"Прикипів до своєї роти і Перемогу зустріну з нею!", — так каже головний сержант 2 механізованої роти 30 ОМБр Микола Окренець. "Прикипів" — влучне слово. Бо вже 9-й рік пішов, як воїн служить в ЗСУ, і весь цей час — незмінно у 2МР. В ній провів строкову службу, розпочав контрактну, в ній воював під час АТО та ООС, а тепер з нею б’є ворога вже у повномасштабній війні.
Починав Микола службу навідником-оператором, потім 5 років був командиром відділення, у 2020-му став головним сержантом взводу, а нині він — головний сержант роти, — розповідає пресслужба 30-ї ОМБр.
На ключові питання про службу в Окренця є конкретні відповіді.
— Чому пішов на контракт?
— Бо вже тоді йшла війна росії проти України — неоголошена, гібридна, але війна, — пояснює воїн. — І я хотів бути корисним країні, зробити свій внесок у боротьбу за незалежність. Це була перша і головна причина. А друга — у нас був відмінний командир взводу — Анатолій Симоненко (на жаль, уже загинув). Він переконав мене залишитися в ЗСУ після строкової служби і своїм прикладом, так би мовити, "надихнув" на підписання контракту. Про якісь фінансові аргументи мова тоді не йшла. Зарплати в ЗСУ були порівняно невеликі, я до армії працював будівельником і заробляв помітно більше…
— Чому 30-та бригада?
— Бо "тридцятка" — особлива! Це одна з найкращих бригад в Україні. Можу так стверджувати, адже знаю багато про інші військові частини та чув різні відгуків і коментарів про нашу…
Микола відзначає: "Скільки я в бригаді — вона завжди на найгарячіших напрямах. Як і наша рота. Коли я прийшов, вона стояла на Світлодарській дузі на позиції "Паша". Ми називали її міні-дебальцевський котел, бо з трьох боків знаходився ворог. Туди вела лише одна дорога. Ми спочатку нею їздили, але потім вантажівка потрапила в засідку, були 200 і 300, тому почали пересуватися пішки... Не менш складні позиції були й надалі — у Гранітному, Золотому, Мар’їнці, потім знову поблизу Світлодарська… Цілком логічно: хороша бригада повинна виконувати складні завдання".
Війну Окренець зустрів теж на Донеччині: "Наша рота на 24 лютого була в резерві, тому нас одразу відправили на напрямок, де ворог міг здійснити прорив. Вся лінія фронту гриміла й палала. Якщо відверто — було досить страшно. Але не стільки через потужні обстріли, як через невідомість — не зрозуміло було, що відбувається навколо, де ворог…"
Протягом першого року війни 2 рота і в обороні повоювала, і в штурмах брала участь. Зокрема, звільняла Ізюм під час Харківського контрнаступу. "Наша бригада тоді затрофеїла багато техніки, — згадує Микола. — Танки, БМП, вантажівки... Було багато зброї. В тому числі нової, яка ще навіть не використовувалася й лежала в ящиках. Собі я теж сувенір взяв — штик-ніж окупантів..."
Успішні в цілому атакувальні дії на Харківщині, на жаль, не обійшлися для роти без втрат. Як і штурми на Донеччині — на Бахмутському напрямку поблизу Миколаївки Другої та Кліщіївки. Саме під час одної з таких атак загинув вже згаданий Анатолій Симоненко, на той момент командир роти, на якого вже було подання на заступника комбата.
Там же поблизу Бахмута 2МР вела важкі оборонні бої під Курдюмівкою і Парасковіївкою. "В обох точках тактика ворога була досить схожою, — каже Окренець. — "Давили м’ясом". Коли говорять про них: йшли по трупах своїх, то це часто відповідало дійсності. Ми клали вогнем одних, але за тими йшли інші. І так хвилями, групами, раз за разом… Під Курдюмівкою проти нас було багато кадирівців, під час деяких контактних боїв ми навіть чітко чули голоси з кавказьким акцентом. У Парасковіївці воювали вагнерівці, які поводилися ну справді, як зомбі. Наприклад, бачимо через камеру дрона пораненого, йому евакуюватися треба… А він затягнув джгут, піднявся і кульгає далі. Не знаю, може вони щось вживали стимулююче, бо людина в нормальному стані так не змогла б… До речі, в Парасковіївці трапився цікавий випадок. Наші хлопці затримали місцевого, який ходив… з двома раціями. Виправдовувався, що буцімто альпініст і працював на висотних будівлях. Але так і не зміг пояснити, навіщо йому дві рації у фронтовому селі. Згодом виявилося, що це таки був ворожий корегувальник вогню…"
Зараз Окренець та 2МР продовжують воювати під Бахмутом. "Ми чітко розуміємо, які завдання перед нами стоять на цьому пекельному напрямку, — говорить боєць. — І готові до будь-якого розвитку подій".
Свої ж особисті плани Микола не верстає: "Знаю, багато хлопців уже роздумують, що робитимуть після війни. Я можу лише сказати, що хотілося б зустріти нашу Перемогу разом зі своєю ротою, до якої, як бачите, вже прикипів. А далі, можливо, продовжу контракт із ЗСУ. Перед цим, звісно, пораджуся з сім’єю. Зараз мене вдома у Звягелі чекають дружина Наталя, доньки Євгенія — 9 років і Діана — 4. З дружиною майже щоденно говорю телефоном — якщо не подзвоню, то вона мені таку "війну" влаштує, що противник "відпочиває". Також регулярно спілкуюся з мамою, братом і сестрою, які живуть на Рівненщині".
6 травня Микола Окринець разом з побратимами відзначили професійне свято — День піхоти. А напередодні, 5-го, він відсвяткував 35-річчя. Бажаємо ювіляру многая літа, а всім славним українським піхотинцям — міцного здоров’я, удачі та якнайскорішої Перемоги.
Раніше ми писали, що Олександр Сирський вручив 30-й бригаді відзнаку "За волю до перемоги і стійкість". Деталі тут.
