Що сталося зі зниклими місцями поховань? Де поділися могили та надгробки? І чому пам'ять про них стирається з пам'яті жителів Звягеля? Це розслідування місцевих краєзнавців Віктора Ваховського і Леоніда Когана веде нас у глибини історії міста, де переплітаються трагічні події, забуті імена та таємниці минулого. Запрошуємо вас у подорож, щоб розкрити таємниці зниклих некрополів Звягеля. Це перша частина цього тексту.
На військово-топографічних мапах 1909-11 рр. у сучасних межах міста Звягеля абревіатурою "Кл." позначено 8 кладовищ. Три з них існують досі, інші – зникли (останні на мапі показані цифрами 1-5).
У другій половині 1990-х і на початку 2000-х років сліди зниклих кладовищ розшукували місцеві краєзнавці. На деяких із них знято відеосюжети, зроблено світлини, деяка інформація отримана від старожилів міста. Матеріали цих досліджень були опубліковані в місцевій пресі (Г. Хіміч "Некрополі нашого міста" в газеті "Лесин край" від 13 грудня 2007 р.). Після цієї публікації додаткові відомості про старі некрополі вдалося відшукати в архівних документах. Нові сліди їх виявлено влітку 2017 року.
Старе християнське кладовище соборного приходу
На плані міста 1798 р. на західній околиці, навпроти казенного саду (нині – парк культури та відпочину) показано прохід до християнського цвинтарю з каплицею Животворячого Хреста Господнього. В описі старого собору Преображення Господнього 1806 р. вказано, що це кладовище мало ширину 51 і довжину 296 ліктів (в одному лікті – біля 0,5 м), було загороджено плотом. Заходили туди через ворота із соснових дошок. На схематичному плані закритого соборного кладовища, який накреслив 1902 р. поручик 18-го Вологодського полку Петро Здаєвський, видно, що воно складалося з римо-католицького і православного секторів, причому перший простягався поблизу Корецької вулиці (нині – вул. Шевченка), а останній мав площу 2624 квадратних саженів і сполучався через провулочок (нині – початок вул. Мамайчука) з Житомирською вулицею (нині – вул. Соборності). В деяких архівних документах ці сектори розглядаються як окремі кладовища.
У 1855 р. новоград-волинський городничий звернувся до губернського правління з проханням – дати розпорядження про відведення земельної ділянки за межами міста для нового кладовища. У рапорті городничого, зокрема, відзначається: існуючий цвинтар розташований майже в самому місті, на віддалі 47 саженів (в 1 сажені – 2,13 м) від Корецької дороги та 15 саженів від житлових будинків, і на ньому вже нема де ховати. Хоча губернське правління підтримало пропозицію городничого, а губернський землемір за дорученням міської думи ще 1848 р. відвів дві десятини землі під майбутнє кладовище на міському вигоні, його через бюрократичну тяганину відкрили лише через 40 років, а старе закрили для поховань 1891 р. Кам’яна каплиця, що стояла в римо-католицькому секторі старого кладовища,1929 р. привернула увагу відомого українського мистецтвознавця Павла Жолтовського.
Місцева старожилка Степанида Проховська, 1905 р.н., якій у середині 1990-х років було показано фото Жолтовського під назвою "Церква на кладовищі", розповідала, що ця каплиця стояла на старому християнському кладовищі в центрі міста. У 1920-х роках цвинтар перебував у занедбаному стані, а каплиця служила притулком для бомжів.
У 1930-х роках кладовище зрівняли із землею, а на його місці побудували хлібозавод (підірваний на початку липня 1941 р.). На генеральному плані 1937 р. земельної ділянки, відведеної для будівництва хлібозаводу, на південний захід від виробничого корпусу підприємства є напис "старый сад (б. кладбище)". Далі на південь, за межами хлібозаводу, знаходилися базарна площа та стадіон (у 1942-43 рр. тут ховали німецьких військовослужбовців та їхніх поплічників). У 1950-х – 1960-х рр. у східній частині колишнього некрополя виникли садиби приватних будинків (нині – домоволодіння №№2-10 по вул. Чернишевського). За спогадами Віктора Коваленка, під час земляних робіт у подвір'ї свого будинку по вул. Чернишевського №10 він натрапив на викладене цеглою склепіння у формі арки. У південній частині некрополя 1962 р. споруджено будинок міськкому компартії (тепер його займає медичний коледж). У західній його частині 1963 р. встановлено антену телеретранслятора. Олександр Сальчук, колишній начальник лінійно-технічного цеху ЛТЦ-913 по обслуговуванню телеретранслятора, розповідав, що в 1959-61 рр. побудовано двоповерховий гуртожиток для працівників підприємства (нині – житловий будинок №25 по вул. Шевченка), а в 1977-79 рр. – телевежу. Він чув від ветеранів, що під час риття котловану для спорудження котельні та службового приміщення підприємства будівельники натрапили на склеп. У цій же частині колишнього кладовища 1969 р. зведено новий будинок Держбанку (нині – казначейство). У північній частині до 1990-х рр. знаходився тир, а біля 2000 р. споруджено молитовний будинок релігійної громади Свідків Єгови.
У старих метричних книгах цей некрополь називається спільним кладовищем Преображенського собору. Відомі імена деяких осіб, які поховані в православному секторі. Серед них начальник телеграфної станції Микола Дєньгов і старший лікар 11-ої артилерійської бригади Степан Завадський-Краснопольський, які померли у 1874 р. Жоден із надгробків некрополя не зберігся.
Християнське кладовище Троїцького приходу
Цей некрополь залишився в пам'яті багатьох містян старшого віку. Він знаходився перед пивзаводом і прилягав до вул. Малої Гутинської (потім – Радянська, нині – Героїв Майдану). Це кладовище не позначено на плані міста 1798 р., нема про нього згадки в описі Свято-Троїцької церкви 1806 р. Але відомо, що на цьому місці 1833 р. на кошти відставного унтер-офіцера Таророва була побудована кам'яна кладовищна церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка була приписана до Троїцького приходу. У рапорті новоград-волинського городничого від 1855 р. повідомляється, що відстань від цього цвинтаря до житлових будинків становить лише 25 саженів. 1921 р. прочани Свято-Троїцької церкви і містяни, які мешкали в межах її приходу, звернулися із заявою до повіткомунгоспу про відведення землі під кладовище біля шкіряного заводу Файгенгольца по Мало-Гутинській вул., яка належала цій церкві. Передбачалося складання кошторису на спорудження огорожі та сторожки на новому кладовищі, однак нове приходське кладовище у подальших документах не згадується, а поховання на існуючому цвинтарі тривали приблизно до початку 1930-х років.
С. Проховська згадувала, що у першій половині 1930-х років частина надгробків з цього некрополя використовувалася як фундамент для спорудження т. з. Будинку лікарів (будинок з округлим кутом на розі вулиць Героїв Майдану та Івана Франка). За непідтвердженою інформацією, у 1944-45 рр. на кладовищі Троїцького приходу тимчасово ховали червоноармійців, які загинули під час визволення міста або померли від ран у госпіталях. 15 квітня 1966 р. в місцевій газеті "Радянський прапор" з’явилося таке оголошення: "На підставі рішення виконкому Новоград-Волинської міської ради депутатів трудящих за №176 від 1 квітня 1966 року старе кладовище по вул. Радянській ліквідується. Громадянам, які бажають перенести останки своїх родичів, похованих на цьому кладовищі, дозволяється перенести їх на діюче кладовище по вул. Чехова 9".
Частина надгробків була перенесена на нове християнське кладовище, решта – повалена або скинута з урвища до річки. Люди старшого віку досі згадують скульптурний пам’ятник у вигляді ангелу, верхня частина якого була зроблена з білого мармуру, а нижня – з чорного каменя. За переказами, цей надгробок молодий чоловік із багатої родини присвятив своїй коханій, котра передчасно пішла з життя через нещасне кохання: його батько не погодився на шлюб сина з бідною дівчиною. На жаль, цей пам’ятник зник у невідомому напрямі. Нинi на мiсцi кладовища знаходиться пустир (завдовжки біля 100 і завширшки біля 50 м) з кiлькома перевернутими надгробками. Над урвищем, біля порожнього п’єдесталу на склепі тривалий час лежав надгробок з епітафією, більшу частину якої можна розібрати: "Здесь покоится прах Петра Георгиевича подполковника Здаевского, убитого .. августа 1914 г. в Галиции. Перевезен и погребен здесь .. ....". Біля 10 років тому надгробок був закріплений на згаданому п’єдесталі. Проте, за інформацією лікаря Едуарда Соломіна, яку він отримав від старожилів, насправді в цьому склепі похована родина Завадських.
Ще один склеп, в якому, за словами Е. Соломіна, похований Антон Балон, один із засновників і власників пивзаводу, зараз завалений сміттям. Але через відсутність епітафії на місці поховання підтвердити цей факт неможливо. Під час попередніх обстежень на цвинтарі було знайдено надгробки дворянки Ганни Василівни Завадзької (померла 1892 р.), малих дітей із родини Бродович (1907 і 1917 рр.), Валентини Гарбарчук (1924-1926). Але знайти їх під час останніх відвідин кладовища (25 червня 2017 р.) не вдалося, бо хтось перевернув їх лицьовою стороною донизу. Зберігся також великий кам’яний хрест. За інформацією Е. Соломіна, колись він стояв біля згадої вище кладовищної церкви, яка була знесена у 1930-х рр.
Е. Соломін також розповідав, що багато років тому бачив на дні річки, неподалік від берега, декілька надгробків. Їх добре видно тоді, коли вода в річці чиста. Але цього разу через густі водорості та каламутність води на дні нічого не було видно. Зате на самому березі лежав на боці маленький пам’ятник. Цілком зрозуміло, що він був скинутий сюди з пагорба, на якому розміщувався цвинтар. Хоча епітафія гласить, що тут похована вдова священика Надія Львівна Бельська, яка померла 17 грудня 1908 р., точне місце її поховання невідоме.
Е.Соломін із онуком розглядає надгробки у річці, 2000-і роки
На рубежі 1990-х і 2000-х років В. Ваховський спілкувався з екскаваторником, який рив тоді траншею під каналізаційний колектор у північній частині зниклого кладовища, біля огорожі пивзаводу. За словами екскаваторника, частина кладовища потрапила по той бік огорожі, на територію пивзаводу, а під час земляних робіт було вирито низку могил.
У метричних книгах Троїцької церкви вказані імена похованих на цьому некрополі осіб. Це, наприклад, відставний полковник Микола Герман (помер у 1875 р.), дворянин Максим Рудницький (помер у 1894 р.), наглядачка міського училища Ганна Ієропес (померла 1897 р.) та ін. Їхні надгробки не збереглися. За інформацією Е.Соломіна, тут також знайшли вічний спокій повітовий воїнський начальник, полковник Фауст Пулло і судовий пристав Олександр Аврамов. Поки не з’ясовано, чи були на цьому кладовищі поховання католиків.
Поблизу Новограда-Волинського було розташовано кілька сіл, які в ХХ столітті увійшли до складу міста. В них існували невеликі цвинтарі, сліди від яких майже не залишилися.
Лубчицьке кладовище
Вперше згадується 1806 р. як кладовище біля с. Лубчиці (нині – мікрорайон Лубчиця). На той час його довжина становила 81, а ширина – 67 ліктів. Воно було огороджено дубовим частоколом. Житель села Михайло Рагун побудував на цвинтарі комору із соснових дошок, що була вкрита соломою і використовувалася як капличка. Нині від некрополя залишилося кілька надгробків, а також зруйнований склеп із помітними слідами підкопу. Під час останнього обстеження (18 червня 2017 р.) тут знайдено плиту з епітафією: "Павел Иванович Старостин. 1857-1928".
В.Ваховський і Г.Ричагов очищають надгробок П.Старостіна
Ім’я П. Старостіна вказано у списку промислових підприємств міста 1916 р. Тоді він займав посаду завідуючого водяним млином І. Селіванова. Щоправда, за розповіддю Ксенії Бабич, 1919 р.н., чия мати добре знала П.Старостіна, останній працював у Лубчицькому млину. Може, це було останнє місце його роботи.
Неподалік від решток кладовища стоїть зруйнована ДВТ (довгочасна вогнева точка), яка на військово-топографічній мапі позначена №408. Один із колишніх будівельників Новоград-Волинського укріпрайону розповідав, що у 1930-х роках, під час спорудження цієї ДВТ бачив, як із землі викопували людські рештки. Анатолій Рудич, уродженець Лубчиців, згадував, що на даному кладовищі 1940 р. був похований його батько, а 1944 р. – сестра. За його словами, 1945 р. пам’ятники поскидали в річку, після чого цвинтар був остаточно зруйнований (спогади А. Рудича записав краєзнавець Є. Литвинець). Рештки кладовища можна побачити в заростях біля краю урвища корінного берега Случі, за 100-150 м на південний захід від управління експлуатації газового господарства по вул. Зарічній.
Новозвягельський некрополь
Він позначений на топографічній мапі 1909-11 рр., але жодної згадки про нього в архівних документах на даний час дослідниками не виявлено. Цей некрополь відомий як місце поховання повітового предводителя дворянства, власника маєтку Новозвягель Бориса Мєзєнцева (1865 – прибл. 1920). Семен Дихне, чия бабуся орендувала у цього поміщика фруктовий сад, пише: "Похоронили его на самой большой возвышенности сада. Памятник из черного лабрадора на его одинокой могиле почти полтора десятка лет возвышался на крутом берегу реки Случь. Это место я еще хорошо помню. Мы, пацаны, часто играли там, но к самой могиле почему-то не решались подходить. Ухаживал за памятником пожилой мужик из села Александровка, бывший царский солдат, потом красноармеец". Сад поступово занепадав, потім його вирубали.
Дочка новоград-волинського пастора Беніта Кніс (Дерінгер), 1909 р.н., згадує, що Б.Мєзєнцев був похований у родинному склепі неподалік від "замка" (мається на увазі садибний будинок Мєзєнцевих). Від цього склепу залишився один фундамент. Його можна відшукати на пустирі, біля 10 м від краю урвища і за 30-40 м на південний захід від будинку №6 по вул. Добровольського.
Фундамент склепу Мєзєнцева. Фото А.Верхоланцева, січень 2013 р.
Під час останніх відвідин цієї місцевості (28 червня 2017 р.) приблизно за 10 м вище склепу Мєзєнцева за допомогою щупа в грунті виявлено фундамент якоїсь споруди. Через відсутність інструментів відкопати її не вдалося. Не виключно, що на цьому місці стояв ще один склеп.
У зв’язку з цим дуже цікавими є спогади уродженки с. Жадківка (Ржадківка) Марії Трохимчук, 1929 р.н.: "Ми, діти, ходили на старовинне кладовище неподалік від Будинку офіцерів, лазили у склеп, в якому було чотири кімнати, та боялися, щоб звідти за нами не погналися мерці. Хрестів на тому кладовищі я не бачила, тільки плити з написами". Схоже, що мова тут йде про склеп Мєзєнцева, в якому могли бути похованими також його батьки. Питання про те, що знаходилося в минулому на цьому місці – родинний некрополь Мєзєнцевих чи сільський цвинтар – залишається поки що без відповіді.
Леонід Коган і Віктор Ваховський, краєзнавці
