Марина Дубовик, мати двох доньок – 30-річної Альони та 14-річної Вікторії. 4 квітня разом з молодшою донькою приїхала у Звягель з Бахмута. Як тоді вважала жінка – на 2 тижні, до завершення обстрілів її рідного міста. Проте, трагічні випробування для Бахмута та його жителів тоді тільки починалися…
Як живе Марина на чужині та що знає про сучасність Бахмута із переказів знайомих, які лишилися в місті – у нашому матеріалі.
50-річна Марина все життя прожила в Бахмуті. До російського вторгнення 2022 року її рідне місто було центром соляної промисловості України та залізничним вузлом. Жінка працювала медсестрою у лікарні та військовій частині, згодом перепрофілювалася на бухгалтера БТІ, була бібліотекарем у школі №24, а також оператором на Укрпошті і кондитером.
"Бахмут – прекрасне місто, – розповідає Марина. – У нас багато парків, палаців, кінотеатрів, а кількість заводів і фабрик просто не перелічити. Всюди троянди, є навіть алея троянд. А яка краса поруч з водоймами, навколо них все облаштували комунальники. Ідеальні рівні дороги та тротуари вимощені плиткою. У всіх наших школах і дитячих садочках провели реконструкцію… А зараз від цього всього одні руїни".
Початок "великої" війни
Про початок повномасштабної війни росії проти України Марина довідалася від старшої доньки Альони. Вона разом з чоловіком та 6-річною донькою живе в Києві. Рано-вранці 24 лютого в телефонній слухавці прозвучали слова доньки на фоні вибухів: "Мамо, нас бомблять! Почалася війна!".
Донька Альона
Марина була шокована та не могла усвідомити нову реальність декілька днів. Дивилася новини і не вірила власним очам: "Як це можливо? Братня нам росія, наш друг на нас напав?". На той час у Бахмуті було тихо.
Згодом лінія фронту наблизилась до міста, почались артилерійські та авіаційні обстріли. З 80 тисяч жителів Бахмута, у місті залишалось близько 10 тисяч – завдяки цьому вдалось уникнути тієї кількості жертв, на яку сподівався ворог.
"Місто обстрілює не тільки артилерія, а й бомблять літаки, – говорить Марина. – Кидали навіть фосфорні та касетні бомби. Кинули бомбу на чергу людей, які стояли по безплатний хліб в школі. Це справжній жах скільки тоді людей там загинуло та отримали каліцтва – скрізь валялися відірвані ноги та руки".
Молодша донька Віка, ставши свідком всіх цих подій, так коментує побачене: "путін напевно психічно хворий. В тому, що він робить з нами – немає здорового глузду. І з його боку, і з нашого – гинуть люди. Що ми зробили їм поганого?".
Донька Вікторія
Виїхали на два тижні, щоб перечекати обстріли
Перші обстріли міста почалися 1-2 березня. А наприкінці березня звуки вибухів вже стали звичними. Рішення рятуватися з прифронтового Бахмута Марина прийняла не відразу. Як і більшість, вона вагалася і сподівалася, що цей жах скоро закінчиться. Однак, коли поруч з її будинком в розпал денної зміни обстріляли завод "Соки-води", жінка наважилася їхати.
"На заводі було багато працівників і жодного військового чи техніки, – згадує жінка. – І тут летить літак і кидає бомбу. Все починає вибухати і сильно горіти разом з людьми. Для мене це була остання крапля. Нам допоміг мій двоюрідний брат військовий, який зараз захищає Бахмут. Він сказав, що потрібно виїжджати поки є така можливість".
Марина домовилася із сусідом, щоб він вивіз їх з донькою, тіткою та подругою до Дніпра: "Ми вважали, що перечекаємо два тижні й повернемося, тому нічого з речей з собою не брали. З Дніпра ми автобусом евакуювалися до Звягеля".
Тиша викликала напругу
Родина вперше потрапила до Звягеля на Житомирщині посеред ночі. У незнайомому та чужому місті їх зустріла орендодавиця квартири, де до війни проживав двоюрідний брат Марини.
"Це чудова і дуже добра жінка, – говорить Марина про першу звягельку, яка протягнула їй руку допомоги. – А ще вона займається волонтерством".
Жінка розповідає, що перші ночі в затишній квартирі спати вони не могли через… тишу: "Мене тиша напружувала настільки, що я не могла заснути".
Марина Дубовик
Тим часом в Бахмуті у Марини лишився 70-річний батько Віктор. "Води немає, світла немає, – ділиться чоловік. – Доводилося тягати воду у квартиру на шостий поверх. Величезні черги за гуманітаркою. Нескінченні прильоти. А скільки людей загинуло!".
Чотири місяці Марина вмовляла тата приїхати до неї і наприкінці серпня їй це вдалося. Жити п'ятьом в маленькій квартирі було затісно, тому родина знайшла інше житло.
"Нова господарка будинку, яка здала нам помешкання в оренду, у нас теж надзвичайна і дуже нам допомагає", – каже жінка.
Якщо сидіти без діла - можна з глузду з'їхати
"Жити на соціальні виплати у 2 тисячі гривень на місяць на людину дуже важко, – продовжує Марина. – Та й мій характер не дозволяє сидіти без діла – можна з глузду з'їхати".
Тому вона, заручившись підтримкою нових знайомих звягельців, розпочала пошук роботи.
До роботи у Звягелі жінка готувалася ретельно. Медик за освітою – вона пройшла медогляд та здала всі аналізи, щоб влаштуватися в мінімаркет і готувати домашні напівфабрикати на продаж. Така робота їй подобається, найбільше за те, що люди вдячні за смачні вареники, пельмені та голубці.
Онучка Таїсія
Щоправда, це вже третє місце, де Марина працює у Звягелі. З попередньої роботи її забрала "швидка" з гіпертонічним кризом. Тоді жінка працювала у кафе з великою кількістю клієнтів до пізньої ночі.
"Я переживала за тата, який на той час ще був у Бахмуті, – пригадує Марина. – Плюс робота до першої години ночі. Але найбільше мене "вбивало" те, що йде війна, а люди в кафе, яке працює до 23:00, сидять до опівночі й не реагують на нагадування, що заклад вже зачиняється. Всім було байдуже на комендантський час і що десь там люди помирають. Це сильно на мене впливало".
Марина від госпіталізації відмовилася, але її орендодавиця, наполягла, щоб жінка подбала про своє здоров'я та познайомила зі своєю сімейною лікаркою. "Вона дуже допомогла. Я приблизно знала, які ліки приймати, але напевно вони мені не підходили. Лікарка провела обстеження і назначила мені нові медикаменти – завдяки цьому зараз я почуваюся добре".
Родина облаштовує життя у Звягелі
На новому місці родині довелося заново облаштовувати свій побут, знайомитися з новими людьми та звикати до життя без бойових дій під вікнами.
"Коли я приїхав, то майже місяць не міг спати через тишу, – розповідає батько Марини. – Я звик до постійних звуків вибухів та сигналів повітряних тривог. Серед ночі вставав і ходив кімнатою через безсоння. Від тиші я не міг заснути".
Донька Віка з 1 першого вересня розпочала навчання в 9 класі. Дівчина вирішила вчитися дистанційно у своїй бахмутській школі. Попри те, що всі її однокласники та вчителі роз'їхалися по Україні, а деякі й за кордон, клас тримається разом.
"Спочатку я думала піти в місцеву школу, – говорить Вікторія, – але все-таки вирішила залишитися разом зі своїми друзями. Я не пошкодувала про це ні на мить. Дуже радісно бачити знайомі обличчя. Після спілкування з вчителями та однокласниками покращується настрій. Ми підтримуємо один одного і мріємо про швидку зустріч в рідному місті".
Віка познайомилася у Звягелі з ровесницею, теж переселенкою – з Енергодару. Дівчата, як правило, спілкуються телефоном, але час від часу зустрічаються для прогулянок:
"Іноді, – каже дівчина, – ми виходимо разом в центр міста. Гуляємо вулицями, п'ємо каву, розповідаємо одна одній про останні події, ділимося переживаннями".
Донька Віка у Звягелі
Свої 50-ти і 70-тирічні ювілеї Марина і її тато зустріли вже у Звягелі: "Ніколи б не подумали, що так буде. Ми навіть не святкували дні народження, лише з'їли торт з чаєм. Йде війна, які можуть бути свята? Ми так хвилюємося за хлопців, наших захисників. Вони там помирають…"
Між тим, жінка говорить, що Звягель чимось їй нагадує про Бахмут, в першу чергу доброзичливими людьми. Каже, що її скрізь підтримують:
"Місцеві дуже допомагають. Я навіть не очікувала такого. Мої орендодавиці, роботодавці, колеги, просто знайомі постійно мені щось приносять: постіль, посуд, смаколики… Нам завжди телефонують із соціальних служб – наприклад, ми вас записали на отримання чергової гуманітарної допомоги або на безкоштовні обіди. Від частини гумдопомоги ми вже почали відмовлятися, бо наші потреби забезпечені, а брати зайве ми не хочемо, бо комусь вона необхідніша, ніж нам".
А на питання чого не вистачає, жінка впевнено відповідає – лише миру!
Душею в Бахмуті
Марина розповідає, що якби не донька, вона б не покидала Бахмут й дотепер: "Пішла б допомагати у медичний пункт", – каже вона.
В Бахмуті зараз місцеві змішалися з військовими. Всі один одного підтримують. Військові, крім відчайдушного захисту міста, допомагають місцевим, які не змогли чи не захотіли виїхати.
"Українські військовослужбовці гасять пожежі, рятують, лікують людей у військовому госпіталі, – ділиться жінка, – евакуюють цивільних до медичних закладів в тил".
Про останні новини з Бахмута Марина дізнається з перших вуст від знайомих та рідних, які нині перебувають в місті. Звідти їй надсилають відео та фото: "Місто ніхто не здав, як пишуть деякі та здавати ніхто не збирається. Військові обіцяють, що не покинуть Бахмут та не дозволять росіянам зайти".
Онучка Тая в довоєнному Бахмуті
"Наші залізобетонні хлопчики" – так вона називає українських захисників Бахмута.
"Постійно дивлюся відео атак орків, – розповідає Марина. – Вони лізуть хвилями безперервно. В повний зріст, ніби в дурмані, біжать до наших окопів. Військові їх кладуть, а за ними вже наступну партію випускають".
Між тим, у місто продовжують їздити волонтери, які, крім продуктів, ліків та речей для місцевих, дорогою назад вивозять хворих та немічних.
Пекельні бої під Бахмутом точаться і зараз. Однак родина Дубовик свято вірить в перемогу України і за першої ліпшої нагоди планує повернутися додому в рідний український Бахмут. "Все чого ми хочемо – це перемога України, – говорить батько Марини. – По-іншому й бути не може! Бо ми за правду та свободу. Добро завжди перемагає зло".
