла до міністра внутрішніх справ, він вважав незручним увічнювати ім’я чинного губернатора. Але через два роки, коли Томара став Київським губернатором, ця перешкода була усунута. 7 квітня 1899 року на честь 100-річчя з дня народження російського поета міська Дума прийняла рішення перейменувати Гончарну вулицю на Пушкінську. На початку ХХ ст., після смерті російського письменника, нову вулицю міста назвали Чеховською. Гутинська вулиця у передреволюційні роки називалася Романівською. Мабуть, нову назву вона отримала у 1913 р., коли відзначалося 300-річчя династії царів Романових.
Ще наприкінці 1920 року робилися спроби запровадити революційну топоніміку: Корецьку вулицю назвали шосе ім.Щорса, Гутинську – вул. Будьонного, а Житомирську – Радянською. Але цей захід не мав успіху. А 27 червня 1921 року Новоград-Волинський повітвиконком оголосив наказ про перейменування 22 вулиць, провулків і площ міста. Відтоді Корецька вул. стала вул. Леніна, Велика Гутинська – Радянською, Полонська – Червоноармійською, Житомирська – Міжнародною, Соборна – Шевченка, Рибакова – Урицького, Велика Тюремна – Волі, Мала Тюремна – Пролетарською, Велика Звіринська – Володарського, Мала Звіринська – Петровського, Бульварна – Лютого, Велика Суслівська – Свердлова, Мала Суслівська – Першотравневою, Тамарівська – Рози Люксембург, Завадська – Карла Лібкнехта, Княжеська – Бухарінською, Велика Варшавська – Жовтневою, Мала Варшавська – Лютневою, Садова – Івана Франка, Кінна площа – Червоною площею, Сінна площа – вул.III Інтернаціоналу, а Медовий пров. – вул. Лесі Українки. Як це не дивно, але надалі вулиці Петровського та Першотравнева зустрічаються лише в старих назвах. У другій половині 1920-х років були перейменовані: вул.Велика Олександрівська на вул.Чернова, який був у 1919 р. керівником місцевої більшовицької організації, вул.Лютого (також один з місцевих більшовицьких керівників) – на вул. Воровського, Мала Олександрівська – на Артема, Старо-Корецький шлях – на вул.Войкова, Малий Тюремний провулок – на Пролетарський, Училищний провулок – на Шкільний. Комсомольським назвали новий прорізаний провулок. До нових назв не могли звикнути ні прості мешканці міста, ні навіть радянські чиновники. Через це у побуті й навіть на офіційному рівні (про що свідчать документи 1922-30 рр.) використувалися переважно старі назви. За період від 1931 до 1941 р. вул.Бухаріна стала вул.Островського, Мала Суслівська – Котовського, Нижня Медова і Ковальська – Щорса, Тріїцька – Червоною, Цвинтарна – Горького, Чернова – Пархоменко, Мала Звіринська – Мало-Володарською, Кінний пров. – вул.Челюскіна, Кагукінський пров. – вул.Першого Травня, Мало-Гутинський провулок – вул. Малою Радянською. Характерна для цього часу топоніміка виникає також у місцях нової забудови: вул.Кірова, Куйбишева, Чапаєва, 8 Березня, Перекопська, Піонерський провулок.
Під час німецької окупації більшості вулиць були повернуті дореволюційні назви. Останні широко вживали "за інерцією" ще декілька післявоєнних років. Але у 1950-х рр. все стало на свої місця. Складні метаморфози відбулися в назвах деяких вулиць: Мало-Тріїцький пров. – Мало-Червоний пров. (?!) – Мало-Червона вул. (?!) – вул.Фурманова; Мало-Гутинський провулок – вул. Мала Радянська (?!) – вул.Коцюбинського; вул.Мало-Звіринська – вул.Мало-Володарська (?!) – вул. Лермонтова. Міжнародна вул., яка стала називатися вул.К.Маркса, змінила свій напрямок: частина її увійшла до складу вулиць Волі та Кірова, а до неї приєднали частину вул.Володарського. Після знесення старих будинків фактично зникла вул.Л.Українки (колишній Медовий провулок), а ім’ям поетеси назвали нову прорізану вулицю. Ще одну прорізану біля машинобудівного заводу вулицю назвали ім’ям Сталіна (пізніше стала вул.Ломоносова). Привокзальна вул. була перейменована на вул.Гоголя, Лютнева – на Яновського, Шкільна – на Шолом-Алейхема, Прорізна – на Гагаріна, Ярунська – на Лянгуса, Середня Ярунська – на Боженко, Мала Ярунська – на Тельмана, Табірна – на Полянського, Коростенська – на Юношева, Заводський пров. – на вул.Ніколаєва, Пролетарський провулок – на вул.Шаумяна, частина вул.Артема – на вул.Левченка, частина Шкільного провулка – на вул.Мякішева. Головну вулицю приміського села Плетянка, яке у 1960-х роках увійшло до складу міста, назвали на честь 50-річчя Жовтня. Після спорудження пам’ятника Лесі Українці на честь її назвали площу (раніше була у складі вул.Шевченка). За останній час відбулося ще декілька перейменувань: пров.Лесі Українки став вул.Олени Пчілки, вул.Карла Лiбкнехта – вул.Родини Косачiв, вул.III Iнтернацiоналу – вул.Ковальського, вул.Леніна – вул.Шевченка.
Після проголошення незалежності України стала очевидною безглуздість радянської символіки у назвах вулиць міста. В середині 1990-х була створена топонімічна комісія, яка розглядала пропозиції багатьох громадських організацій щодо перейменувань. Серед пропозицій були як обмірковані, так і анекдотичні (наприклад, перейменувати вул.Советскую на Радянську). Велися дискусії на сторінках місцевих газет. Місцева влада, не заперечуючи в принципі необхідність цих змін, посилалася на фінансові труднощі. Дійсно, для цього потрібно змінювати поштові адреси, складати відповідні плани, виготовляти покажчики вулиць тощо. Але головна проблема, на мій погляд, полягає не у фінансах, а у відсутності стратегії. Досі неясно, які назви слід залишити, а які – змінювати. Зовсім не враховуються пропозиції міської організації Товариства дослідників Волині. Адже за архівними документами, старими планами, фотографіями і розповідями старожилів була встановлена топоніміка старого Новограда. Я пам’ятаю, що у 1960-х роках люди передвоєнного покоління називали вул.Рози Люксембург, як і колись, Тамарівською, Карла Лiбкнехта – Завадською, а I.Франка – Садовою. Але люди не вічні, і пам’ять про минуле стирається. Тому було б непоправною помилкою не відновити, хоча б частково, старі назви.
Вважаю, що імена наших видатних земляків повинні бути увічненими, але не в історичній частині міста. До речі, повернення колишньої назви вул.Першого Травня – Кагукінський пров. (або вул.Кагукінська) – не лише відновило б історичну справедливість, але й було б даниною пам’яті нашого земляка, видатного фотографа і прекрасної людини Івана Кагукіна, чиї предки-старобрядці ще наприкінці ХIХ століття забудували південну околицю міста. Його чудові фотографії 1950-х і 1960-х дають нам уявлення про Новоград, який ми втратили. Гідним уваги є досвід житомирян. Ще у середині 1990-х рр. був вироблений принцип нової топоніміки Житомира. Він широко обговорювався, а його кінцевий, досить зважений варіант публікувався у пресі. Вже багато років у Житомирі немає вулиць Леніна і Маркса, які знову стали називатися відповідно Київською і Великою Бердичівською.
Готуючи матеріал до цієї публікації, я цікавився також топонімікою вулиць німецького міста Любека, у якому зараз мешкаю. За невеликим винятком, назви вулиць старої частини міста не змінювалися вже протягом трьох-чотирьох СТОРІЧ. Ще на початку ХIХ століття були знесені мури фортеці, але й досі є вулиця An der Mauer ("Біля муру"). Навіть у 1939 р. досягненнями нацистського режиму в топоніміці були представлені лише площею Адольфа Гітлера у самому місті, а також вулицею й алеєю Ґорста Весселя у двох його передмістях. Таким чином, після війни не було сенсу скликати топонімічну комісію і вести безплідні дискусії. Нові ж назви отримують лише нові вулиці. Це робиться не стихійно, а за заздалегідь розробленим планом. В одному мікрорайоні розташовані вулиці Бетховена, Гайдна, Баха та інших композиторів, у іншому – Дубова, Каштанова, Березова та інші алеї. Є також мікрорайони, де вулиці носять імена вчених, письменників, міст, деяких політичних діячів. (В Новограді теж є деякий позитивний досвід: поруч розташовані вулиці Мамайчука, Ковальського та Шарварка). Я довго не міг повірити власним очам, коли знайшов на плані Любека вулицю ... Рози Люксембург (тим більше, що воно не входило до складу НДР). На моїй поштовій адресі написано: Heinzelmännchengasse, тобто провулок Гномиків. А неподалік розташовані вулиця Червоної Шапочки, Шлях Буратіно, Кільце Андерсена. Збережено для майбутніх поколінь назви колишніх населених пунктів і урочищ, які свого часу увійшли до складу Любека. Хотілося б, щоб і в моєму рідному місті не були забуті урочища Звіринець, Конотоп, Мочихвіст, Провалля, Зелена Гірка, колишнього села Ново-Звягель та ін.
Леонід Коган, краєзнавець
