Діти із затримкою психічного розвитку становлять найбільшу групу дітей з особливими освітніми потребами.
Причини такого стану – від біологічних (недоношеність, травми при пологах, соматичні захворювання) до соціальних (психічні травми, педагогічна занедбаність) тощо.
Пані Раїса виховує дитину із затримкою психічного та мовленнєвого розвитку. Вперше про особливість дитини почула від невропатолога, коли Дмитрику було 2 роки. Хлопчик і голівку пізніше почав тримати, і ходити пізніше ніж інші, а головне – розмовляти. Це – первісток у їхній родині. Мати розповідає, що пологи були тяжкими: крововилив, асфіксія (коли дитина душиться пуповиною в утробі), травма голівки. Лише згодом у дитини з’являються такі симптоми хвороби. Тому лікарі з етичних міркувань не залякують батьків наслідками важких пологів, адже їх може і не бути.
За розвитком дитини спостерігали лікарі, а батьки дивились, як поводиться їхній синок удома.
– Як дізналась… це була дуже неприємна новина, – приховуючи смуток за усмішкою розповіла Раїса, – але нічого. Почала спілкуватися з іншими батьками. У сина моєї знайомої також затримка психічного розвитку. Причиною є психічна травма, оскільки батько пішов з сім’ї, тож дитина на деякий час перестала розмовляти. Та зараз у них усе владналося.
Батько також переживав. Однак тримаючи все в собі, почав вивчати проблему, шукав інформацію в інтернеті. Масло у полум’я переживань додало і те, що деякі "експерти" навіть без обстеження заявили, що в дитини ще й аутизм.
– Дуже стривожилися, в інтернеті шукали підтвердження або спростування. Порівнювали з аутичними дітьми й переконались: у Діми не таке – це точно, що потім лише підтвердилось.
Хто не стикнувся з таким, то, можливо, вважають, що ми якісь ненормальні. Так справді деякі думають, але їх небагато.
У Радянському Союзі ця тема була своєрідним табу.
Суспільство тему оминало, мовляв, у нас лише здорові люди, здорові діти, а особливі діти – лише поодинокі випадки. Пережитки замовчування проблем і сьогодні призводять до нерозуміння з боку окремих людей.
– Мені різне казали. Батьки часом не дуже адекватно реагують. Порівнюють: "От мій вже може те робити, се робити, вже говорить, може показати щось… Ледь уже не читає, і вже на англійську водимо…", – опустила очі Раїса. – Це не те що образливо, але якось неприємно. Проте ми руки не опускаємо, все і в нас вийде. Коли вперше віддали Дмитра до дитячого садка, зіткнулися з тим, що він не контактував з дітьми, бо не міг висловитися, тримався усамітнено, вихователі помічали, що дитина не засвоює матеріал, занадто рухлива… Не склалося, тож ми перестали відвідувати садочок.
Проте не встигли, адже група була вже укомплектована. Завідувачка порадила мамі звернутися до спеціалістів інклюзивно-ресурсного центру. І з кінця осені, після проведеної комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дитини, протягом трьох місяців двічі на тиждень з Дмитром займаються вчитель-дефектолог, практичний психолог і вчитель-логопед. Мама радіє позитивним зрушенням у розвитку свого сина.
– Зміни дуже помітні. Це побачили і мої батьки, і знайомі, і просто оточуючі. Діма більше спілкується, вітається з усіма, намагається щось показати, а раніше навіть на власне ім’я не реагував. Запитували його про щось, а він не відповідав. Зараз іде на контакт, краще розмовляє, і відчуваючи, що в нього виходить, ще більше хоче спілкуватися.
Це не якесь диво. Такий діагноз не на все життя, але важливо вчасно скерувати розвиток дитини у правильне русло. У цих дітей світле майбутнє. Завдяки батьківській турботі, терпінню, кваліфікованій допомозі фахівців вони поступово наздоганяють у розвитку однолітків, закінчують школу, здобувають освіту, одружуються, народжують. Такі діти теж мають право на щасливе дитинство та майбутнє.
Зараз Дмитрик любить машинки, літаки. Переглядає мультфільми, обожнює "Грузовичка Лёву" і мультик про паровозики. Як подивиться серію, швидко із захопленням розповідає батькам про неї. Мати тішиться його успіхам, вона має надію і мріє лише про одне:
– Щоб здоровим був і щасливим. Я хочу, щоби він виріс просто доброю, порядною людиною.
Дмитро мав би цього року піти до першого класу, але наразі ще не готовий. Батьки впевнені, що він зможе стати учнем звичайної школи, а сприятливі умови інклюзивного навчання, тактовна допомога вчителів та звичайних учнів розвинуть у ньому віру у свої сили та можливості.
