Ця сім’я залишила у Дебальцевому звичне життя, рідних, друзів, успішну роботу, школу і поїхала у невідомість. Вони прокладали собі шлях власним досвідом і будували життя заново.
Наша історія про родину, яка переїхала в Баранівку у 2014 році з Дебальцевого, і про дівчинку Валерію, яка за свої 16 років втратила домівку, повністю змінила оточення та навчилась жити в іншому світі, але досить успішно.
Дев’ять років триває війна: для когось – вона десь далеко, для когось – це вічний біль, бо на щиті повернулись близькі, для когось – це втрата дому.
Ми всі маємо пам’ятати: війна почалась не 24 лютого 2022 року, а триває вже дуже давно. Справжню дату початку війни назавжди запам’ятають перші переселенці, ті, хто в далекому 2014 тікав від бойових дій з однією валізою.
Валерія Сикалова закінчила музичну школу по класу скрипки, вчиться грати на барабанах та їздить на навчання за кордон. Має багато планів та мрій, а головне – підтримує ЗСУ та вірить у Перемогу.
Мама дівчинки, 45-річна Ірина Бурджанадзе, живе та працює в Києві у Державному університеті телекомунікацій. На Донеччині жінка працювала у школі вчителькою української мови та літератури. Батькові Лєри, Олексію Сикалову, – 44. Він родом з міста Родакове Луганської області, у Дебальцевому працював на заводі, потім переїхав у Чернівці.
"З болем згадуються дні Майдану, перші заворушення на Сході України. Я народилася і виросла в Дебальцевому Донецької області. Ми не марили Росією, жили своїм життям, як усі люди. Пам’ятаю, у доньки в червні закінчився навчальний рік, і ми вирішили поїхати до моїх батьків у Баранівку. Приблизно через два тижні дізналися про перші бойові дії у нашому місті. Тоді й зрозуміли: додому більше не повернемося. Там залишилося все: квартири, речі... Забрати вдалося тільки документи. Після лютого 2022 року з друзями, які лишились там, зв'язки розірвалися", – пригадує Ірина Бурджанадзе.
24 лютого 2022 року ця родина, як і всі українці, не забуде ніколи. О 6 годині ранку Ірина збиралась, як зазвичай, на роботу, аж раптом задзвонив телефон.
Жінка пригадує: "Телефонувала мама. Вона сказала, що почалась війна. Я не вірила і відповіла, що в Києві нічого не відбувається. Через декілька хвилин зателефонувала вже моя подруга і теж сказала, що почалась війна. Того дня на роботу я не пішла. З вікна бачила літаки, на дорогах були величезні затори. Люди намагалися виїхати зі столиці. А я все одно не вірила, що це справжня війна. І тільки 25 лютого о 4 ранку, коли я прокинулась від вибуху (тоді ракета влучила в сусідній будинок), повірила, що це все відбувається насправді і тепер потрібно якось виїхати з міста (Житомирська траса була закрита, бо там вже йшли бойові дії).
У 2014 році були інші емоції. Тоді закінчилось наше звичайне життя, тож треба було починати все спочатку. До людей з Донбасу було не дуже гарне ставлення, і потрібно було постійно доводити, що ми нормальні й адекватні. Тоді було важко... А зараз страшно...".
Лєра була в Баранівці з бабусею і понад усе хотіла, щоб мама якнайшвидше приїхала у безпечніший регіон.
"Перші дні було дуже складно, ми всі боялися: мама була далеко, зовсім не було зв’язку. Пам’ятаю, вона дісталась Звягельщини тільки третього березня. Я облаштувала підвал, зібрала всі необхідні речі в тривожну валізу і, як всі, жила тільки новинами. Потім учителька зі школи зібрала усіх охочих, і ми почали робити свічки солдатам, збирали продукти, намагались бути корисними. Минув уже більш як рік від моменту, коли Росія відкрито напала на Україну, але досі в це складно повірити. Хочеться нарешті Перемоги, і я щосили намагаюся її наблизити", – розповідає дівчинка.
Валерія із двох з половиною років займалася танцями, а в шість – пішла до музичної школи у клас фортепіано.
Перший клас Лєра закінчила на Донеччині, у другий – пішла вже на Житомирщині. Спершу було важко, тому що вдома Валерія навчалася російською. Тут перейти на українську було складно, проте діти дуже добре ставилися до дівчинки, підтримували її та допомагали. Другий клас вона закінчила на відмінно.
Ще на початку вересня 2014-го до навчального закладу прийшли викладачі музичної школи, щоб запросити дітей на навчання. Лєра захопилася скрипкою. Вона пройшла прослуховування і була зарахована. Під час навчання брала участь в обласних конкурсах та посідала призові місця. Торік Валерія закінчила музичну школу. Зараз вчиться грати на барабанах.
Музика не єдине захоплення дівчинки. Вона займається у тренажерному залі, грає у волейбол. Дуже багато читає книжок на різні теми. Бере участь у багатьох шкільних та міських конкурсах, олімпіадах. Займається з репетиторами українською, англійською мовами та математикою. Валерія дуже комунікабельна.
Влітку 2022 року вчителька з музичної школи запропонувала Лєрі поїхати до Польщі навчатися гри в оркестрі. Там вони пробули тиждень: займалися музикою, спілкувалися, виступали з оркестром. Влітку цього року дівчинка знову поїде до Польщі.
Ця подорож дала великий музичний досвід та багато емоцій. Крім того, Лєра знайшла багато друзів з Польщі та Німеччини. Ще після відпочинку у Туреччині з'явилися подружки туркені та англійки.
Валерія багато мріє. Протягом 2022 року брала участь у всіх можливих заходах на підтримку ЗСУ: робила свічки, брала участь у проєкті "Час дати відсіч. Діти".
Мама дівчинки каже: "Важко у цей час планувати майбутнє, але я точно знаю, що на Донбас ми не повернемося. Лєра після закінчення 11 класу вступатиме до університету. Але вона ще не вирішила чим хоче займатися в майбутньому. Розглядає такі спеціальності, як міжнародні відносини, лінгвістика чи музичний напрям. Ми працюємо, підтримуємо економіку країни, віримо в ЗСУ та просто живемо у нових для усіх реаліях".
Пресслужба РВА
