"Вже третій рік пишемо заяви на академвідпустку. Спочатку — через службу в армії. Зараз — через те, що він перебуває в полоні", — розповідають батьки Захисника.
Історію нашого земляка Олександра Загрядка опублікував ЦЕНЗОР.НЕТ. Далі матеріал видання.
Олександр Загрядка. 12 бригада Нацгвардії України. Водій. 21 рік. З міста Звягель Житомирської області (колишній Новоград-Волинський), його земляки — Леся Українка і Валерій Залужний.
Олександр закінчив технікум за спеціальністю "Підприємництво та біржева діяльність", за цим же фахом вступив до Житомирського університету. Навчався заочно, працював на заводі з виготовлення тротуарної плитки. Мріяв по свій бізнес. Але за рік до війни отримав повістку до армії. І без вагань пішов на військову службу. Хотів до нацгвардії, там був суворий відбір. І він його пройшов. "Відслужу і далі буду влаштовувати своє життя", — сказав хлопець мамі. Мама каже, що дуже плакала, коли дізналася, що син буде служити в Маріуполі.
В армії Сашко служив водієм КРАЗу. Він має водійські права на всі категорії, від скутера до фури. Але найбільше любить великі машини. Хлопець радів, що має можливість набути такого досвіду на службі. На вантажівці він розвозив побратимів на чергування і збирав після змін.
Присяга була 10 липня 2021 року, тоді ще був карантин і батьків не запрошували. Але Надія з чоловіком вирішили поїхати. "На в’їзді в місто нас зустрів блокпост. На присягу нас не пустили. Я дивилася у шпаринку у воротах, а чоловік в машині — онлайн-трансляцію. Потім батькам, що приїхали, таки дозволили зустрітися з дітьми. До нас підійшов командир і подякував за виховання сина. Було дуже приємно, — розповідає мама. — А коли син вже був на Азовсталі, я дізналася, що цей командир загинув... Після присяги ми з чоловіком залишилися на кілька днів подивитися Маріуполь. Були на пляжі, в центрі. Таке красиве, тепле місто..."
Коли вже тривали бойові дії, син подзвонив і сказав: "Мам, Маріуполя більше нема". В цей час він вже возив поранених, доправляв продукти. Маршрути були дуже небезпечними. Спочатку Сашко на зв’язок виходив часто. А потім зв’язок на три тижні зник. На три пекельні тижні, каже Надія. Саме в цей час син потрапив під обстріл, отримав поранення в руку. Подзвонив вже з лікарні, де лікувався і допомагав медикам. Туди доправляли дуже багато мирних жителів міста з тяжкими пораненнями. Це було жахливо, бачити покалічених людей, дітей без рук, без ніг.
Друге поранення отримав в квітні, мобільного зв’язку вже не було, за деякий час подзвонив через інтернет. Мама зрозуміла, що він на Азовсталі. "Я спитала, яка погода. Він сказав, не знаю, ми на верх не підіймалися. Хлопці кажуть, що дощ... Сьогодні привезли 500 поранених. Потім в новинах я дізналася, що здався завод Ілліча". Згодом росіяни нанесли авіаудар в госпіталь, влучили в операційну залу, де були прооперовані бійці. Багато з них загинуло, а медикаменти та обладнання були знищені.
18 травня 2022 року Надії подзвонили з незнайомого номера. Це був Сашко. Сказав, що будуть виходити в полон. "Потім дзвінок був вже з Оленівки, Сашко сказав коротко, що живий, здоровий, надиктував телефони батьків своїх побратимів, щоб я їм передзвонила". Наступного разу мама почула і побачила свого сина аж за 9 місяців. Волонтери виклали відео, зняте в Калинівській колонії в окупованій Горлівці. Там Сашко передавав привіт батькам, говорив, що в нього все добре, харчування і ставлення до полонених нормальне, що отримав їх передачу.
Батьки розуміли, що не все так добре, як він говорить, але це був єдиний спосіб для Сашка дати звісточку про себе. Батьки полонених хлопців дійсно передавали бранцям посилки, але не всі до них доходили. Допомагали люди, що жили на окупованій території. Інших варіантів хоч якось підтримати дитину не було, каже мама. "Адже поїхати туди — це квиток в один кінець. Можуть посадити, призначити зрадником, чи ще щось. 3 місяці тому був обмін. Ми дізналися від хлопців, що він там. В СБУ це підтвердили зі слів звільнених. Зараз він у Горлівці. І вже майже півтора роки, як ми без зв’язку".
Надія з чоловіком — байкери. На підтримку полонених організовували мотопробіг Львів-Рівне-Звягель-Житомир-Київ. До них приєднувалися батьки інших полонених. Зупинялися в кожному місті, проводили мітинги, розповідали людям, що їх діти понад рік в полоні. Виявляється, що не всі знають про долю хлопців з Азовсталі, каже мама. Але дуже цінною є підтримка тих, хто знає.
"До війни я працювала в банку. А зараз не працюю. Ходжу на всі акції, збори, аби визволити хлопців. Батьки полонених щодня стоять перед офісом Президента. Кожен день даємо звернення, його приймають. І скеровують в ГУР. А там кажуть — чекайте. Нам говорять, щоб сиділи тихо. А як? Телефон завжди зі мною. Коли дзвонять незнайомі номери — трусяться руки".
Сашко перед армією вступив до університету, навчався заочно. Зараз на 3 курсі. Батьки вже кілька разів писали заяви на академвідпустку. Спочатку — через службу в армії, тепер — через те, що він в полоні.
Раніше ми писали, що у Звягелі відбувся "Мотопробіг єдності полонених Маріупольського гарнізону". Деталі тут.
