Наша наступна історія про сильну духом та надзвичайно добру жінку – Світлану Дроздюк. Вона у свої досить молоді роки, незважаючи на статус інваліда ІІ групи, досягла неабияких висот у спорті. Світлана радить усім, кого стан здоров’я певним чином позбавив звичного ритму життя, хто хоч на хвилину замислювався про те, що життя скінчилося, податися в спорт. Вона запевняє, що саме в ньому можна знайти натхнення та сили жити далі.
Світлана народилася у Новограді-Волинському. У 1993 році батьки побудували дім у с. Майстрова Воля, де згодом оселилися всією сім’єю. У підлітковому віці дівчинка вирішила піти бабусиним шляхом, тож вступила до Ярунського технікуму землевпорядкування ЖНАЕУ на бухгалтера.
– Я з дитинства спостерігала за бабусею Вірою Северинівною, яка все життя працювала бухгалтером. Часто ходила з нею на роботу, мені це дуже подобалося. Мабуть, саме тому й вирішила пов’язати своє життя з бухгалтерським обліком.
До речі, саме в Яруні я й познайомилися з майбутнім чоловіком, ми разом навчалися. Після закінчення технікуму наші шляхи трохи розійшлися, проте ненадовго. Чоловік, Дмитро, пішов навчатися до Житомирського національного агроекологічного університету. Я ж вирішила продовжити навчання в Національному університеті державної податкової служби України, що в м. Ірпінь, за спеціальністю "Облік і аудит". 2008 року ми одружилися, а влітку в нас народився синочок Влад. Зараз живемо разом з моїми батьками в Майстровій Волі, – розповідає Світлана.
– Скажіть, що допомогло не опустити руки, адже коли хвороба підступила, ви були досить юною?
– Моїм сенсом життя завжди був син, йому зараз майже 10 років. Він завжди каже, як сильно мною пишається, тому я прагну ще більше й більше працювати, адже ці слова варті того! Коли у мене стався інсульт, Владику було всього 3 місяці, я пообіцяла собі, що зроблю все можливе, щоб виховати його і бути для нього найкращою мамою. Заради нього я й встала на ноги. Я живу.
– Що спонукало вас зайнятися спортом?
– Усе сталося досить неочікувано. Я не думала навіть про спорт, я не знала нічого про армреслінг, а про те, що є змагання для людей з ураженням опорно-рухового апарату, й поготів. Як зараз пам’ятаю: серпневого дня я гуляла містом, до мене підійшов незнайомий чоловік. Ми познайомилися і він запропонував прийти подивитися на змагання та почати займатися армреслінгом. Це був Геннадій Данюк, заслужений тренер України, старший тренер-викладач відділення армспорту. Тоді це здалося мені безглуздою ідеєю, тож я довго вагалася.
У грудні проходили змагання, мене запрошували, але я знайшла безліч причин, щоб відмовитися (сміється). У березні я все ж погодилася відвідати обласні змагання. Я була дуже здивована, бо насамперед побачила дітей, в яких хвороби ще тяжчі, але вони не опустили руки, вони змагалися, усміхалися, раділи всьому, що там відбувалося. Ці діти підтримують одне одного і доводять усім навколо та передусім собі, що вони сильні і здатні зробити неможливе. Я дуже щаслива, що потрапила в цю "родину". Ми всі як рідні, ми спілкуємось, тренуємось, у нас такі дружні взаємини, що можна лише позаздрити.
– Світлано, ми знаємо, що ви вже досягли значних висот у спорті, розкажіть про свої перемоги.
– Я виступаю в категорії до 65 кг, хоча моя власна вага 50 кг. Тому, як ви розумієте, суперники можуть бути абсолютно різними (усміхається). У Житомирі щороку підбивають підсумки в галузі спорту, де я у 2013, 2015, 2017 роках стала лауреатом спортивного року. Ну і, звичайно, торік я перемогла у конкурсі "Жінка року", а саме у номінації "Зірка спортивного Олімпу".
2012 року ми виступали на Всеукраїнських змаганнях, де я посіла перше місце в своїй категорії, а 2013 мені вже присвоїли звання "Майстер спорту України". Після декількох вдалих змагань в Україні (я п’ятиразова чемпіонка України), ми вирішили "завоювати" увесь світ. Уже наступного року ми поїхали на змагання до Литви, де я посіла 4 місце на світових змаганнях з армспорту. Наступними були змагання за звання чемпіона Європи в Азербайджані, але, на жаль, ми не доїхали до місця проведення, потрапили в ДТП. Дякуючи Богові, всі залишилися живими, хоча мені й довелося знову перенести операцію, цього разу на нижній щелепі.
Проте після того, що сталося, ми не здалися, а я навіть не пройшла повний курс реабілітації, але вже через декілька місяців, приховуючи від рідних, поїхала на інші змагання. Усі ці перепони, невдачі ми сприймаємо як урок, і з кожним життєвим уроком ми стаємо сильнішими і нам усе більше хочеться перемоги. А 2015 року в Болгарії я все ж виборола, поки що найбільшу, перемогу – посіла 1-2 місця і стала чемпіонкою Європи з армспорту. 2017 року змагання за титул чемпіона світу проходили в Будапешті, де я виборола 2 місце, а після них мені присвоїли звання "Майстер спорту міжнародного класу". З 2015 року я входжу до основного складу збірної України, а з 2018 – штатний збірник, тож на мене покладена велика відповідальність. Я цим дуже пишаюсь.
– Чи змінилось ваше життя після того, як ви стали чемпіонкою Європи, адже це досить високий статус?
– Так, звичайно. Той адреналін, який я отримала на змаганнях, охопив мене, я хочу ще більше тренуватися, прагну вигравати знов і знов.
Ми запрошуємо людей до нас на тренування, хочемо, щоб інваліди змогли відчути себе такими, як всі, відчути смак перемоги і всемогутності, якщо можна так сказати. Ми тренуємося 6 разів на тиждень, у нашому клубі зараз не декілька спортсменів, як було раніше, нас тепер багато. І все це завдяки Геннадію Дмитровичу, який доклав великих зусиль, щоб пара-армреслінг набув такої популярності.
– Скажіть, чи не шкідливі такі навантаження на організм? Чи не дають проблеми зі здоров’ям про себе знати?
– Ну, звичайно, ускладнення після інсульту були і будуть, але заняття спортом – чудова реабілітація. Це прекрасна нагода завжди тримати себе у формі, підтримувати здоровий дух. Я щаслива на змаганнях, радію, що можу себе реалізувати в спортивній сфері, що можу відстоювати честь України – це головне. Важливо розуміти, що є люди, яким важче, ніж тобі, але вони роблять надзвичайні речі, займаються ще складнішими видами спорту і не здаються ніколи!
– Поділіться своїми мріями, чого плануєте досягти?
– Щодо великих мрій, то, звісно, ми плануємо потрапити на Паралімпіаду в 2024 році, але для цього нам ще треба дуже багато працювати (усміхається). А у 2018 році, звичайно, хочу здобути медаль чемпіонки світу, ми працюємо над цим.
– Чим ви живете окрім спорту, як проходить ваш день?
– Я працюю у Новоград-Волинській дитячо-юнацькій спортивній школі з 2015 року. 6 разів на тиждень ходжу на тренування, а вільний час намагаюся проводити вдома з сім’єю. Влад ще в початковій школі, тож я допомагаю йому з навчанням та й просто стараюся більше часу бути з ним. Хочу для родини бути не тільки чемпіонкою, але й хорошою мамою та дружиною.
– А чи маєте улюблене заняття? Що відволікає вас від спорту?
– Я дуже люблю готувати, частувати своїх рідних смаколиками. Я просто обожнюю пекти щось смачненьке, особливо домашні торти, мій син їх дуже полюбляє. Але на все потрібен час, а в мене його не так багато, адже левову частку мого життя займає спорт. Раніше відвідувала курси майстра манікюру, мені подобається робити манікюр розмальовувати нігті, це для мене як заспокійливе. На вихідних ми з сином ходимо в басейн, це наше спільне захоплення. Такого великого бажання відволіктися й не виникає, просто хочу більше часу проводити з рідними, а загалом, я люблю те, чим я займаюся.
Я вважаю, дуже важливо, щоб кожен українець, який має інвалідність, знайшов улюблену справу і не почувався обділеним. У будь-якому разі потрібно любити життя і займатися тим, що подобається. Шукайте себе не бійтеся, виборюйте своє місце під сонцем, доведіть усім, що ви сильні і спроможні на велику перемогу!
