У силу своєї діяльності, яка безпосередньо належить до питань опіки, піклування та усиновлення, в службі у справах дітей можна дізнатись безліч історій про те, як люди розуміють, що готові взяти у свою сім’ю дитину, яка залишилась без піклування батьків. У кожної родини є свої життєві ситуації, через які їй довелось пройти, які труднощі перебороти, скільки мати терпіння, батьківської любові й турботи, щоб дитина по-справжньому відчула себе у родинному колі.
Більшість сімейних пар, які звертаються до служби у справах дітей щодо усиновлення, вважають, що дитина, яку вони візьмуть до себе у родину, буде слухняною, матиме ті знання, уміння й навички що і її однолітки. Насправді ж у більшості випадків діти з народження не знали сімейного тепла, переважно виховувались у державних закладах і, потрапивши у родину, не завжди сприймають модель нової сім’ї, багато звичних речей бачать уперше.
Одну з таких історій про усиновлення пропонуємо вашій увазі. Далі – пряма мова.
"Так трапилось, що ми з чоловіком не можемо мати власних дітей. Тому проживши разом у шлюбі більше ніж 10 років, вирішили усиновити дитину. Ми довго сперечалися щодо того, кого хочемо усиновити – хлопчика чи дівчинку. Я дуже хотіла дівчинку. А чоловік категорично – хлопчика. Але коли ми почали шукати дитину і зрозуміли, наскільки це непросто, нам уже було байдуже, якої статі буде наша дитина.
Одного дня зі служби у справах дітей зателефонували і запропонували познайомитися з трирічним хлопчиком. Ми з чоловіком жодної хвилини не сумнівались і одразу погодились.
У будинку дитини нас ознайомили зі станом здоров’я хлопчика, його життєвою історією, надали всю інформацію, що нас цікавила. І ось, нарешті, нянечка привела Богданчика. Ми пішли в окреме приміщення, де продовжили знайомство. Я та чоловік намагалися гратися з дитиною, але Богдан ніяк не відреагував на нашу присутність, навіть коли ми дали йому іграшку. Прочитавши в інтернеті чимало історій про усиновлення, я очікувала, що щось "йокне", "стукне", "грюкне"… Але нічого не "йокало". Дуже розгубилася… Чесно кажучи, було деяке розчарування та зневіра. Я не знала, як мені поводитися, що робити, говорити. Дивлюся на нього, як на медаль, і відчуваю, що він на мене так само. Чоловік також не очікував, що саме таким буде наше знайомство з дитиною. Але попри всі сумніви, все-таки наважились і написали заяву, щоб усиновити Богданчика.
Після того як рішення суду про усиновлення набрало законної сили, ми забрали малого додому. Точніше не додому, а до бабусі – мами мого чоловіка, оскільки я розраховувала на її допомогу, поки ми звикнемо до дитини, а вона до нас.
Перша ніч вдома була, мабуть, найскладнішою. Ми одразу дізналися, що Назарчик (при усиновленні ми змінили ім’я хлопчика з Богдан на Назар) кусається, б’ється, а як голосно він уміє вимагати. Коли я усвідомила, що Назар – це назавжди, у мене почалася істерика…
Перші дні були дуже непростими. Наша бабуся витримала тиждень. Він же ніби потрапив у інший вимір – для нього все було новим. Треба сказати, що іграшки його практично не цікавили – він ними награвся у дитячому будинку вдосталь. А от такі речі, як прищіпки чи пилосос, мають у нього більший попит. До речі, він на початку дуже боявся пилососа, і фена, і навіть зубної щітки. А чого варті були спроби помити дитину у ванні. Але згодом це минулося. Я розумію, що багато його страхів "звідти" – з минулого життя, і не завжди можна їх пояснити.
У нас щодня щось відбувається вперше: то ми каталися на санчатах, то побували в супермаркеті, то сказали слово "голуб" і зрозуміли, що це не кішка, а пташечка. Ми уже лягаємо спати без істерик, полюбили мити ручки з милом, спробували мило на смак і ще багато чого спробували і спробуємо! Адже у нас попереду ціле життя".
Служба у справах дітей міської ради
