Лариса Бондарчук, доцент кафедри бізнес-лінгвістики у Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана, все життя мріяла писати детективи, фентезі та містику. Нещодавно жінка втілила свою мрію в життя і почала писати великі розповіді. Перед новорічними святами вона написала повість "Звягельські привиди". Що надихнуло і як прийшла до письменництва – читайте далі.
Трохи біографії
Лариса Бондарчук народилась у селі Кропивня. Після школи навчалася в Києві, закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка, філологічний факультет (слов’янське відділення, спеціальність "Польська мова"). Після навчання в аспірантурі Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України у 2003 році захистила кандидатську дисертацію на тему "Обрядова весільна лексика польської мови". Кандидат філологічних наук. Здобула професію філолога, полоніста, викладачки польської мови та літератури, української мови та літератури.
Уже більш ніж 20 років викладає польську мову у Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Зараз вона доцент кафедри бізнес-лінгвістики. Має чимало наукових публікацій в Україні й за кордоном.
Письменницька діяльність
– Пані Ларисо, коли ви почали писати?
– Писати я почала з дитинства. Друкувалася в районній, обласній та столичній пресі. Колись навіть журнал "Барвінок" опублікував мою велику поему в фольклорному стилі. На той момент я навчалася у старших класах. Тоді ж відвідувала літературну студію в Житомирі. Мене тоді підтримувала мама, Віра Пупенко, яка була вчителькою української мови та літератури, вона дуже заохочувала моє захоплення літературною творчістю. Засідання літстудії в Житомирі проходили увечері, і ми їхали зі Звягеля в Житомир, а потім пізно вночі поверталися додому останнім автобусом. Це було важко, лише тепер я розумію, що це була велика підтримка з її боку, заохочення, мотивація для мене, тоді ще юної школярки. До слова, студією керував відомий житомирський поет, наш земляк Валентин Грабовський. Він був дуже цікавою, доброю і талановитою людиною, активно підтримував молодих поетів Житомирщини у той час. Саме він допоміг мені повірити в себе, давав цінні поради у моїх поетичних спробах, організовував для нас літературні вечори та виступи. Можливо, саме його польські переклади й алюзії вплинули на мій вибір працювати з польською мовою і я обрала цю спеціальність, хоча поляків у нашій сім’ї не було. Можливо, вплинуло й те, що Житомирщина славиться своїми польськими осередками та давніми польськими слідами на нашій землі. Я навіть колись написала наукову працю про залишки польської мови в селах Кропивня й Теснівка, що на Звягельщині, її свого часу опублікували в Польщі.
Я все життя мріяла писати прозу, але в один момент вирішила спробувати себе в поезії. Мої роботи друкувалися в поетичних збірках університету, де зараз працюю. Та все ж життя повернуло мене назад до своєї мрії. Після довгої перерви з наукової і викладацької роботи, а потім народження сина, саме війна змусила мене повернутися до втілення мрії. З повномасштабним вторгненням ми всі переосмислили своє життя, особисто я для себе вирішила жити під гаслом зараз або ніколи. Так і почала писати прозові твори. Що з цього виходить – судити лише читачам.
– Література є важливою частиною вашого життя. Яка головна мотивація писати?
– Я як усі просто хочу здійснити свою мрію, і впевнено йду до своєї мети. Хочу в характерах своїх героїв показати всіх тих людей, які зустрічалися мені в житті. Майже за кожним персонажем стоїть якась знайома мені людина, чи це може бути збірний образ, адже в житті дуже багато цікавих особистостей, які так і просяться на папір. Подобається додавати до реальних історій нотки фантастики.
– Розкажіть про вашу першу книгу.
– Я пишу в різних жанрах, але віддаю перевагу фентезі (романтичному, зокрема), детективу та містиці. Перша моя книга – це оповідання "Третій вагон". Містичний детектив з елементами жаху й трилера. Я писала його на конкурс літературної платформи "Букнет", де друкуються книги сучасних українських авторів. І це, до речі, перше оповідання з циклу про розслідування спецагента Андрія, якого ми зустрічаємо у "Звягельських привидах".
– Є щось незвичне під час написання книг?
– Коли я пишу книги, мене завжди вражає, як легко мені це дається. Мої герої неначе стоять десь поряд і розповідають про свої пригоди, а я просто фіксую. У мене є фентезійний цикл "Марта й Орест", він уже завершений, досить довгий. То ці книги писалися на одному диханні, а герої вийшли живі, дотепні. Ну й там за законом жанру добро перемогло зло. Хто любить хепі-енди, то вам сюди. Робота ж має приносити задоволення, от своєю роботою я насолоджуюсь. Завжди мріяла займатись чимось таким, до чого не потрібно себе змушувати.
Є кілька оповідань. Окремий цикл під назвою "Інтуїтка" про поліську мавку й відьму Ірину, яка, до речі, живе під Звягелем у селі. Хоч я цього й не вказала. Треба буде згадати. Вона звичайна собі українська відьма в енному поколінні, може переміщатися між світами, спілкується з малими та не й дуже духами, потойбічними істотами, працює інтуїтивним детективом.
– Чи є видані паперові книги?
Ні, виданих паперових книг немає. Зараз вся література перейшла на електронні літературні платформи, яких в Україні декілька. Вплив спочатку карантину під час сплеску пандемії, а потім і війни в Україні внесли свої корективи в організацію роботи різних сфер. Як навчання й робота стали дистанційними, так і література перейшла у віртуальну сферу. Я друкую свої твори переважно на платформах "Букнет" та "Аркуш". Сучасні автори часто видають свої твори за власний кошт, це поширена практика, і я могла б собі це дозволити, але мені здається, якщо книга цікава, чіпляє за душу, змушує тебе відкласти всі справи, щоб дочитати до кінця, то вона може стати популярною і без паперового варіанту. Звичайно, хотілося б знайти спонсора і видати "Звягельські привиди". З цим я згодна, бо популяризація нашого міста потребує чимало вкладень, а повість могла б стати певним сувеніром, нагадуванням про те, що Звягель – круте місто. Тут навіть вампіри живуть!
– Розкажіть про "Звягельські привиди". Як виникла ідея?
– Написати про Звягель я хотіла давно. А коли Новоград-Волинський офіційно перейменували у Звягель, то це бажання стало ще сильнішим, бо вдома тато завжди називав місто Звягелем. А місто цікаве, дуже древнє, має особливу ауру.
Ніде такої не зустрічала. Але все не окреслювався сюжет та герої твору. Писати класичну книгу-розповідь мені не хотілося. Історичних екскурсів про Звягель багато, а от сучасної, цікавої книги немає. До речі, мені дуже сподобався віртуальний музей міста Звягель, де я почерпнула багато інформації для повісті. І ваш портал Новоград.City один з небагатьох, де по-сучасному і доступно пишуть про Звягель. Адже історичні факти, скажімо чесно, це нудно, якщо не подано інтригуюче й цікаво. Поєднати історичні факти про місто з описами сучасного Звягеля було дуже важко. Тоді виникла ідея зробити детектив, у якому фігурували б і відомі особи, які пов’язані з містом і його знаковими місцями. З місцями, повз які звягельці проходять щодня, написати про нашу Случ, Лесю Українку, Звягельський замок, але вже як учасників подій. Так, ще краєзнавчий музей, Молодіжний центр, який то горів, то руйнувався. Це можна було гарно обіграти саме в детективі з рисами містики. А коли я прочитала про випадково знайдений під Молодіжним центром підвал, то фантазія розігралася о-го-го!
Так, написання такого твору потребувало знань історії міста, безсумнівно. Але це не історичний твір. Це детектив. Сподіваюся, читачам сподобається моя повість "Звягельські привиди", там якраз події відбуваються перед Різдвом. Отож це різдвяний подарунок моїм землякам, звягельцям, яких я щиро вітаю з цим святом!
Трохи сюжету. Головний герой книги спецагент Андрій працює в одній закритій організації, відомості про яку ретельно засекречені. Такої установи офіційно не існує. Але є співробітники, які виконують особливі місії. Різні міфологічні істоти, які для всіх – міфи, для Андрія – робота. Дивних істот не так багато, але вони є. Пристосувалися, змінили спосіб життя, живуть поряд із нами... Андрій у "Звягельських привидах" приїжджає у Звягель і розслідує кілька справ. Не буду розповідати сюжет, запрошую до читання на мою сторінку в "Букнеті". Лариса Бондарчук: всі книги читати онлайн безкоштовно (booknet.ua)
– Чи будете ви ще згадувати у ваших розповідях Звягель?
– Звягель – моя любов. Звичайно. Я дуже хочу, щоб наше місто заграло новими барвами, щоб про нього чули в кожному куточку країни. Я думаю, Звягель цього заслуговує.
– Чого ніколи не буде у вашій творчості?
– Ого, яке складне питання! Ніколи не писала й не писатиму російською мовою. Принципово.
– Яке у вас хобі, крім письменництва?
– Дуже люблю читати детективи, фентезі, містичні історії, та маю одне захоплення, яке усіх дивує: у вільний час я люблю грати в комп’ютерні ігри. Стратегічні фентезійні рольові ігри, в яких є монстри, ельфи, королі, воїни. Все, як у моїх фентезійних книгах. Мабуть, там я черпаю натхнення, завдяки цьому захопленню мої герої набирають своїх особливих рис.
– І насамкінець питання, яке ми ставимо усім. Як на вас вплинула війна?
– Я чудово знаю польську мову, бо сама полоніст. До речі, моя племінниця Іванка теж вивчає польську в Житомирському державному університеті імені Івана Франка, тож це, мабуть, родинне. Зі знанням мови я могла б виїхати за кордон. Колеги з Варшави й Любліна запрошували. Але я відмовилась, бо кинути все, залишити Україну, чоловіка, роботу не бажала. Думала так: всі виїдуть, а як же тут, в Україні? Студентів треба вчити, заняття в нашому університеті проводилися постійно, я була на роботі. І ми поїхали у перші дні війни до моєї мами у село під Звягель. Там і перебували, аж поки синові не пора була йти до школи. В Києві живу недалеко від Ірпеня, він за десять хвилин їзди від нас. Околиця Києва, де в перші місяці війни було дуже гучно. Та й зараз у Києві часто темно й гучно. Але нас не залякати. Ми тримаємося як усі українці. Чекаємо перемоги!
