У газеті "Звягель" від 26 листопада, 3 і 10 грудня 2021 р., а також від 7 і 21 січня 2022 р. друкувалася моя стаття про події у Звягелі (Новограді-Волинському) в 1941 році під час німецької окупації, в основу якої взято документи архіву Управління Служби безпеки України в Житомирській області. Нова стаття є продовженням попередньої.
Після звільнення Р. Штрайта у грудні 1941 р. з посади бургомістра Звягеля наступним очільником міста став Кубе. На цій посаді він працював лише протягом двох місяців, затим німецька окупаційна влада призначила на його місце "фольксдойче" Омеляна (Еміля) Александрова, 1889 р. н. Уродженець Санкт-Петербурга, він у повоєнні роки працював слюсарем на київському заводі "Червоний екскаватор". Наприкінці грудня 1941 р. Александрова призначили завідувачем механічних майстерень (нині — машинобудівний завод) у м. Звягелі. У лютому 1942 р. Александрова викликав гебітскомісар Г. Шмідт, який запропонував йому посаду бургомістра. 21 лютого О. Александров став четвертим звягельським бургомістром від початку окупації.
Фото О. Александрова з карної справи
Влітку 1942 р. у районі маслозаводу партизани перерізали телефонний кабель. Після цього, за словами О. Александрова, жандармерія схопила 10 заручників. Бургомістра викликав до себе військовий комендант і наказав надрукувати листівки, які закликали населення міста видати винуватців диверсії під загрозою розстрілу заручників. Через перекладача Александров отримав текст листівки і виконав розпорядження коменданта. Він стверджує, що за тиждень бачив трьох звільнених заручників (прізвище одного з них — Юношев), а винуватців пошкодження кабелю так і не знайшли.
Взимку 1942 р. бургомістра викликав до себе "жандармфюрер", оберлейтенант Лахнер, який заявив: якщо містяни не хочуть, щоб надалі брали заручників, хай вони охороняють залізницю. Він наказав створити охорону з 40 осіб на ділянці протяжністю 3 км між станцією Новоград-Волинський та залізничним мостом через р. Смолку. Таку охорону мали виставляти щоночі. До її складу входило неозбройне цивільне населення. Згодом, коли населення відмовлялося охороняти залізницю, бургомістра знову викликали в жандармерію і запропонували набрати команду для охорони залізниці за матеріальне винагородження: звичайний охоронець мав отримувати щомісяця 400 руб., командир — 600 руб. Це розпорядження було виконано: набрали 15 рядових охоронців і командира охорони.
Колишній комендант поліції Р. Моге розповів слідству про реорганізацію Звягельської поліції, яка відбувалася під його керівництвом у січні 1942 року. Створено міську поліцію, в складі якої була слідча група, і районну поліцію. Остання здійснювала охорону військових об’єктів у місті та районі, в’язниці, жандармерії та інших установ, проводила каральні операції проти партизанів і мирних жителів. Із січня 1942 р. районна поліція займала триповерховий будинок на вул. Житомирській, № 4 (нинішня адреса — вул. Соборності, № 2).
Вид будинку, в якому в 1942-1943 роках розміщувалася районна поліція, у 1959 р. Фото: https://www.zwiahel.info/imagegallery/view/2581 (з архіву родини Іконнікових)
До складу районної поліції входило три роти, кожна з яких нараховувала близько 150 поліцейських. Рота складалася з трьох взводів, а взвод — із трьох відділень. Для потреб поліції в її приміщенні працювали їдальня, а також шевська, швейна і столярна майстерні. Р. Моге назвав прізвища понад 100 поліцейських райполіції, якою він керував.
За свідченням О. Розова, міська поліція розміщувалася у будинку № 8 на вул. Леніна, "де тепер знаходиться кінотеатр". Вона складалася з трьох взводів, а загальна її чисельність становила близько 25 осіб. Керував міською поліцією німець Форверк, який прибув із Німеччини. Як міська, так і районна поліція безпосередньо підлягала німецькій жандармерії.
Старий кінотеатр на вул. Леніна в 1950 році Фото: з архіву родини Білявських
І. Лавренюк згадує, що приблизно навесні 1942 року всім поліцейським видали уніформу: шкіряні чоботи, штани, френч, шинель синього кольору і кашкет. За розповіддю Н. Кривенка, при райполіції були організовані двотижневі курси для поліцейських, які він відвідував восени 1942 р. Навчанням займалися командири рот. На курси відбирали 20 поліцейських, яких звільняли від нарядів. Через два тижні знову набирали 20 поліцейських, і так відбувалося безперервно. Вивчали стрільбу з гвинтівки, стройову підготовку, привітання, охоронну службу, тактику бою з партизанами. Курсантами були поліцейські з Новоград-Волинського, Ярунського, Баранівського, Мархлевського, Пулинського та інших районів.
У травні 1942 р. в м. Коростені жандармерія Житомирської генеральної округи організувала школу з підготовки та перепідготовки командного складу поліції. Розміщувалася вона в казармах на околиці міста, неподалік від аеродрому. Строк навчання становив два місяці та більше. Проходили стройову підготовку, вивчали матеріальну частину зброї, тактику, статути вермахту. Випускникам надавали звання обервахмістра, затим — фельдфебеля, старшого фельдфебеля, майстра і лейтенанта. Р. Моге проходив навчання в цій школі приблизно з 20 травня до кінця липня 1942 р. Після цього йому надали звання обервахмістра, і він продовжив працювати комендантом Звягельської поліції.
Німецька жандармерія прибула до міста у січні 1942 р. і розмістилася спочатку на другому поверсі будинку кінотеатру на вул. Леніна. Навесні цього ж року вона переїхала у правобережну частину міста, в колишній будинок поміщика Мєзєнцева (нині — штаб військового гарнізону). Її чисельність становила 40-45 осіб. У січні 1942 р., після виїзду польової комендатури, до Звягеля прибула також ортскомендатура. Вона розмістилася у будинку № 3 на Житомирській вулиці (після війни в цьому одноповерховому будинку розміщувалася їдальня). В ортскомендатурі нараховувалося близько 20 солдатів.
За спогадами Р. Моге, Звягельський гебітскомісаріат, який з кінця 1941 р. розміщувався у будинку № 4 на вул. Житомирській, влітку 1942 р. перейшов у Будинок Червоної Армії (нині — гарнізонний Будинок офіцерів). В окремому будинку поруч жив гебітскомісар, доктор Ганс Шмідт, який керував господарськими та каральними органами Звягельського "гебіту", куди входили Звягельський, Ярунський, Пулинський, Баранівський, Ємільчинський, Городницький та Барашівський райони. Гебітскомісаріату були підпорядковані суди двох дільниць. У них працювали суддями Євтушенко (у 1941 р. був бургомістром) і Гарлов.
Учасник підпільного руху П. Пінчук розповів слідству, що в лютому 1942 р. у місті створено підпільну групу на чолі з В. Шапраном. Однак через зрадництво її учасників заарештували. 13 квітня увечері до П. Пінчука прийшли четверо поліцейських. Після обшуку у квартирі вони повели його до в’язниці. Наступного ранку до нього в камеру кинули В. Шапрана. "26 квітня 1942 р., — продовжує П. Пінчук, — о 6 годині вечора нашу камеру відкрив один поліцейський, який почав називати прізвища заарештованих ... Нас завели у канцелярію в’язниці ... Я здогадався, що нас розстрілюватимуть. Разом зі мною в канцелярії знаходилося ще п’ять заарештованих: Шапран Володимир, Підшивайло, Гойко Йосип, Осипов (уродженець Червоноармійського району) і одна жінка. Через кілька хвилин всіх перелічених ... вивели у подвір’я, де знаходилося близько десятка поліцейських ... Ще у в’язниці ми домовилися з Шапраном тікати, якщо нас поведуть на розстріл. Коли нас повели в напрямі до річки, то, не дійшовши до ями, приготованої для нас, Шапран крикнув: "Рятуйтеся хто як може!", — і ми одразу стали розбігатися у різні сторони. Я побіг городами, а Шапран кинувся в річку і був убитий. Його знайшли лише через місяць після розстрілу. Мені вдалося врятуватися, про долю решти не знаю дотепер".
Як повідомила свідок Г. Гончарук, у квітні 1942 р. партизани здійснили підрив залізничної колії, було пошкоджено також підземний кабель. 12 квітня вранці до неї додому прийшли поліцейські, які заарештували та повели до в’язниці її чоловіка, залізничника Олександра Челядіна. Його розстріляли 24 червня 1942 р. Інший свідок, А. Синицин, додає, що перед розстрілом у місті розклеїли оголошення зі списком близько 15 заручників, серед яких був і Челядін.
5 червня 1942 р. жандармерія заарештувала підпільника Костянтина Мякишева, який працював у міській друкарні. Своє робоче місце він використовував для нелегального друку листівок. Одного разу К. Мякишев сховав у грубі набір літер для друку, який незабаром знайшли. Про це було повідомлено редакторці газети, яка донесла про знахідку в жандармерію. Разом із Костянтином заарештували його батька Петра Мякишева, який працював у друкарні сторожем, а 10 червня — підпільника Матвія Коваля і його сестру Ольгу. К. Мякишев, М. Коваль і ще трьох осіб розстріляли у чагарнику біля с. Кануни в ніч на 10 липня 1942 р. Взимку 1944 р., після визволення міста, відкопали яму, в якій були поховані жертви. У всіх руки були зв’язані колючим дротом і помітні сліди тортур. Так, у Матвія Коваля було зламано ребро з лівого боку. К. Мякишева і М. Коваля перепоховали у міському парку.
Почесна варта біля могили К. Мякишева і М. Коваля у міському парку наприкінці 1960-х роківФото: https://www.zwiahel.info/imagegallery/view/5925 (з архіву Є. Боровського)
Мати і сестра М. Коваля, Федора та Ольга Коваль, жительки с. Смолка, розповіли слідству, що приблизно за три тижні після розстрілу їхнього сина і брата поліцейські вели 18-25 в’язнів тюрми на розстріл, який відбувався в районі колишніх таборів Червоної Армії, за 500 м від їхнього будинку. На радянській топографічній карті 1934 року можна побачити слово "лагерь" у районі т. з. Генеральської дачі. Варто зауважити, що вказана братська могила досі залишається невідомою.
С. Лось визнав себе винним у двох розстрілах в’язнів Звягельської тюрми: "Перший раз було приблизно в червні 1942 р. ... Годині о 9-й вечора мене викликав до себе помічник начальника в’язниці Ганке ... Я і Ганке виводили з камер заарештованих жінок по дві у подвір’я в’язниці ... Протягом тої ночі ми розстріляли 12 жінок. Я стріляв із карабіна ... Вранці вигнали в’язнів, котрі вантажили трупи на підводи, а візник відвозив їх за межі тюрми та звалював у яму, яку вирили інші в’язні ще до розстрілу ... Другий раз, у липні 1942 р., у подвір’я в’язниці заїхала велика вантажівка ... Я і ще п’ять співробітників в’язниці навантажили повну машину заарештованих громадян, яких поклали у машину плиском, накрили брезентом, а зверху сіли 6 жандармів, 17 поліцейських і декілька співробітників СД і СС. Всіх заарештованих привезли до заздалегідь приготованої ями, за 3-4 км від с. Сусли, під пагорбом ... Я особисто стріляв із карабіна. Після першого рейсу машина зробила другий подібний рейс ... Всього було тоді розстріляно близько 60 жінок і чоловіків. Розстріл відбувався приблизно о 7-й годині ранку. Перед вантаженням на автомашину з заарештованих знімали добрий одяг ...". Місцеположення братської могили поблизу с. Сусли також невідоме.
Восени 1942 р. відбувся показовий розстріл поліцейських Сташкевича і Соловйова, яких звинувачували у зв’язках із партизанами. Перший із них, який служив у Звягельській поліції, під час охорони складів "Заготзерно" нібито передав партизанам кілька мішків зерна. Другий служив у Ярунській райполіції. У нього під час обшуку знайшли чотири запали від гранат. Перед розстрілом у подвір’ї в’язниці вишикували весь особистий склад поліції, туди ж вивели Сташкевича і Соловйова зі зв’язаними руками. Шість поліцейських, які виконували вирок, розділили на дві групи: троє стріляли в одного.
За спогадами Е. Брау, який під час окупації працював лісничим Суховольського лісництва, в’язнів Звягельської тюрми привозили вузькоколійною залізницею у табір, створений восени 1941 р. на території лісництва (Р. Моге називає цей табір робітничим, в інших протоколах він фігурує як концтабір). В’язні прибували партіями один-два рази на місяць у кількості 40-50 осіб. У середньому тут тримали 150-200 в’язнів, яких охороняли 30-40 поліцейських. Годували в’язнів дуже погано, багато з них пухли з голоду і вмирали. В урочищі Пікель, у гаю біля табору, поліцейські здійснювали розстріли партіями по 10-15 осіб. Першим комендантом Суховольського табору був Вахтер, після нього — Цимер і Деркс. У березні 1942 р. як найкращого поліцейського комендантом табору призначили С. Лисюка. Тоді в ньому перебувало 46 родин циган. На посаді коменданта він залишався до травня 1942 р. Комендант Суховольського табору був підпорядкований німецькому офіцеру Аєрштоку, представнику будівельної фірми "Тодт", контора філії якої розміщувалася біля табору.
Свідок В. Соболев розповів, що в’язнями Суховольського табору були комуністи, радянські робітники та військовополонені. Табір розташовувався неподалік від контори лісництва. Барак до 30 м завдовжки та до 14 м завширшки, з 12 камерами був огороджений колючим дротом. У камерах були встановлені подвійні нари, в’язні спали на нарах і під нарами, на голих дошках. Зазвичай поліцейські табору часто мінялися. Розпорядок дня був таким. Підйом о 6-й годині ранку, потім сніданок, після чого в’язнів вишикували в два ряди та розподіляли по роботах. О 7-й годині всі йшли працювати. Під час перебування Соболева в’язнем табору (13 квітня — 9 липня 1942 р.) було розстріляно до 50 осіб. Свідок бачив, як вранці, під час розподілу на роботи, зі строю викликали за прізвищами в’язнів, яких шикували окремо від інших. Решту гнали під охороною поліції в ліс на роботи, а відібрані залишалися на території табору, затим їх виводили з табору і розстрілювали.
Свідок А. Машевський після арешту у лютому 1942 р. провів близько місяця у Звягельській в’язниці, а в березні цього ж року прибув у складі двадцяти осіб до Суховольського табору, де перебував до червня 1942 р. Якось через хворобу він близько двох тижнів працював на кухні та бачив, як приреченим до розстрілу в’язням наказували роздягнутися, після чого їх у спідній білизні виводили за межі табору для розстрілу. Машевського примушували збирати одяг розстріляних і зносити в комору. Він зніс тоді близько 150 піджаків і велику кількість взуття, не рахуючи тих речей, які привласнили собі поліцейські. Серед розстріляних були знесилені в’язні, які виявилися непридатними до праці. Місце розстрілу було на відстані 50-70 м від бараків. Машевський спостерігав за розстрілами через щілини в туалеті. Тим в’язням, яких звільняли з табору, під загрозою смерті суворо заборонялося розповідати комусь про пережите.
За показаннями Р. Моге, у грудні 1942 р. начальник жандармерії Лахнер доручив йому взяти з в’язниці 15 заарештованих громадян і етапувати їх до Суховольського лісопильного заводу. Він дав Моге список осіб, що підлягають етапуванню, в якому проти п’яти прізвищ червоним олівцем поставив хрестики, пояснивши, що цих людей треба розстріляти. Моге і 30 підлеглих йому поліцейських доставили заарештованих вузькоколійкою на місце. Після цього Моге взяв кілька в’язнів табору, які працювали на лісопильному заводі, і примусив їх вирити яму, а ввечері біля неї розстріляли п’ятьох громадян. Усі жертви були чоловічої статі, за походженням — українці.
Пам’ятник на братській могилі в урочищі Пікель
Восени 1942 р. завгосп лісництва повідомив Е. Брау про появу в лісі партизанів, які заходили до нього додому і забрали одяг, взуття, харчові продукти. Побоюючись за своє життя, Е. Брау домігся незабаром переводу на роботу до Чижівського лісництва. За свідченням колишнього в’язня Д. Шпіра, Суховольський табір ліквідували у грудні 1942 р.
Після масових розстрілів 1941 року в місті проживало кілька десятків євреїв-ремісників, яким не було заміни, через що їх тимчасово залишили живими. М. Гехман працював деякий час у кравецькій майстерні при міськуправі, а з квітня чи травня 1942 р. — як закрійник у кравецькій майстерні при поліції. Разом із ним також працював І. Кілікієвський, а С. Лінник був кравцем аналогічної майстерні при міськуправі. За свідченням М. Грінблата, в ніч на 14 грудня 1942 р. у кравецьку майстерню при міськуправі зайшли двоє поліцейських, які заарештували чотирьох робітників-євреїв: двох жінок із Корця і подружжя з Рогачева. Пізніше завідувачка майстерні повідомила Грінблата про розстріл 38 євреїв, серед яких були четверо заарештованих. У грудні 1942 р. Гехман, Кілікієвський і Лінник втекли у ліс до партизанів.
Ісаак Кілікієвський
З. Литвак, яку підозрювали як єврейку, протягом кількох місяців 1941 року тримали разом з її півторарічним сином у Звягельській в’язниці. Завдяки "липовим" документам їй вдалося переконати тюремників, нібито вона українка. Її відпустили додому, але в січні 1942 р. знову заарештували у с. Слобода Романівська. Нарешті, в лютому 1942 р., їй пощастило остаточно вийти з в’язниці. До весни 1943 р. вона переховувалась у селах Новоград-Волинського району, затим — у с. Киянка тодішнього Барашівського району. Пережив німецьку окупацію також С. Барах, якого підозрювали як єврея і до лютого 1942 р. тримали у в’язниці. Потім він разом з іншими робітниками вантажив ліс на залізничній станції. Жили вони в бараках біля станції, їх ніхто не охороняв. 29 листопада 1942 р. Барах утік до партизанів.
"Влітку 1942 р. жителі м. Новограда-Волинського німецького походження проходили спеціальну реєстрацію, — повідомляє Е. Найман. — Щодо реєстрації міська управа розсилала повістки із зазначенням адреси, куди слід з’явитися. Коли я з’явився до вказаної адреси, мене там зустрів німецький офіцер у військовій формі, в якого я бачив список громадян СРСР німецької національності, які проживають у місті. В ньому було і моє прізвище ... Офіцер запитав у мене прізвище, ім’я й по батькові, рік народження та інші біографічні дані. Я йому правдиво відповів і одразу ж на його прохання віддав свій радянський паспорт. Паспорт офіцер залишив у себе, а замість нього видав мені посвідчення, що я ... "фольксдойче". Як "фольксдойче" я мав привілеї ... Ці привілеї полягали в одержанні спеціального продовольчого пайка. Крім того, німецькі окупанти до "фольксдойче" ставився прихильно, як до своєї опори серед місцевого населення".
Посвідчення "фольксдойче" бургомістра Александрова
Р. Моге стверджує, що вивезення місцевих жителів на примусові роботи до Німеччини розпочалося приблизно влітку 1942 р. Спочатку відправляли добровольців, без втручання поліції. Загалом до Німеччини перевезли два чи три ешелони добровольців, близько 2000 осіб. Після цього до Німеччини вже відправляли примусово. Через жандармерію поліція отримувала списки громадян із зазначенням місць їхнього проживання. За цими списками поліцейські привозили громадян із сіл до Новограда-Волинського. Їх розміщували у будівлі школи № 40 (нині — гімназія № 9) і пропускали через комісії для визначення працездатності. Здоровим ставили на руках тавро "здатний до праці". Щомісяця до Німеччини відправляли не менше п’яти ешелонів.
Оскільки потрібну кількість осіб для вивезення на примусові роботи набрати не вдавалося, поліція влаштовувала облави. Свідок М. Іващенко під час перебування у Звягельському костелі навесні 1942 р. бачила, як поліцейські з жандармами оточили базарну площу та перевіряли у людей документи. Молодь вони збирали та під конвоєм вели на вокзал для відправлення надалі до Німеччини. Влітку 1942 р. С. Опанасюк, яка йшла вулицею Леніна, раптом затримали двоє поліцейських і завели у приміщення поліції. Там вона побачила багато затриманих. Уникнути відправки до Німеччини їй вдалося завдяки знайомому лікарю, який під час медогляду в поліклініці випустив її через інші двері.
Як повідомляє С. Лисюк, у липні 1942 р. поліцейські разом із жандармами зайшли на територію меблевої фабрики. Перші залишилася у подвір’ї, а другі вивели з будівлі фабрики близько 30 осіб, яких поліція доставила в приміщення комісії. Там відбирали людей для вивезення на примусові роботи до Німеччини. Так само доставляли громадян з прядивної фабрики та машинобудівного заводу.
Леонід КОГАН, краєзнавець
