На сайті Цензор.нет вийшло інтерв'ю Тимуром Абубакаровим. Головний сержант роти 1-го механізованого батальйону 72-ої бригади з 24 лютого повернувся в підрозділ після трьох років цивільного життя. За пів року він встиг взяти участь у захисті Києва, визволяти села на Харківщині, боронити Лисичанськ та Світлодарську дугу. Зараз він відбирає людей та готує їх для поповнення бригади.
– Та війна, які зараз точиться в Україні, абсолютно унікальна. Думаю, що військові інститути подібного досвіду не дають. Кожен день відбувається щось нове, щодня ми маємо думати, як нейтралізувати ворога. А люди часто не готові до цього. Тому що психологічно це надзвичайно складно. Тому вони потребують більш якісної підготовки, психологічної і безпосередньо військової. Для цього, звичайно, необхідно ділитися досвідом – щоб бригади передавали свій досвід в навчальні центри. Або щоб кожна з бригад мала свій рекрутинговий центр, який безпосередньо б готував людей, виходячи з досвіду бригад, батальйонів або полків.
Я собі відповів на питання, чому з’являються відео з мобілізованими, які бояться заходити на позиції. Вони не знають, що їх там чекає. От я все життя випікав хліб, а тут мені потрібно йти воювати. А я про це нічого не знаю, абсолютно нічого, нуль. Передусім людина повинна відповісти собі на запитання: навіщо мені ця країна? Якщо це просто територія, на якій ти перебуваєш, і ти без проблем зробиш релокейт – добре, виїжджай. А якщо ти відповідаєш: "Це моя країна, я тут незалежний, я тут себе відчуваю вільним і не хочу, щоб країна зникла, щоб тут хтось нав’язував мені свої правила"... Відповідь на це питання дуже важлива. І ти сам відповідальний за свою підготовку. Можна просто сидіти склавши руки і чекати, поки тебе призвуть. А можна зараз встати і почати тренуватися, навчатися тактичної медицини або вступити до ДФТГ (добровольчих формувань територіальних громад). Там є командири, підготовка. І це краще, ніж просто сидіти і чекати чогось. Треба взяти відповідальність за себе, за країну, а ми часто цього не робимо.
– Ми перекладаємо всю відповідальність лише на армійців… Зараз акцент на "Віримо в ЗСУ", "Мій ангел носить форму"… Мовляв, саме люди у формі мають робити свою роботу, захищати країну.
– Але коли настає велика війна, то такі цивільні, як я, йдуть воювати також. Хоча я набагато корисніший буду в цивільному житті. Але я все одно йду, тому що розумію: це велика відповідальність. І це насправді велика честь – бути поруч з людьми, які також відчувають цю відповідальність. У мене є купа знайомих в цивільному житті, які не знали, що я був військовим, і ніколи не думали, що я кудись піду. Як ми бачимо, в боротьбі з країною, яка переважає нас за ресурсами, за військовими ресурсами, ми не віддаємо нашу територію і на деяких напрямках наступаємо.
Спочатку людина має відповісти на питання, чому вона хоче бути на передовій. Після чого має отримати елементарну військову підготовку – тактична медицина, вогнева, тактична та інженерна підготовка. Зараз також дуже актуально навчати коригування вогню артилерії. Важливо навчати маскування – дуже важливий фактор в цій війні. Необхідно навчити, як правильно рухатися самостійно і в групах, як спілкуватися. Це великий набір речей, які реально рятують життя.
На полігонах потрібно створювати умови, наближені до бойових. Так, ми не можемо змоделювати вибухи, так, ми не можемо змоделювати тяжких поранених, але ми можемо змоделювати управління, можемо різними методами наблизити умови до бойових. Такі тренінгові центри дуже потрібні. Тому що людина повинна хоча б відсотків на 40 розуміти, куди вона потрапляє і як буде себе поводити в тих чи інших умовах. Для цього необхідна база, мають працювати професійні психологи, сержанти-інструктори, які мають бойовий досвід. І тоді навіть цивільну людину ми зможемо підготувати до бойових дій. Так, звичайно, що це буде не ідеально, тому що тільки в бойових діях вона загартується. Але в бойових діях новачки не залишаться безпорадними.
– А якщо після першого бою виявиться, що половина людей не може виконувати бойові завдання?
– Добре.
– Як же воювати?
– Значить, потрібно більш якісно готувати людей, працювати з ними більш глибоко психологічно. У нас немає інших варіантів. Ми не можемо казати росії: "Почекай. Зараз ми підберемо правильні кадри, навчимо їх, сформуємо правильну систему підготовки". У нас немає часу. Нам це потрібно робити вже.
– Багато хто показав себе в боях, не маючи якоїсь супер-підготовки. Це мотивація, яка діє певний, короткий час? Її не вистачає на пів року, рік?
– Є фактор втомлюваності – не забуваймо про це. Тому що кожна втрата відкладається в тобі. І коли ти їздиш по "нулях", по гарячих точках, навіть найбільш підготована психологічно людина ламається. Питання – коли. Хтось ламається після першого бою, хтось – після п’ятого, а хтось просто втомлюється і робить все на автоматі, але йому психологічно вже необхідний відпочинок. Все індивідуально, залежить від людини, від того, яка в неї мотивація, і як вона відповідає собі на питання "Чому я тут? Конкретно я, в цих умовах?"
– У вас у підрозділі були люди, про яких можна сказати, що вони зламалися, вони не змогли воювати?
– Звичайно. Є чоловік, якому 50 років. Він сказав: "Мене життя до такого не готувало". Я кажу: "Ось мені 28 – і я тут тобі, 50-літньому, розповідаю про те, що обороняти державу – це священний обов’язок. Якщо ти не йдеш, встає хлопець, якому 23, і каже: я піду", він каже: "Добре, я не йду, ти йди". Але я його не можу засуджувати ні в чому, тому що людина психологічно не готова. І він не був зі мною з самого початку, коли я міг надати йому якусь підготовку, ця людина приїхала до нас не так давно.
Я шукаю формулу, як мені в цивільній людини розпізнати того, хто буде сидіти під шквальним вогнем, – і поки у мене немає відповіді. Є загальна статистика, що тільки 30 відсотків може витримати бойові дії. А від чого це залежить? Немає такого дослідження… Як на мене, все залежить від того, як включиться людина. Такі випадки також є: в першому бою вона боялася, а в другому бере на себе відповідальність і витягує 300-х без проблем, заходить кілька разів туди, куди інші просто бояться ступити. А наступного разу знову боїться… Це нормально, адекватно. Добре, коли людина боїться. Наступного разу все залежить від того, як вона працює з цим страхом. Потрібно навчати людину справлятися зі своїми страхами. Звичайно, це не так просто, як я тут міркую. Тому потрібно проходити курси у навчальних центрах, куди ми передаємо свій досвід, якого набули на війні, і намагаємося по-максимуму змоделювати різні ситуації. Коли робляться помилки на полігоні, то це лише помилки на полігоні. А коли робиться помилка на війні, то це людські життя.
– Вісім років ми говорили, що маємо бути подібними до Ізраїлю – країни, яка постійно воює. Все населення має вміти користуватися зброєю, регулярно проходити підготовку. Ти думаєш, ми маємо до цього прийти?
– Ми вже втратили час, коли мали все те розпочинати. На мою суб’єктивну думку, війна надовго. І навіть якщо у нас будуть якісь домовленості, ми знову будемо з ними воювати – через місяць, рік, п’ять років, байдуже. Ми повинні готуватися, повинні стратегічно мислити наперед, на далеко. Я приїхав додому після п’яти місяців війни, коли загинув мій друг Андрій Верхогляд, позивний Лівша, і мені було дивно побачити, що цього немає.
З Андрієм Верхоглядом Тимур подружився ще під час боїв під Авдіївкою у 2017 році. З початком повномасштабного наступу Тимур повернувся в 72-у бригаду і потрапив у батальйон, який очолював його друг.
– Я, мабуть, зараз скажу непопулярні речі, але цивільні занадто розслаблені. Ми, військові, не маємо жодних вихідних. Навіть ми з вами пишемо це інтерв’ю в День Незалежності. Свято, компанії повідпускали людей, а хлопці на фронті воюють, зазнаЮть втрат, знищують ворога – зараз, в цей момент. І немає ніяких вихідних. Коли іде повномасштабна війна, не мають воювати тільки ЗСУ, інші силові структури. Ми як нація повинні працювати, і в економіці в тому числі, масово, з великою самовіддачею, великою ефективністю. Кожен цивільний повинен розуміти, що зараз він має отримати базову військову підготовку. Це відповідальність як кожної людини, так і територіальних громад, і центральної влади. Бо кожна людина, яка живе в Україні, повинна вміти захистити себе, свій дім, зі зброєю в руках. Бо наш ворог безжальний, він хоче знищити нас всіх.
Коли ворог дізнається, що у нас є п’ять мільйонів особового складу, підготовленого, і ми дуже добре готуємо людей, він буде нас боятися. Він буде розуміти, що голими руками нас не візьмеш. Він буде розуміти, що цю націю не знищиш. Це дуже серйозний аргумент на нашу користь. Тому я навіть зараз закликаю людей почати тренуватися: іти самим тренуватися, вступати в лави ДФТГ які знаходяться у кожному місті. В суботу приділяти час тренуванням, військовій справі. Не обов’язково сідати в танк. Потрібно знати такмед, вогньову підготовку, інженерну. Зацікавтеся тим, як обороняються ваші міста, які позиції мають бути, йдіть копати. Тому що ілюзія того, що війна застрягла на сході – дуже маленька, дуже крихка. У нас під боком є ще один диктатор, який в будь-який момент може відкрити другий фронт. Він, звичайно, не дурний, і мабуть, цього не зробить. Але якщо він зараз не відкриє, через десять років зможе це зробити. І ми повинні бути готовими. Ми як нація – не як держава, не як органи управління. Кожна людина має взяти відповідальність за країну на себе.
– Коли ворог йшов на Київ, була загроза місту, багато киян в "спортивках", але з автоматами, виходили на танки, не боялися авіації. Трохи ворог відступив, ситуація покращилася – і все, ніхто вже не спішить підсилювати армію на сході та півдні країни.
– В перші дні ми були прив’язані до новин, слідкували за подіями, не спали і при тому не відчували втоми. Потім наступив етап, коли ти психологічно виснажився від всього цього. Порив захистити свою домівку був настільки сильним, що він, можливо, блокував страх. Завдяки цьому ми і вистояли в столиці. А тепер, коли війна покотилася далі, люди дали собі можливість відпочити. Відпочити – це означає переключитися від війни. Ілюзія безпеки, в якій живе велика частина України, час від часу розбивається через ракети, які запускають росіяни по всій країні. Але на Донбасі ілюзії безпеки немає. Там страшенно небезпечно.
– Багато хто каже, що в 2014 році, навіть коли була гостра фаза, то була війна-лайт порівняно з тим що застосовує противник зараз…
– Так і є. Вони розгорнулися в бойові порядки, відбили цілі, почали вести масову аеророзвідку і розвідку. Виставили вогневі засоби, щоб вражати цілі. У них гарна логістика. Час від часу HIMARSи знищують її, але вона поновлюється. Тому у них ніби є можливість воювати згідно з усіма нормами військової справи. Тут, на Київщині, цієї можливості не було. Тому що у них були великі проблеми з логістикою – танки є, а пального немає, тому вони ходили по селах і зливали пальне з тракторів. На сході вони можуть застосовувати свої вогневі засоби на повну потужність, а не думати, звідки взяти солярку, у кого її злити.
– Як ти сприймав ситуацію на Київщині?
– Наші позиції були під Броварами. В нашому напрямку не штурмували, а лише обстрілювали з артилерії, реактивних систем залпового вогню і залітали авіабомби. Для мене в цьому нічого нового, тому що я учасник бойових дій, воював і в гірших обставинах, ніж на Київщині. А на Донбасі вже був просто вражений вогневою навалою, яку вони здійснюють.
– Чим саме вражений? Стріляють безперестанку?
– Так, інтенсивність дуже висока. Вони застосовують будь-які вогневі засоби, кидають магній, застосовують артилерію безмежно. Вони пропрацьовують посадки, навіть якщо там нікого немає, пропрацьовують дуже далеко вглибину. Працює аеророзвідка. Ти під’їжджаєш, стаєш на точку – і за пів години тобі вже прилітає. Вогнева навала плюс штурми, які відбуваються масою людей. Під Бахмутом, наприклад, це штурмуючі групи, а в Луганській області це було прямо масово – дві групи по 40 людей ідуть на позицію, штурмують її. Плюс танки, БТРи, БМП. Вони хочуть просто пробити тебе, подавити. І ця масовість, штурми по два-три рази на день, плюс вогнева навала спричинюють на тебе розуміння, що ворог хоче будь-якою ціною завоювати твою позицію. Він готовий класти дуже багато людей і витрачати дуже багато ресурсу, аби тебе вибити. Таке враження, що їх – безліміт. Є задача – і всі вогневі засоби в дію, все, що є, в дію, тільки щоб зайняти конкретну позицію.
– На початок, на 24 лютого, ти був у складі 72-ї бригади, першого батальйону?
– Я був цивільним. Але 25-го вже був у строю, безпосередньо на позиції.
– Коли ти звільнився з армії?
– У 2018 році. Але весь цей час я готувався. Після війни на Донбасі я розумів, що росія не дасть нам спокою. Тому я їздив на полігон, стріляв, щоб не забувати навички, тренувався фізично. Завжди тримав контакт з моїми побратимами, їздив на фронт як волонтер, дивився, яка там обстановка, що відбувається.
– Розумів, що буде більша війна?
– Так.
– Що на це вказувало?
– Війна на Донбасі не закінчилася. Плюс росія минулого року проводила дуже масштабні навчання в Білорусі, завела туди свої війська і, так розумію, звідти їх не вивели. Це вказувало на те, що росія готує собі майданчик. Крім того, ще на Донбасі мені було зрозуміло: вони не хочуть, щоб ми існували як нація. Вони нас не бачать ні сусідом, ніким – просто хочуть нас знищити.
І ніяке НАТО не є для них причиною для війни з нами… Коли росія широкомасштабно вторглася в Україну, Фінляндія і Швеція подали заявку, і тепер НАТО безпосередньо на російських кордонах. Тому не бажання розширення НАТО на нашій території – це відмовки. Вони хочуть просто знищити нашу націю – і все. А цінність країни надзвичайно висока. Вона вища, ніж, наприклад, моє життя.
– У тебе був страх, що їх настільки багато, що вони можуть зайти в Київ?
– Коли був перший прямий бій, то мені було дивно, що я сиджу, дивлюся в бінокль і бачу, як люди просто перебігають дорогу. Потім бачу танк, розумію: у нас тут купа вогневих засобів, щоб знищити цей танк, і він буквально через дві хвилини втрачає свою башту, вона летить незрозуміло куди, а танк горить, аж плавиться асфальт. Ззаду за ним виїжджає ще один танк. Я не розумію: вони що, смертники, чи що? Чому вони це роблять? І в цей момент ти включаєшся. Ти воюєш, свідомість відключається, і ти просто воюєш. Ти не відчуваєш втоми. Цей бій тривав, умовно, півтори години, і за цей час ти зробив дуже багато дій: багато переміщався. Біля мене знищили будинок – поруч, в десяти метрах. Я подивився: окей – і воюю далі. Після бою в тебе немає такого розуміння: "ура-ура, перемога". Думаєш: вони підуть знову, нам треба змінювати позиції, оскільки ми вже були виявлені, потрібно копати, копати, копати… Бо, можливо, вони будуть іти так п’ятнадцять, двадцять разів, і ми маємо бути готовими. Тому після цього ти просто вибираєш іншу позицію, ідеш її копати, маскуєш – готуєшся, що через три години вони знову можуть піти. І вони так і робили. Двічі на день пробували підійти до нас ближче. Але отримували відсіч і перестали це робити. Тоді розгорнулися, почали займати села перед нами і шукати наші вразливі місця. Вони зрозуміли, що колонами вже не зайдуть, тому вирішили пробувати позиційно з нами боротися. Ми думали, що дійсно вже будемо оборонятися. Військові ніколи не розраховують на те, що ворог просто здасться і піде. Ми завжди розраховуємо, що у нас будуть бої, важкі бої. Ти моделюєш найгірші ситуації, щоб бути до них готовим. Якщо ти добре підготовлений, то збережеш багато життів і виконаєш завдання.
– Ви рахували, скільки чого знищили?
– Я особисто не рахував. Моя задача – не локальний бій. Задача – виграти війну. І один епізод у війні – це лише епізод. Ти маєш думати на перспективу. Ти думаєш: якщо вони сьогодні пішли трьома танками чи "бехами", то завтра, мабуть, підуть шістьма. А ти готовий зустріти шість? І починаєш на це питання відповідати: треба викопати в два рази більше позицій, поставити ще два протитанкові засоби. Починаєш в цьому режимі працювати. Ти просто не виключаєшся – працюєш, працюєш… Ти не даєш собі можливості порадіти, бо знаєш, що ворог підступний, а радість може трохи притупити твою пильність.
– Після того, як ворог відійшов від Києва, ваш батальйон потрапив на Харківщину…
– Спочатку ми були в рейдових діях на Київщині. Взяли одне з сіл, почали окопуватись, і тут прийшов наказ іти в рейд. Ми почали рухатися вперед, заходили в село за селом, але ворога там не зустрічали. Бачили тільки техніку, позиції. Звичайно, ми не сліпо їхали. Летів попереду дрон. Бачимо – танк, дрон опускається над ним, бачимо – нікого немає. Відпрацьовуємо по цьому танку "тридцяткою" – працювали по тактиці. Рухалися-рухалися, наша розвідка їхала попереду. Десь зупинялися, дізнавалися обстановку на Чернігівщині, тому що рухалися через Чернігів. Потім прийшла інформація, що вони вийшли за кордон, і ми поїхали на Сумщину. Зайняли оборону, накопали позиції і були готові зустрічати ворога.
Після того ми знялися і поїхали на Харківщину, на штурмові дії. Штурми дуже відрізняються від оборони, це інша підготовка бійців, це інший психологічний настрій. Потрібно бути дуже активним, не просто стояти в обороні і копати, а мати хороші навички володіння зброєю, переміщення і роботи в групі.
На Харківщині ми звільнювали села, були у нас і невдалі операції. Але ми вийшли звідти з шаленим досвідом, як не потрібно робити. І вже наступні операції ми планували дуже ретельно, акцент був на плануванні.
– На Харківщині ви звільнили не один населений пункт…
– Так, у нас було багато успішних операцій. Ми працювали разом з іншими підрозділами. Ми – механізований підрозділ, у нас є своя техніка, своя артилерія. Багато різних підрозділів з нами співпрацювали, не можу сказати, що звільняли села лише ми. Це колективна робота.
Коли ми планували наступну операцію, прийшов наказ: потрібно перейти в оборону в напрямку Сєвердонецьк-Лисичанськ. Росіяни хотіли затиснути в кільце угруповання, а ми не давали їм це зробити. До 20 днів ми перебували там в обороні. І за цей час ми знищили бригаду разом з генералом Кутузовим. Дуже гарно працювала наша артилерія, прямо зразково. Ну і, звичайно, піхота – вона просто надзвичайно героїчно себе показувала. Вони палили танки, знищували особовий склад. А наша артилерія ще на етапах побудови ворогом колон для штурмів їх розносила. Ті, що залишалися, ішли на нас, і піхота додавала їм жару. Наступний день у нас був дуже спокійний. Коли ми вже вийшли, дізналися, чому він був спокійний – тому що ця російська бригада перестала існувати.
– Розкажи про бій, якщо це можливо, який був для тебе вражаючий, який запам’ятався.
– Це перший потужний бій під Сєверодонецьком-Лисичанськом, коли треба було оборонятися проти великої навали росіян. Коли вони відсікали тили… Потрібно було не втратити управління, людей, робити евакуацію. Шаленство, коли все це робилося. Вони виявили, де ми є, і всі засоби було кинуто туди, куди треба. Навіть крилатими ракетами били по нас. Той бій був вражаючий, потім лякаючий. Але в якийсь момент я просто взяв себе в руки і сказав собі: "Я не можу піддаватися паніці, тому що відповідальний багато за що. Якщо я не буду цього робити, а почну і панікувати, то не зроблю свою роботу. Не зроблю її – значить, ми не виконаємо завдання і багато людей загине".
– Всі відзначають, що росіяни випускають по нас тонни снарядів. І вони ніяк не закінчуються…
– Колись все це має закінчитися, – так я думав на третій місяць. Зараз вже сьомий місяць – і я про це не думаю. Тепер думаю, що вони можуть це робити стільки, скільки їм потрібно.
– Тобто, нам не потрібно чекати, поки у ворога закінчаться боєприпаси і особовий склад?
– Чекати точно не потрібно. Нам потрібно, щоб вони просто боялися їхати сюди, щоб їхні люди масово відмовлялися їхати в Україну. Щоб вони не могли набирати умовних добровольців, як вони там їх називають. Щоб вони своїх вагнерівців не забирали з Сирії і не везли сюди. Щоб вони розуміли: тут їх чекає тільки одне. Загибель. Але якщо у них досі є сили наступати, значить, вони володіють резервами, достатніми для того, щоб це здійснювати.
– А хто у них найбільш мотивований?
– Якщо вони здійснюють штурми, значить, мотивації достатньо для того, щоб боротися за чужу землю. Чужу – це не їхня земля. Мені немає різниці, закинулись вони якимись наркотиками чи ні, – мені нецікаво. Якщо вони штурмують, значить, у них є якась мотивація. І далі мене це не цікавить, я не розбираюся в тому, як їх накачують замполіти, чи є щось інше. Вони це роблять, значить, достатньо мотивовані.
– Твій підрозділ встиг побувати і на Вуглегірській ТЕЦ…
– Ми вийшли з ділянки Сєверодонецьк-Лисичанськ і потребували відновлення. Воно відбувалося в окопах, але ми були на спокійній ділянці. Потім один з наших підрозділів в повному складі вийшов на оборону в районі Вуглегірської ТЕЦ. Там вже безпосередньо працювали, аж поки не змінилася обстановка і нас не замінив інший підрозділ.
– І ви пересуваєтесь весь час по всій лінії. Залишилось мало місця, де не було 1-го батальйону за ці пів року.
– Це правда. Нас ще не було, мабуть, тільки на півдні країни. Повоюємо там – і ми пройшли всі фронти.
– Але армії часто доводиться відступати, залишити той самий Лисичанськ, Вуглегірськ...
– Коли ворог концентрує багато засобів на одній ділянці, а ти не можеш зробити більше, ти маєш просто відійти, вирівняти лінію фронту і не мати "апендицитів", на які ти використовуєш багато ресурсу. Звичайно, ніхто не хоче віддавати ніякі села, навіть посадки. Але є суто об’єктивні причини, коли ти, наприклад, витрачаєш багато ресурсу, а цей ресурс по якості не завжди поновлюється. Звичайно, ми тримаємо до кінця, стільки, скільки потрібно, скільки ми можемо, інколи навіть за рамками можливого. Взагалі, ця війна – це про "за рамками можливого".
– Найголовніше ж – зберегти людей, так?
– Головне – виконати завдання з найменшими втратами. Коли ти бачиш, що це завдання переростає в героїзм, то… Це не варто, бо якість кадрів, людське життя не поновлюються… Коли завдання стає неможливою до виконання, нормальні командири приймають рішення відходити. При цьому вони не кажуть, що ми тікаємо, а – змінюємо позицію. Ти це розумієш, тому що немає ніякого сенсу загубити кадрового військового, який десять років служив і навчався, заради того, щоб ще пів дня потримати позицію. Немає. Тому що цей військовий може ще знищити дуже багато ворогів, він реально воїн, готовий до цього.
– Ти брав участь у боях за Алмази біля Авдіївки, це був 2017 рік. Їх досі згадують як один з визначних боїв, із втратами, але…
– Там ми заходили у ворожі окопи і тримали оборону. Висока інтенсивність трималася п’ять днів, така, яку ми бачимо зараз. Але вона швидко закінчилася, тому що, так розумію, були домовленості. Коли інтенсивність боїв впала, стало легше. А тут інтенсивність не падає ні на мить.
– Тобто, на Алмазах ви могли потім зробити собі бліндажі, укріплення.
– Зараз ворог, як тільки бачить, що ми починаєм якісь інженерні роботи, починає все це знищувати. Не шкодує нічого. Тому доводиться працювати хитро.
– Крім боїв за Алмаз, крім досвіду на війні на Донбасі, у тебе ще були ротації в Косово і Африку...
Київ – місто, яке я люблю найбільше в світі, хоча достатньо подорожував. Саме тут дух українців надзвичайно сильний Там я отримав більш організаційний досвід, тому що бойових дій там не було. Але я познайомився з структурами інших армій, зрозумів, як вони працюють, як у них там все організовано. Знайшов певних знайомих, яким можу ставити питання. Так само – міжнародні навчання, в яких я брав участь. Це теж більше про знайомства, досвід. З трьома військовослужбовцями – з Америки, Литви і Канади – спілкуюся, ми ділимося досвідом один з одним.
Київ – місто, яке я люблю найбільше в світі, хоча достатньо подорожував. Саме тут дух українців надзвичайно сильний З нашим досвідом, здається, зараз не може порівнятися жодна армія світу.
Київ – місто, яке я люблю найбільше в світі, хоча достатньо подорожував. Саме тут дух українців надзвичайно сильний Наших друзів цікавить, як діє ворог і як діємо ми, які хитрощі використовуємо. Адекватні військові готуються до війни, яка не відбулася, якої ще не було. Вони моделюють, які можуть бути війни, планують. Тому їм цікаво, як діють наші вороги. Вони можуть все це змоделювати для своєї території.
– Коли ми переможемо?
– Можу казати тільки зі своїх "низів", де перебуваю. Ми, наш підрозділ, який постійно воює, не дуже думає про переламні моменти, що війна зараз закінчиться, хтось там домовиться… Наша задача – воювати, і ми воюємо кожен день. Якщо я буду сидіти, мріяти і розказувати хлопцям: "Ой, ви знаєте, я там прочитав, що десь почалися домовленості"… Це буде тільки зменшувати моральний дух моїх воїнів. Ми готуємось до того, що ця війна надовго, що нам потрібно буде воювати, і воювати багато, у важких обставинах. Сьогодні ми можемо стояти в обороні, а завтра йти на штурми, це може відбутися просто за наказом, ми сплануємо операцію за два-три дні – і перейдемо в наступ. І бійці мають бути готовими до всього, до наступу чи оборони, воювати влітку, весною, взимку. Готовими до всього – і що ворог змінить тактику, і нам буде необхідно абсолютно змінити свою тактику. Ми маємо бути дуже гнучкими.
У нас немає іншого варіанту – тільки перемогти. Ми маємо відчути єдність між нами. Навіть якщо ми один одному не подобаємося, ми живемо в цій країні і називаємо себе українцями. І ми маємо взяти відповідальність за незалежність. Насправді, класно сратися між собою у "Фейсбуці" на якісь теми. Але коли приходить країна, яка просто каже: ні, вас не буде, не буде українського "Фейсбуку". Я забираю у вас такий інструмент і забираю вас… Тому незалежність – велика відповідальність, і треба пам’ятати про це. У демократії немає часу розслаблятися. Тому вона й демократія. Коли б ми жили в авторитарному режимі, то, мабуть, поклалися б на царя, який би все робив, а ми не "возникали". А тут – ми самі відповідальні за цю країну.
– Всі наші проблеми вирішаться, як тільки здохнуть путін та лукашенко. Хіба ні?
– Ні. Наші проблеми вирішимо тільки ми. Навіть смерть цих двох диктаторів не вирішить наші проблеми. Тому що оборона держави – відповідальність кожного громадянина. Краще ми підготуємося, вони здохнуть, і все буде ОК, і тоді ми знову будем займатися кожен своєю справою, розводити срачі в "Фейсбуці", і потім після цього любити один одного… Але якщо потрібно виступити проти цих двох диктаторів зі зброєю, ми це зробимо. І захистимо свою державу і державність.
– Ти по сутій своїй цивільна людина?
– У мене було хороше життя цивільної людини. Я робив ту справу, яку любив. В мене не було такого: от мені немає чого робити – піду когось мочити… Ні. У мене були проєкти, якими я займався, хороша робота, класні колеги, чудові друзі, активне життя. Але я особисто для себе вирішив, що я відповідальний за цю країну. І цієї країни не буде, якщо особисто я не зроблю певні кроки.
Зараз воюють не лише військові – воюють такі, як я, цивільні люди. І коли настає такий момент, коли цивільним треба йти воювати – треба брати і воювати. Так, я знаю, що це страшно, для більшості людей це дуже страшно. Не скажу, що на фронті є хтось, кому не страшно. Усім страшно. Але є інші фактори мотивації: любов до країни, любов до сім’ї, розуміння того, що ця війна – не за території. Ця війна – за виживання.
– Ти надаєш перевагу слову "воїн", ніж "військовослужбовець".
– В даній ситуації ми воюємо війну, і роблять це воїни. Військовослужбовець – це десь там на ППД, який там сидить і робить свою задачу. Там є багато інших задач, вони всі важливі. А воїн – на війні.
– Ти за ці пів року втомився?
– Дуже.
– Як ти сам з собою справляєшся?
– Не скажу, що я не даю собі страждати. Так, я страждаю, як і всі інші люди. Я плачу, бо маю емоції. Після важких днів знімаєш форму, знімаєш з себе все і відправляєш прати. Їдеш до перукаря, якщо є можливість, або просиш хлопців тебе підстригти. Приводиш в порядок себе, потім їси – бажано, щось хороше, що тобі подобається. І після цього починаєш наводити лад навколо себе. Якщо це в підрозділі, після бойових дій потрібно провести облік. Приходити до кожного з людей, говорити з ним особисто. Починати тренуватися знову. Ми тренуємося, навіть перебуваючи на фронті. Лише так можна справитися зі своїми тривогами. Можливо, ти їх відкладаєш, можливо, пізніше вони будуть тебе доганяти. Але якщо тобі дуже важко, не проблема піддатися цьому на якийсь час. Я, наприклад, роблю це дозовано. Після втрати мого друга Лівші в бліндажу відвертався, плакав і вертався до роботи. Працюєш, працюєш – знову накриває… Знову відвернувся і поплакав. Але повністю не дозволяєш собі увійти в цей стан.
– Всі говорять про важливість інституту сержантів, який почали вибудовувати у нас не так давно. Поясни цивільним, в чому роль сержанта. Можливо, у тебе є приклади сержантів з інших армій, яких ти бачив, як дійсно це має працювати, що хорошого там у них напрацьовано.
– Зараз війна показує, що роль сержанта дуже вагома. Тому що, наприклад, командир роти керує групою зі ста людей. Він не може прийти і подивитися кожному в очі, а сержант може. Він краще знає людей, знає, як підійти до конкретної людини. Він знає, як йому краще на вогневій позиції виставити засоби, він знає кращі сектори. Він знає, як до кого треба поставитися – і в цьому запорука успіху. Він найпідготовленіший боєць, до того ж психолог. Це перший фактор – що людина бере на себе відповідальність за інших. Бере відповідальність і притримується правил, знає, як робити правильно, і люди готові йти за ним у бій.
У нас вже є дуже круті курси, які дають можливість отримати звання сержанта, молодшого сержанта і так далі. Вони класні, робилися нашими міжнародними партнерами. Але є питання кар’єрного росту. Має діяти таке саме правило, як для офіцерів. Офіцери не затримуються на посадах довше певного часу, так має бути і з сержантами. Тоді людина розуміє, що може рости.
В Косово мене вразила одна сцена. І дала розуміння, чому сержанти важливі. Якось ми йшли з футболу, розмовляли. Американський сержант побачив, що його особовий склад вишикував офіцер штабу. Він миттєво забував про нас, побіг переодягнутися і стати в стрій. Коли офіцер закінчив, сержант відвів його в сторону і сказав: "Ти чому без мене шикуєш мій особовий склад? Як це можливо? Ти – офіцер штабу, не прямий офіцер. Як так можна?"
– Це правильний підхід?
– Звичайно! Тому що це особовий склад, з яким працює конкретний сержант. З його дозволу працювати з людьми можна, без нього – ні. Бо, по-перше, він не почує інформацію, яку дали його людям. Вони будуть щось знати, а він буде не в темі. І це означає, що, якщо вони почнуть щось робити, він не буде розуміти, що і нащо. Тому це було правильно. Офіцер штабу з ними не працює, не знає, що це за люди, як з ними спілкуватися. Він може видати якийсь наказ, але ж контроль за наказом буде покладатися на сержанта. А він навіть і не чув цього наказу.
Ми говоримо із сержантами, а не ходимо до кожного солдата особисто віддавати наказ. Накази віддають сержантам, і вони вже доводять їх. В деяких випадках ми можемо зробити так, поговорити з конкретною людиною, але з дозволу сержанта. Так працює військова ієрархія.
– Що для тебе означають слова "незалежність країни"? Ми, власне, за 31 рік вперше її виборюємо так, як має бути, з осягненням всієї глибини значення і важливості, вагомості цього слова.
– Для мене незалежність – це велика відповідальність. Бути незалежним не означає робити все, що ти хочеш. Це означає бути дуже сильно дисциплінованим і мега-відповідальним. Бо якщо ми бачимо незалежність, коли ти поводиш себе як дитина, а поруч тебе великі дядьки, які просто знають, чого вони хочуть, а ти ще визначився в цьому житті, то вони тебе просто пожирають. І тому потрібно бути надзвичайно відповідальним. Тому що незалежність – дуже хитка, дуже крихка. І над нею потрібно системно працювати.
– Ти народився і виріс у незалежній Україні. Цей подарунок був наданий людям, які народилися і виросли в імперії...
– Я кажу: їм витягнули мозок і поставили пропаганду.
– …і зараз ми хіба не вперше розуміємо, що таке свобода, що таке незалежність. Що для тебе свобода?
– Для мене свобода – це найбільша цінність у житті. Самостійно приймати рішення, бути тим, ким ти хочеш бути. І щоб ніхто не заважав тобі в цьому.
Київ – місто, яке я люблю найбільше в світі, хоча достатньо подорожував. Саме тут дух українців надзвичайно сильний. За культуру, за можливість прийти в український ресторан і з’їсти найкращий в світі борщ, випити найкращу в світі каву. За можливість зайти у "Фейсбук" і подивитися, як там відбувається місцеве самоврядування. За можливість критикувати когось за те, що він робить щось не так. За можливість вільно подорожувати цією країною і світом. За те, що я можу бути тут тим, ким я забажаю – я вибираю тут свій шлях сам. За те, що я можу просто взяти і зробити все, що мені хочеться, що не порушує закони України і кордонів іншої людини. За оце все. І коли хтось приходить і каже: "Я все це у тебе заберу" – я не готовий віддавати.
Не можна сказати, що Україна не росла всі ці 31 рік. Ми максимально змінилися. Наприклад, я не був у Білій Церкві чотири роки і був приємно вражений побаченими змінами. Не впізнавав деякі місця, які раніше знав. Ми трансформуємося як суспільство, трансформуються наші еліти також. І ми як люди трансформуємося. Я бачу цей рух, його видно.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
