Історії Марини Захарівни — це скарб, який розкриває перед нами глибини людського досвіду та надихає на роздуми про сенс життя.
Історію ювілярки розповіли у Баранівській міській раді.
[У прямій мові збережені всі діалектизми задля кращого розуміння емоцій довгожительки].
У світі, де швидкість життя стрімко зростає, зустріч із живим історичним свідком стає особливою подією. З нагоди свого 100-річчя Марина Захарівна Шиманська із села Глибочок відкрила перед нами сторінки власного життя.
В інтерв’ю ми вирішили все ж дізнатися у чому полягає секрет довголіття пані Марини, який період її життя вона вважає найбільш цікавим та значущим і що б вона змінила, маючи можливість повернутися на початок свого життя.
Дитинство
Марина Захарівна Шиманська народилася 1 січня 1924 року в селі Берестівка (раніше — Свинобичі) Житомирської області в родині "середняків". Була наймолодшою серед своїх девʼяти братів і сестер.
У дитинстві зазнала багато горя й страждань, але ніколи не падала духом.
— Я все знаю.. Я все знаю.. [пауза] Я знаю, як голодували, як дітки просили хліба... Єден хлопчик біг, а ми гралися з кутковими дівчатками на соломі, та й плачучи каже до нас: "Дайте хліба мені, дайте кусочок хліба". А я йому: "Ой Боже, я тоже хочу хліба. Нема". Коли на ранок приходить до батька сусід: "Ходімо нарадимо хлопчика. Помер з голоду".
На очах падали ці діти. І я це все бачила...
— Голодомор самі сільські робили! Як ото хліб убрали, то моя мати пішла колосочки збирати, а сусід, та ще й родич, з палкою їздить і не дає колосочка зібрати... [зітхає].
На питання, як справлялися з тяготами того часу, бабуся відповідає:
— Як ми вижили? Батько ще вспів [*встиг], коли взнав, що будуть ходить трусить, пашню помолотити. Та цілу скриню зерна закопали в садку... А в горшках одна квасоля осталась. [Пауза]
І то свої ходили, комсомольці, ті, які в совєцьку власть хотіли.
"Поховали, поховали! У діда має бути хліб!" — отак говорили... І то сусіди недалекі...
— […] В однієї жінки дітей дуже багато було, то вона приходила: "Дай хоть на куліш". Батько ділився. Тому сусіді дав, тому сусіді — ратував їх. У нас дві корови було: братищина й наша. То яловку забрали.
— А на Приймачках [*вулиця], казали, жінка вже кончалася [*помирала], то зарубала чоловіка й дітей годувала... горенько.. [плаче]. Ніхто ні за кого не отвічав.
Найяскравіший спогад з дитинства.
— А Боже мій [сміється]. Що я з дитинства бачила [пригадує].
...Товаришували, бігали, гралися, робили в колгоспі й вдома. Таке було. Після роботи всі гуртом сідали їсти, а потім співаємо. Багато нас було.
Роки навчання
"Читати баба вміє, рахувати", — каже єдина 77-річна дочка Марини Захарівни.
— Я в школу ходила, 5 класів закінчила. Але за той час ноги дуже застудила, бо весь час в деревʼяках [*взуття, виготовлене з дерева], постолах [*взуття зі шматка шкіри без пришивної підошви, яке носили з онучами, привʼязуючи до ніг мотузками]. Батько плів. І літом, і зимою ходили. Зимою сіном, трапками замотували.
Одного разу в дощ пішла, намочила ноги і до цієї пори вони болять. Не надіялась, що доживу до цих пір. На вечорниці не виходила, як молодою була, дуже мало ходила, бо ноги боліли. Слаба була.
— Був час, коли вилічила трохи ці ножки, то ще бігала бігом і думала: "Хто б мене ще догнав!" [сміється]. То я у річці, у воді плавала, то й вилічилась трохи.
Колгоспи
— Ми були "середняками", у нас була пасіка, свій город, ми всі працювали. У господарстві корова, коні й свині були. Все було. Вітрак був, то його подарили в Ситисько родичу. А коли забирали в колгосп все, він не хотів віддавати. Його вивезли та й розстріляли біля Житомира десь. Молодого..
— А батькові сусід старий Бура сказав: "Харков [Захаре], отдай [віддай] трошки в колгосп, що вони будуть казати, бо в Сибір вишлють". То батько його послухав і всі лишилися у своїй хаті. Віддали повітку, коней, корови, і самі пішли в колгосп.
— На льону робили ми, старіші люди вчили косити косою, коси клепали. У років 10-11 ми вже косили. А льон сіяли, пололи, збирали, потім робили полотна всякі. А Боже, яке гарне було! Шили хАлати. Не таке, як зараз.
Перші зароблені гроші
— Колись платили 12 рублів у колгоспі, та ще й обкрадала ланкова(не дописувала трудоднів). Збирання льону дорожче було, а стеління дешевше. То вона записувала там, де дешевше. Було всього на віку.
Період війни
— Колись такого не було... [плаче]. Зараз з неба стріляють. То з рушниці стріляли. Ті на їх, а ті на їх. А зараз що робиться... [плаче]. Господнє наказаніє. Винний чи не винний — добивають цих діточок.
"Коли прийшла війна і молодих жінок відправляли в Германію, то в Баранівці через хворі ноги її вернули назад в село" — допомагає підтримати діалог дочка Тамара.
— А як євреїв вивозили... У нас тоже жили. У Берестівці. А як виїхали в Новоград, то побили їх, лишився єден Саша. І Хана (Ганна)... І Бетя.
— Викопали десь яму і сказали, щоб збиралися євреї йти туди. А за тими йдуть і українці. Йшли, бо не знали, куди німці їх поведуть. То разом з євреями багато порозстрілювали й українців.
Як пережили війну?
— Ой Боже... Як і зараз... Не можна спати, не можна лежати, слухаєш... Голод. До сусідів втікаєш, бо свої поліцаї приходили...
...Після війни життя у пані Марини трішки налагодилося. Згадує про цей час з посмішкою, настрій покращився. Наступна доленосна сторінка розпочалася коханням, не без гіркоти, та все ж їй було краще, аніж до цього.
Одружена двічі. "З першим чоловіком не склалося — питущим був, знущався, а от другий мене вирятував", — каже Марина Захарівна. І на питання, у який період часу свого життя повернулася б, то однозначно в моменти шлюбу зі своїм другим чоловіком, щоб знову прожити їх.
"Я за нього Бога прошу, що він взяв мене сюди, бо мені там велике горе було. Щоб йому там було Царство небесне. Дуже добренький був. Разом прожили років двадцять", — зізнається старенька.
А при можливості змінити щось у житті, то нічого, каже, не змінювала б.
Світогляд
— Чи існує Бог? Чи вірите в Бога? Як жили у час заборони церкви?
"Баба і рано, і ввечері не встає і не лягає спати, щоб не помолитися, — підказує донька Тамара. — І в церкву поки могла, то постоянно ходила. І осьо, неділь дві чи три помаленьку пішла, посповідалася".
— Ой Боже, я в Бога вірую. Зараз в церкву піти не можу, то я в телевізорі все видивляюся. Я в Бога з дєтства вірила. Я до совершенних літ, якщо ви хочете, щоб я вам розказала, пісно їла в пʼятницю і в середу. Бога просила, щоб ноги не боліли і я могла ходити.
— І як я вже тут [у Глибочку] замужем жила, то мій Федось [другий чоловік] споминав: "Сьогодні пʼятничка, ти не забула?". І до цих пір. Останній рік вже молочку можу випити, какао. Кажуть, старим піст попускається..
І на питання, у чому ж секрет довголіття, бабуся відповіла:
— Секрету нема ніякого. Я просила, щоб Бог дав мені здоровʼя. Я постила і пʼятничку, і середу, щоб я могла бігати, щоб я могла ходити. В Бога треба увірувати. Ой треба! Бог є на світі.
Тож нехай буде міцним здоровʼя ювілярки, оселю оминає лихо, а в душі і в світі панує мир і спокій!
Раніше ми писали історію парамедикині з Баранівки — з Волл-стріт на передову. Подробиці тут.
