Андрію з Полтавщини нещодавно виповнилося 27 років. Він знайомий з військовою дисципліною, адже служив строкову службу в ЗСУ. Тож, 24-го лютого, не роздумуючи вирушив до РТЦК та СП, повідомив, що хоче служити там, "де з ворога друзки летітимуть".
— У фоє військкомату зустрів друга дитинства. Я один — він один. Вдвох вже простіше, — каже чоловік, — саме там ми домовилися постійно бути разом: призватися, робити однакову роботу, спільно йти до Перемоги і повернутися на Батьківщину живими.
Хлопець каже, що з тієї миті вони, дійсно, всюди разом.
— В цивільному житті я був експедитором. Об’їздив всю Україну, бачив найвіддаленіші куточки неньки, насолоджувався кожним рейсом. У нас мальовнича і незрівнянна країна, — розповідає хлопець.
Захисник розумів, що буде важко, і чекає складний шлях у війську. Переглянувся з товаришем і каже "зможемо?", на що отримав беззаперечне "так".
— Під час строкової служби ознайомився з зенітними установками, вони здавалися не серйозною зброєю. Казав командирам, що це зброя для дітей. Потім став командиром відділення, у мене були найкращі хлопці. Спільно несли легку службу. Але цього разу хотілося спробувати новий досвід, — ділиться спогадами хлопець.
Кілька днів, і доброволець в 30-й ОМБр. Все так, як хотів, там — де ворога не шкодують. Пройшов навчання і потрапив на позиції до піхоти.
— Сьогодні війна не лише на Донбасі. Я дружині казав, що все буде добре, але усвідомлював - це може бути дорога в один кінець. Хотілося жити і вижити, але ми з Ванею (товаришем, — ред.) обговорили всі можливі варіанти розвитку подій й дали клятву, що б не сталося — ми стоятимемо до кінця.
Бажання чоловіка здійснилося. Новий досвід чекав на нього у шанцях. Каже, що раніше таких емоцій як звичайний обстріл не мав, про штурм годі й балакати. У свою чергу, не міг збагнути, що інстинкт самозбереження автоматично зникає коли на терезах життя побратимів.
— Важкі емоції, коли ти під час бою біжиш окопом і перестрибуєш тіла побратимів. Рухаєшся так швидко і філігранно… Знаєш, якщо злякаєшся — можеш впасти поруч. Назавжди. А найстрашніше не це, а те, що через мою лякливість можуть загинути і інші — ті, які ділять все зі мною. Попри події навколо, холоднокровно виконуєш завдання, — розповідає захисник.
Чоловік каже, які б події не відбувалися він знаходив момент для дзвінка додому. Бо родина — це святе, те заради чого бореться з окупантом.
Пригадав, як під час бою повертався за ракетами і на кілька хвилин зателефонував дружині. Захеканий, з адреналіном в крові, але намагався не подавати виду про те, що навколо небезпека.
— Коли телефонувала дружина я казав, що все добре, спокійно. Знаходжуся в тилу. Провізією займаюся. Вона мені на те відповідала, що відчуває неладне, адже два місяці телефонує, а в мене все добре і нічого не відбувається, — каже воїн.
Захисник каже, що кожен побратим, командир, волонтер, той хто молиться за військових — став рідним. І його єдиний страх, це дати найменшу слабину.
30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького
