На Facebook- стррінці Баранівської міської ради опублікували цікаву історію про 92-річного чоловіка. Публікуємо цю історію для вас.
3 вересня 1931 року в селі Полянки народився герой нашої історії. Він згадує роки свого дитинства, юності та й, загалом, усього свого життя у цій місцевості як місце, якому він залишається вірним і до сьогодні.
Мечислав Казимірович Каліновський – позитивний, веселий, енергійний дідусь, життя якого ломило різними способами, але не змогло. Така запальна вдача просто не мала ніякого права здатися під тиском долі. І не здалася.
Народився Мечислав Кизимірович у сім’ї, де було десятеро дітей. Дитинство пройшло швидко, рано подорослішав. Але навіть тоді, коли війна вже стала частиною його життя, він залишався світлою, доброю та щирою особистістю.
– Батька репресували у 38-му році. Робив бригадіром у колгоспі. Мати домохазяйкою все життя була до паслєднього [останнього] дня.
У родині було десятеро дітей. 3 брати старших, 3 сестрі старші мене, а дві – менших. Прожив я тут, у ціх Полянках... [пауза] 93-й рік живу. І не довольний тим життям, але, як той казав, ніде не дінешся. Прийшлося всяко на житті, доченька. Прийшлось. Дуже тяжко прийшлось. Особєнно Друга світова війна, яка перейшла через моє життя.
– На питання, як сповістили про війну, чи була вона очікуваною/неочікуваною, чоловік відповідає:
– Тоді нігде радіва [*радіо] не було, нічого не було. Київ бомбили вже, а ми ще нічого не знали. Зараз як: шо чуть [*будь-яка найменша подія] – і по радіо передають, а тоді не було цього.
За словами очевидця Великої Вітчизняної, війна не завжди приносила страх і горе. Дивно було почути таке, але в німцях, які тільки зайшли до села, жителі Полянок побачили не ворогів, а людей. Солдати просили молока та інших продуктів, а не забирали їх насильно, пригощали своїми продуктами та й не рідко обмінювалися хорошими розмовами. Однак поруч із такими добрими сторонами окупації були й інші, які неможливо забути.
* Початок. [Далі пряма мова. Діалектизми та русизми зберігаються. Врахований вплив радянської влади, навчання та роки служби на території ворожої країни – рф]
– Началася война цяя. Але, як сказати, [задумався] ..в хороших отношеніях. Без бою зайшли! [емоція: піднесення із захопленням]. Із нас не іздівалися (*не знущалися). Приїхали в школу. Тут була. Усі на веломашинах, пєши не йшли. То це в школі розположилися.. І всі по селі пішли – солдати ці німецькі.
"Млєка, яйка дай", – просили. Не то шо там нахалом забирали, нє, просили: "Дай нам, бабка, молока".
Дуже гарно відносилися.
І стала вже німецька власть. Уже настояща стала, то хліб роздали нам. Ну який хліб – жито. Косіт, молотіт. І це ваш буде хліб.
До війни не давали(!) [наголошує], за колосочок вбивали.. А ці дозволили. Німці гарно относились. Не так, як зараз оцей фашист якийсь, шо він отаке зараз робить.. Мирне населення уничтожає (!)[обурюється]. Це вже не людина.
Війна продовжувалася. Виклики готувала щораз нові. Як і з інших окупованих територій, з села героя сьогоднішньої розповіді також забирали молодих людей на примусові роботи в Німеччину. Сестра нашого співрозмовника була однією з них. Її повернення додому було своєрідним дивом, але навіть в ті важкі часи вона знайшла силу та волю до життя.
У Німеччині їхня робота полягала в догляді за худобою та іншими господарськими справами.
Спогади про війну відображають складний мікс почуттів: від страху та невизначеності до сподівань на краще майбутнє. Це історія про виживання, мужність і силу людського духу, які допомогли зберегти життя і надію в найтемніший період світової історії.
Сторінки живої історії. Частина перша
– З німцями ми жили дружно. Пацани ми були тоді ще. До цих німців у школу прийдемо, то вони нас годують... подадуть нам їсти. Ми наїмося. Оце і наша вся жизнь була – наїстися, бо ми ж голодні. То з німцями ми дуже мирно, так гарно жили.
[У час, коли в 21 столітті ми маємо вдосталь їжі та доступу до будь-чого, боляче усвідомлювати, наскільки згорьований наш народ, наскільки покалічений голодом, війнами й іншими нелюдськими тортурами.
В інтервʼю не раз і не два наш співвітчизник згадує події повʼязані зі шматком хліба як величезну подію. Це не може пройти повз слухача, бо хочеться того чи ні, а на генетичному рівні ми всі памʼятаємо жах минулих поколінь.. "Оце і наша вся жизнь була – наїстися..."]
– Та вже як німець завоював нас тут, то солдати по селі ходили. Прийшли, значить, у школу, і німець каже: "Нашо мені цяя війна?! Вона мені не треба. У мене два сини маленьких вдома. Хай, – каже, – Сталін із Гітлєром між собою бʼються. Ми тут не при чом".
Було всяко.
Такі розповіді, на жаль, є рідкісними в історії, але вони показують і доводять, що війна зачасту не має сенсу.
Загалом життя Михайла Казиміровича було схоже на життя більшості мешканців села. Але, якщо для багатьох воно здавалося важким, його положення було "ще гіршим". Три старших брати пішли на фронт, а сам він потрапив у партизани, оскільки в селі стало небезпечно навіть для тих, хто не брав участь у війні.
Історія друга
– У мене було безвиходне положення: чи я десь загину, чи мене вбʼють, чи шо. Іначого [*інакшого] не було. Три брати пішли на фронт.
То я, значить, у ці партизани подався, потому шо у те врем'я дуже було село мале, а поліцаїв – наших, які пішли за німецькою властю, достаточно було.
Поліцай по мені стріляв! [зауважує] Адам Кучерук. Але, на щастя, я в кущі вскочив і він зблудив, куди стріляти точно. Він хотів мене живим узяти, живим узяти(!), шоб я признався, в яких партизанах мати моя, бо мати пішла тоже в партизани.
А партизани були в нас у Суємцях, Острожку і в Явному. Три отрада було. То це так хотів мене цей Кучерук узяти, но не вдалося йому цього зробити – я втік. А куди я втік – і сьогодні не знаю, куди я втік.
А вже як втік, то прихожу вечором додому і кажу до сестри: "Іду я в Явне". А мати моя була сама родом з Явного.
"Куди ти підеш? Ти ж ще не знаєш, де ти находишся!" – стала мене збивати.
"Нє, таке я піду. Потому шо мене тут всеодно приберуть".
То так я в ці партизани й пішов. У Явне. Але вони ще од Явного 9 кілометрів в лісі були. І це так по лісі я собі пішов. Найшов я цей партизанський отрад. Як би сказати, [пауза] став проситися. Ну, шо я, шкєт був. 10-11 років. Малий був.
Командир загона, значить, не хоче мене прийняти. Каже: "Тебе, сину, зловлять, і ти нас всіх видаси – загинемо". А начальник штабу був наший, сільський. Та й знав мене добре – чий я, хто я. Тож прийняли мене у ці партизани. Посадили на вахту. Яма викопана, два ряди проволоки. І це мене там посадили – арестували, як би сказати. До розбору.
У партизанах два місяці я пробув. То води, то дров принесу до землянок. Якось носив, носив та й сів і тако собі думаю: "А як война кінчиться, шо ж я буду людям казати? Де я був? А що ж я зробив в партизанах?"
Продовження історії пана Мечислава демонструє його величезну внутрішню силу й шалену віру в перемогу над негараздами. Такий наївний і чесний підхід до вступу в партизани, такі дорослі й сміливі думки про свою роль у колі однодумців добре відображають характер юного на той час героя, його відданість і впевненість у правильності вчинку.
– Іду я, значить, до начальника штабу і кажу: "Дайте мені якусь должность!" На дітей менше вніманія обращали. Ну, дітвора бігає собі там...
"Що ж тобі сину дати? Що ж тобі дати? Ти попадешся, і ми загинемо", – не наважується взяти в команду начальник.
Кажу: "Будуть мене різати по кусочках, но я нікого не видам!". Соображав трохи собі.
Як я, значить, уже впросився, мене связним [*звʼязківцем] ставлять.
Це сьогодні у Полонне сходити треба, а завтра в Баранівку. Це все пєши. Донєсєніє [*повідомлення] туди нести і назад доносити.
Записки до тіла голого мені привʼязували ниточками, та й так і йшов.
У Полонне я прийду, я знаю Полонне, з матірʼю ходили на базар, але до кого там обращатися? До когось же треба зайти. Зі мною йде старий партизан, не знаю, років 25 десь було – опитний хлопець.
Ідем ми з ним. А в Понінці дорогу перейти коло заводу була проблєма, бо дуже було двіженіє [*інтенсивний рух] Новоград-Полонне. Сильне двіженіє німців було.
І так прийшли ми на желєзно-дорожний вокзал, а через дорогу хати вже, люди живуть. Заходимо до їдного у хату, до мельника одного. Знакомить він [*25-річний партизан] мене. Каже: "Ось вам є связіст [*звʼязківець]. Шо маєте – передавайте, шо треба – требуйте".
Такий хороший цей мельник був. Погодували мене добре і кажуть: "Сину, ми тебе сьогодні не пускаємо додому. Десь заблудиш, десь хтось перейме тебе. І ти нас видаси."
Але я таки напомігся іти додоми. А вже сонце з обіда звернуло вже. Мені дають кусок хліба, кусок сала дають на дорогу. І віровочками привʼязали мені до голого тіла документи. І от я з цього Полонного йду.
Вийшов я примєрно десь в 3 часа, а у 9 годин я вже був у Явному. Можете уявити? Яких 50 кілометрів зробив. Ну шо не голоден був. То саме основне!
Завдяки своїй роботі маленький хлопчик Мечислав був постійно в русі, носив повідомлення та документи, допомагав створювати лінію оборони тут, у своєму рідному краї, і від цього неабияк залежало життя багатьох людей.
Його пересування викликали труднощі та ризики, але були й своєрідною пригодою.
Здавалося б, ми можемо уже починати романтизувати події, про які розповідає очевидець війни, але самі живемо у непростий час і знаємо, що романтичного в тому нема нічого. Абсолютно нічого.
Проте сторінки із життя ветерана надихають на віру в силу людського духу і надію на краще майбутнє, навіть у часи, коли здається, що все проти нас, навіть тоді, коли виходу практично нема.
* Третій розділ розкриває ще більше складних моментів і перипетій, які випали на долю героя під час війни та після неї.
Всього годину-півтори ми спілкувалися із дідусем, але для нього це було відтворення майже всього його життя. Емоції радості, болю, любові, сподівань та страхів не раз змінювали одна одну, але світло щораз перемагало. Старенький дідусь не раз у розмові доводив про молодість своєї душі та свого серця. Посмішка з'являлася навіть тоді, коли було гірко говорити. Це сила. Сила, яку ніхто й ніколи не зміг забрати, й уже ніколи не наважиться цього зробити. Без зайвих запитань з уст Мечислава Казиміровича звучали розповіді, написані самим життям.
Далі знову пряма мова.
– Десь рік примєрно [*приблизно] я був цим связним. Оце так: сьогодні у нас четвер – у Полонне йду, пʼятниця – у Баранівку. Жандармерія німецька була тут, де зараз автобусна в Барановці. Наший поліцай на скрипочці грає, а фашисти танцюють собі, веселяться.
То в Барановці сильно було тяжко. Через річку перебратись можна було тільки через греблю. То я шо доумився: молоко везуть на здачу геть всі села кругом, то я упрошусь у цього їздового, поміж бітони сяду собі і їду. Німці дивляться, шо молоко ж то їм поступає, і гружчик є. То я з цим молоком рік проїздив.
В Баранівку частіше почав їздити – раз на тиждень, два. А був директор маслозавода Довгалюк. Я після війни з ним встрічався, то він обніме мене так.. [сміється], цілує мене, шо я так тоді служив.
Він мені кусок хліба такий – пів буханки добрий, грудку масла таку, шо будь-будь(!) у цей хліб. І мене відправляє.
На греблі переймають німці. Вчора ж ішов цей пацан, і сьогодні йде цей пацан. І в їх подозрєніє [*підозра] тоже було.
То я з цими німцями, як сказати, [соромиться] вже тако познакомився з ними. Часові стояли.
Підходить офіцер німецький. Морда така шо будь-будь: "Забрать цього пацана!" Я ж з цього ляку та й тут, де був цей Голубий Дунай, це зданіє, і поза це зданіє, і в Случ. Вони щитали, шо я втопивсі. Вони, значить, не прийшли на це місце, де я у воду кунув [*пірнув], а пішли зовсім у друге місце. Я переплів цюю Случ. Тоді була така мала вода, але пливти треба було. І я хода до Горобця сюди на цей ліс.
Пішов я на цей ліс. Коли чую: "Ааяяяяй..", – собаки. Уже вони знайшли собак учонних. І ці собаки по мойому сліду. Але прибігли до Случі, та й уже всьо. Дальше нема хода. То по мені стріляли. Отак навдалу. Не бачили мене. І я звідти у Явне. Прибіг. Лююди! Босий. По цьому лісі. Можете собі уявити? Там пробив ногу, не пробив – єрунда була.
Ще не раз і не два ризикував своїм власним життям наш герой, але він наполегливо продовжував службу в партизанах до моменту, коли наші війська повернулися в село.
– Та й так я в цих партизанах побув пока наші не зайшли. У 44-му році на Новий год наші войська зайшли. Ці всі партизани пішли з фронтом. А мене куди візьмуть? Як той казав: "Два вершка од горшка" [жартує]. То я ше в тому лісі побув. Там були й старі партизани, які не могли йти воювати, які навіть ходити не могли вже.
З Явного люди нам приносили їсти. Зварять супу кастрюлю відрову. Ми без хліба, без нічого сьорбали. Животи таківо [показує, що великі], а їсти хочемо.
Усе своє життя — довоєнне, воєнне і післявоєнне, Мечислав Казимірович торував свій шлях. Його освіта обмежилася лише трьома класами у місцевій школі. Учителі, враховуючи той факт, що батько був репресований, часто використовували фізичні покарання, але це не завадило йому і, можливо, навіть спонукало стати важливим елементом у системі боротьби проти агресії, несправедливості і зла.
– Три з половиною роки вчився тут у школі. Учився я непогано. І була возможность учитись. Казала мені мати колись: "Сину, учись. Буде легко гроші заробляти, коли вивчишся".
Там [у школі] не дуже панькалися. Дитина репресованого батька. Учителька лінійкою було як утягне, або вухо як скрутить. Та й матір'ю перекидалися.
Ходили в школу в деревʼяному взутті – деревʼяках. Трепами їх ще називали. Одягали шо було. Хто може шо дати. Хто куфайку лучшу. Але в послєднє время солдати мені принесли чоботи. Кірзові чоботи. Такіго [показує] великі чоботи, шо там можна було геть усього посадити в цей чобіт. І я вже радий, шо є вже шо взути в мене!..
Загалом жизнь пройшла дуже бистро і тяжко, но вніманія ми на це не обращали, шо тяжко.
*Повоєнний період
Після війни герой нашої оповіді працював у колгоспі, спочатку як конюх, а потім пішов до армії. Служба відкрила перед молодим солдатом зовсім інший світ і дала змогу побачити різноманіття життя та відчути перше почуття кохання.
– Працювали собі вже. Пішов я в колгосп робити при німецькій власті(!). Їздовим був. То вже шо-шо, а коням вже не додам, а принесу додому. На жорнах змелиться зерно, супу якогось зварять, закрасять в Будиську, ми його й напʼємося. Така була жизнь.
— Раз на мойому житті щось різко змінилося. Це коли я пішов в армію. Отам я зобачив жизнь.
Історія Мечислава Казиміровича ще раз демонструє, як важко і водночас непередбачувано можуть змінюватися сторінки життя, але вона також відображає силу волі та внутрішню сміливість особистості, яка не дозволила обставинам змінити сприйняття світу і залишитися людиною.
Щиро бажаємо нашому ветерану міцного здоровʼя, мирного неба, богатирської сили та незламної віри у краще майбутнє.
Такі люди – це приклад незламності. Тож зичимо многих літ пану Мечиславу, добрих людей поруч та рясних Божих благословінь!
