35-річний піхотинець та кулеметник Артем вже понад вісім місяців лікується після кульових поранень, яких зазнав при штурмі ворога на Донеччині. Він проходив реабілітацію у звягельській лікарні. Напередодні Дня Збройних сил України ми скористалися можливістю, щоб поговорити з військовим про життя на війні, мотивацію, будні захисників та підтримку з тилу.
Артем пішов захищати Україну, як тільки почалася війна – майже десять років тому. Тоді він залишив навчання в університеті, де здобував професії юриста та психолога. Чоловік каже, що це було зважене рішення, адже плани окупувати нашу державу поставили на паузу все, крім бажання зберегти свободу від рабства та чергового російського імперського геноциду українців. А вища освіта на фронті тільки допомагає.
"Багато хто думає, що війна – це просто взяв і постріляв, але це далеко не так, – каже Артем. – Щоб взяти до рук зброю, потрібно пройти тренування, здобути знання та напрацювати нові навички. Запевняю, щоб стати військовим, потрібно бути не лише сильним і стійким морально, але й достатньо розумним. Тому чимало наших захисників мають вищу освіту, та й не одну".
Служба для чоловіка не була простою від самого початку. Боронячи рідну землю від російської окупації, у 2016 році військовослужбовець потрапив до полону на довгі та тяжкі 15 місяців. Тоді йому вдалося вирватися з лап ворога. Повернувшись до цивільного життя, Артем не сидів без діла та працював у різних сферах, однак у 2021 році знову вирішив укласти контракт із ЗСУ. Тож повномасштабне вторгнення Артем зустрів на бойових позиціях у Донецькій області.
"У нас завжди було гаряче, але ми знали для чого ми там перебуваємо, – пояснює свою позицію оборонець. – Без мотивації немає сенсу йти служити, оскільки тоді вкрай знижується ефективність на полі бою. Хлопці мусять дивитися один за одним – страхувати, прикривати, піклуватися про поранених. А якщо людина невмотивована, то вона цього не лише не зробить, ба більше, навіть не вилізе з окопу. Найголовніше – це усвідомити навіщо ти йдеш захищати Україну. Це вкрай важливо зрозуміти. Не для того, щоб вбивати ворога, а щоб захищати українські кордони від зазіхань людожерних сусідів".
Будні військового насичені, розповідає Артем. Так, коли захисник завершив виконання бойового завдання на передовій, часу на відпочинок все одно мало. На черзі постійні тренування, щоб покращити свою військову майстерність у майбутніх битвах.
"Я вас здивую: військові не сидять на місці в перерві між бойовими діями. Ми постійно вдосконалюємо свої навички", – зазначає чоловік.
Та війна є війною, і навіть найкращі воїни не можуть бути застраховані від поранень. Артем у подробицях пам’ятає той бій, коли він отримав кульові поранення:
"Ми штурмували ворожі позиції. Дійшли до одного будинку, де сиділи росіяни. Я підібрався близько до будівлі, на куті якої росла велика туя. Саме за нею й сховався противник та почав стріляти. Декілька куль влучило в мене. На щастя, мої побратими блискавично винесли мене з поля бою".
До кульових поранень обох ніг, при евакуації, Артем отримав ще одне поранення уламком:
"Побратими, водії, медсестри – всі спрацювали швидко та чітко. За пів години після поранення я вже був у лікарні. У нас на лінії фронту працюють найкращі медики з усіх областей України. Вони одразу надали мені усю необхідну медичну допомогу".
Отримавши невідкладну допомогу, впродовж восьми місяців чоловік переніс декілька операцій. Зокрема, крім видалення куль, йому вирізали сухожилля та робили пересадку тканин. До реабілітаційного відділення звягельської лікарні Артем прийшов, спираючись на палицю, адже без неї не міг зробити й кроку. Та вже за два тижні сумлінних занять із реабілітологами захисник почав самостійно потроху пересуватися без палиці. Каже, усміхаючись, що це завдяки, хоч і болючому, але чудодійному масажу.
"Дуже надіюся, що вже скоро стану у стрій, бо звільнятися зі служби я аж ніяк не хочу, – впевнено говорить оборонець. – Мрію повернутися до свого підрозділу, адже тепер у мене ще більша мотивація: окупанти мені багато заборгували, хочу віддати їм сторицею. Треба, щоб вони за все відповіли. Буду захищати нашу країну, бо вмію і можу. Маємо звільнити наші території та відбудувати міста й села".
Щодо підтримки військових у тилу чоловік розповідає, що переважно зустрічає шанобливе ставлення та прагнення допомогти:
"Ставлення до захисників, де б я не був – гарне. Однак деякі люди сприймають військових як багатіїв з товстим гаманцем. Буцімто ми заробляємо багато. Та річ у тім, що ми й витрачаємо багато, в першу чергу на власну амуніцію. До того ж наше командування також не стоїть осторонь. Усе, що потрібно – лише попросити й за тиждень-два "з-під землі" знайдуть і зручну форму, і нове озброєння. Щоправда, це працює, коли колектив згуртований. Якщо начальство тебе слухає, то й ти будеш слухати начальство".
Звичайно, не варто забувати й про "вічну любов" військових та волонтерів, які не лише допомагають дістати необхідне оснащення, але й передають дрібнички для настрою – смаколики та цигарки.
"Ми любимо шоколадки, – усміхається Артем. – Вони у нас у рюкзаках, у кишенях – скрізь. Ну й, звичайно, енергетики, які хоч і шкідливі для здоров’я, однак часто допомагають не втрачати концентрацію. Адже бували такі періоди, коли доводилося не спати понад три дні".
Між тим, розмірковуючи про військову справу, захисник зазначає, що, крім професіоналізму, на полі бою не менш важливою є удача. Свою удачу військові живлять... намальованими дітлахами з тилу малюнками. Їх оборонці носять з собою як обереги.
"Дитячі малюнки є у всіх, – говорить Артем. – Ми кладемо їх у файли для кращого зберігання і тримаємо ближче до серця. Діти не даремно стараються і малюють для військових листівки, бо це дуже нас мотивує. Коли мені дуже тяжко, я завжди дістаю малюнки. Я навіть знаю випадки, коли дехто з хлопців потім шукав дитину, чий малюнок зберігав, щоб подякувати. Бо ситуації бувають різні... Просто ми мало про це говоримо, адже стараємося не показувати свою сентиментальність".
