Ви любите змінювати своє місце проживання? Отак зібратись і поїхати з рідної домівки в зовсім інший, далекий край, де раніше не бували ніколи. Думаємо, таких одиниці. Ми звикаємо до місця, що називаємо домом, до улюблених куточків, до яблуні біля тину, до людей. Та війна багатьох із нас змусила покинути все нажите довгими роками, вона безжальна і не питає, вона вселяє страх, від якого ти біжиш світ за очі. Та коли ти молодий і сповнений сил, то бігти легше, зупиняють лише спогади. А тікати, коли тобі 97?
Певно, взагалі нереально. Проте ми познайомимо вас із сильною жінкою, якій довелось тікати, хоча й "тікати" це дуже голосно сказано, адже з рідної Херсонщини вона з сім’єю вибиралась більше як місяць. Жінка пережила дві війни, окупацію та далеку дорогу з Каховського району на Звягельщину, та попри все, досі щиро усміхається і вірить, що дочекається Перемоги.
Ганна Костянтинівна Бойко родом з Каховського району. Де жила перші роки свого життя, вже і не пам’ятає. Батько працював на шахті, в 1936, як родиною пережили голод, перевіз дружину та чотирьох дітей в Ольгівку, там і оселились. Батьки влаштувались у колгосп, а діти, як тоді було заведено, допомагали та зростали, доглядаючи одне за одним.
До війни найстрашнішим був голод. Ганна Костянтинівна добре пам’ятає, як хотілось їсти – їли сіль та розпухали; як буржуї їздили тачанкою в кожухах, заходили до хати і вимагали гроші, відбирали зерно й тварин. Її дідусю тоді було 97 років, він намагався захистити майно, але його побили. Ще пригадує, як через їхнє село їхали чужинці та від голоду дорогою ловили дітей і варили, навіть її з сестрою одного разу мало не спіймали – сестри втекли від них через поле. Мами з двома братами якраз не було вдома, а дівчата пішли на поле шукати хоч якийсь качанчик.
Затим почалась війна. Старшому братові було 19 років – якраз пішов на службу в танкові війська, менший, щоб підтримати, пішов разом з ним та потрапив у морфлот. Старшого війна застала в Архангельську, де він зник безвісти.
Ганна теж не могла залишатись осторонь, коли селом їхали машини, які збирали всіх охочих воювати, тож добровільно стала на захист України від фашизму. Зовсім дітям, їм видали форму, все умундирування, рушниці та навіть один раз показали як стріляти. Далі всього доводилося вчитися самій.
Пам’ятає, захищали Дніпро, потім просувались все далі і далі, аж поки не дістались Берліну. Ніколи не забуде той день, коли оголосили перемогу.
На війні робила геть усе, не залишалась осторонь жодної роботи, здебільшого доводилось допомагати пораненим – після бою витягувала їх у безпечне місце, де надавала допомогу. Так, сама отримала декілька поранень, одного разу осколок потрапив у спину, від того важко ходити.
Пам’ятає навіть своїх командирів. Далі жінка показує на свої руки, які ніби й досі болять від постійного прання солдатської форми.
"Відійдемо десь далі, напинаємо намет. Контужені мужики в бій не йшли, тому дрова рубали, воду гріли, а ми прали, постійно, аж поки рук не чули".
Доки троє дітей воювали в різних кінцях світу, вдома з батьками Ганни залишилась менша сестра, проте мама так і не дочекалась дітей з фронту – померла.
Зі своїм чоловіком Ганна Костянтинівна прожила багато років. Познайомились ще в дитинстві у селищі, якого зараз вже навіть немає – на його місці росте пшениця. Після війни він прийшов до батька та попросив благословення, сказав, що хоче з Ганною жити. Батько погодився і дав їм песика, бо більше родина нічого не мала. Так і пішли за руки через поле з песиком у Новонаталівську сільську раду одружуватись. За свідоцтво навіть заплатити не змогли: просили 12 карбованців, яких вони не мали.
Чоловік мусив повертатись на службу, тому Ганна залишилася в його батьків у сусідньому селі в землянці. Проте за кілька днів не витримала і повернулась у свій дім.
"Чоловіку, як службу закінчив, роботу запропонували. От він попросив коня та бричку, ми завантажили в неї скриню та діжку батьківську і втекли рано-вранці до мого села. Там і оселились, згодом його бабуся дала нам кімнату у своєму домі, яку ми переділили і стали в ній жити. З часом, коли робота в колгоспі дозволила трішки назбирати грошей, ми викупили собі весь будинок", – пригадує Ганна Костянтинівна.
Жінка народила чотирьох дітей. Першою з’явилась на світ донька у 1948 році, потім у 1953-му народилась ще одна донька, за нею 1955-го та 1958 – два сини. Жінка все життя працювала на фермі телятницею, пригадує, як прикипіла до цієї справи всією душею. Її телятка була найкращими на фермі, адже вона дуже ретельно доглядала за ними. До року малечу годували жінки, потім передавали справу чоловікам.
"Пам’ятаю, як одного разу випускала теляток і коло дверей трактор вирив яму велику. І от я теляток випускаю і боюся, що потопляться, та й говорю до них, щоб не втрапили туди, вони ж все розуміють. За цим спостерігав директор та й подумав, що я їх купаю. Через деякий час я ще й назад телят не встигла загнати, як він домовився, щоб трактором мені привезли солому, допомогли загнати їх і засипали ту яму. Директор оцінив мої старання, було приємно", – каже жінка.
Так і доглядала за телятками цілих 27 років. Удома теж тримала господарство в будинку на дві кімнати (кури й телята) і діти росли. Складне було життя, проте старались жити правильно. З часом діти створили свої сім’ї, роз’їхались. Батьки жили самі, давали собі раду, та потім в людей, які пройшли війну, все життя працювали в колгоспі, завалився дах у будинку.
"Так було боляче, на 9 Травня парад у селищі, солдати йдуть, всі святкують, а ми з дідом, ветерани, сидимо біля хати під дощем, бо даху не мали. Нікому з влади ми не були потрібні, адже ми ще до того багато разів просили новий будинок, бачили, що цей вже геть старенький. Вирішили написати листа молодшому сину, який тоді якраз в армії служив. Написали, яка скрута, що немає допомоги, проте листа попросили через командування передати. І от його командир почитав нашого листа та й викликав до себе директора колгоспу. Тоді одразу ми отримали будинок: недобудований дитячий садок належав колгоспу, от його нам і віддали", – розповідає жінка.
Коли Ганна Костянтинівна з чоловіком дуже постаріли, старший син з родиною вирішив переїхати з Кавказу ближче до батьків, щоб допомагати.
Друга війна стала, певно, ще болючішою, ніж перша. Від звуків ворожих літаків, що пролітали над дахом, люди втрачали свідомість. Росіяни одразу перекрили дорогу до Каховки, мешканці усіх сіл не мали змоги потрапити ні в магазин, ні в аптеку. Вся родина Ганни Костянтинівни потрапила в окупацію, не маючи де придбати ліки, без яких вже ніхто й не міг триматись, добре, що мали трохи запасів. Витримали з лютого до вересня. Остання крапля — видача російських паспортів та пенсія в рублях, яку відмовились отримувати.
В окупації харчувались власними запасами, жили в підвалах, на вулицю зайвий раз не виходили, адже росіяни не шкодували нікого. На референдум змушували йти під дулом пістолета всіх, кого зустрічали на вулиці, єдиний вихід – підвал і носа на вулицю не показувати.
Коли вже сил не залишилось, невістка Ганни Костянтинівни піддалася вмовлянням сестри приєднатись до них та виїхати з Херсонщини. Сестра з двома синами та онуками виїхали декількома місяцями раніше в невідомість, залишивши все майно. Її родичі раніше мешкали у Великому Молодькові, де залишилась старенька порожня хатина. Туди й поїхали.
Ганна Костянтинівна з сином, його дружиною, онуками та правнуками їхали місяць. В автобусі їх було 30 людей, колони постійно обстрілювали, тому поспішати не можна було. Водій обіцяв з усім допомогти, проте лиш обіцяв. Якраз того дня вийшов новий закон, через який у всіх вимагали документи, яких люди не мали. У Дніпрорудному місяць проживали в автобусному парку, спали просто на підлозі на покривалах. Згодом зникли вода, газ, їжа. Та все ж вони змогли виїхати. На їхніх очах розстрілювали людей, цілі колони, все узбіччя було завалене розстріляними машинами. Та вони вибрались. Без грошей та їжі. До Києва допомогли доїхати волонтери, а звідти на Звягельщину добирались, як могли.
Ганна Костянтинівна каже, що дуже легка на руку, навіть коли селом їздив базар, спершу їхали до неї, щоб купила хоч щось – тоді торгівля піде. Так само і військові казали, якщо почнеться війна, то візьмуть її з собою, тоді точно буде Перемога.
"А я їм відповідала: "Хлопчики, піду, обов’язково піду, хоч картоплю чистити, але піду". І що зараз? У Берліні була, то ще й на Москву піду, але Перемоги дочекаюсь", – каже жінка.
Їхня окупація закінчилась наприкінці вересня. Вони приїхали у Великий Молодьків, де тихо та спокійно. Тут їх зустріла абсолютна протилежність: добрі та привітні люди, яким вони надзвичайно вдячні. Старості села Ларисі Левчук навіть не знають як віддячити, адже з перших хвилин вона допомагала усім: і сумки носила, і їсти приносила, і речі свої віддавала — абсолютно все. Сусіди також допомагають. Бабуся Ганна дуже любить молоко, тому постійно отримує його від сусідки. Тут переселенці не можуть стримати емоцій і дуже хочуть віддячити кожному, адже після всього жаху відчути добро було просто життєво необхідно.
Зараз вже родина освоїлась: 12 людей мешкають у маленькій хатині всі разом, садять городину і підтримують одне одного щосили. Вони щиро вірять, що все ж повернуться додому, хоч там вже й нема нічого: росіяни викрадали навіть вікна, двері виривали, дитячі іграшки — геть усе та везли до себе. Але все відбудується – і Херсонщина стане такою, як раніше: українською, багатою на врожаї, теплою та привітною.
"Краще на купі попелу, проте вдома. Ріднішого, ніж рідний край, немає нічого. Я вірю, що ще побачу рідну хатину", – запевняє Ганна Костянтинівна.
То ж як переселенцям? Боязко чи дуже страшно? Вони з легкістю залишають свій дім, хвилюючись за своє життя, чи до останнього чекають порятунку? Одне можна сказати точно: вони сильні, як і вся Україна, тому що побачивши безжального ворога, переживши стільки горя, все ж уміють усміхатися й чекати на Перемогу. Ця бабуся — приклад для нас усіх. Приклад незламності та любові до життя, адже її життя було дуже складним, проте вона бачить в ньому тільки добро. А воно завжди перемагає.
Пресслужба РВА, журналістки "Лесиного краю" та Новоград.City
