Мешканка Звягеля Надія Шевченко вже два роки чекає на повернення свого сина з ворожого полону. Його ім’я Олександр Загрядка і він строковик Національної гвардії, який 86 діб боронив Маріуполь від російських загарбників та 18 травня вийшов у полон з "Азовсталі". Як українці можуть підтримати полонених та їхні родини, поки кожного не буде звільнено, пані Надія розповіла для Новоград.City.
"Тримайся. Люблю. Чекай"
"Про те, що мій син іде в полон, я дізналася від мого Сашка – 18 травня 2022 о 7:55 ранку він подзвонив, сказав: "Мам, тримайся, я тебе дуже люблю. Все буде добре. Я тобі обіцяю, що повернуся". Я чекала на цей дзвінок, адже ми, батьки строковиків, яких об’єднала спільна біда, вже знали, що з 16 по 21 травня наші діти виходять у полон.
На наступний день мені передзвонили з нашої військової частини та повідомили, що мій син дійсно вийшов у полон з "Азовсталі". Потім було кілька відео вже з полону в Оленівці та відео з колонії у Горлівці, де він передає мені привіт і говорить, що все добре. Каже: "Тримайся. Люблю. Чекай", – розповідає мама військовослужбовця.
Не опускати рук під час очікування сина жінці допомагає підтримка сім’ї та спільноти матерів, які так само як і вона чекають на своїх дітей з полону.
"Ми з іншими батьками об'єдналися у спільноту, щоб разом боротися за наших дітей, щоб про них не забули ані суспільство, ані держава, ані міжнародні організації. І ми оце так єднаємось на мітингах, їздимо на зустрічі з впливовими людьми та організаціями. Наприклад, їздили в офіс міжнародного управління Червоного Хреста, в ООН зі зверненнями, з проханнями допомогти нам, звернути на нас увагу, не забувати про нашу біду, про наше горе. Бо цьогоріч вже буде два роки як наші діти в полоні", – говорить пані Надія.
Надія ШевченкоФото: Facebook
Жінка впевнена, що завдяки взаємній підтримці учасниць спільноти, які проживають спільну з тобою біду, легше переносити нескінченні години очікувань та переживань за сина.
"Коли хтось з дітей виходить на зв'язок та розповідає, що когось бачив, то ця інформація передається в межах нашої групи. Адже для нас кожна згадка про рідних у полоні є неймовірно цінною та важливою. Також ми збираємося інколи, розповідаємо одна одній якісь історії про наших діточок, обмінюємося світлинами… Коли ти ділишся емоціями та переживаннями з кимось, хто має таке саме горе як в тебе, тобі ніби легше долати це все… І ти когось підтримуєш, кажеш: "Так, не вішай носа! Все буде добре! Ти повинна триматися. У тебе є один день, не більше, ти сьогодні плачеш, а завтра знов у стрій". Ми одна одну завжди так підтримуємо, і ця підтримка дуже багато значить для кожної з нас", – розповідає мати захисника.
Жінка каже, що не менш важливими для неї є візити та дзвінки від друзів сина, адже це вкотре підтверджує той факт, що, крім членів родини, Олександра чекає ще багато небайдужих людей.
"У мене часто питають: "Як ти тримаєшся? Ти, напевно, ходиш до психолога або до церкви?" Так, я ношу Бога в серці. В мене є дома ікони, я собі свічечку запалюю, молюся тихенько. Коли ми їздили по всій Україні з мітингами – у нас був автопробіг, мотопробіг, хода від Кременчука до Києва – майже в кожному місті ми заходили до церкви, молилися за наших хлопчиків. Адже молитва та віра так само допомагають триматися. Віра в те, що все буде добре. Я вірю, що Господь існує, бо мені здається, що в тому пеклі, в якому побували та перебувають наші діти, без Бога вижити неможливо", – ділиться пані Надія.
Звягелянка зізнається, що не раз думала про те, щоб записатися на терапію до психолога, але після зустрічей зі членкинями своєї спільноти таке бажання завжди зникало.
"Ми консультуємося з психологами лише з приводу наших дітей. Ми всі готуємося до їхнього повернення, дізнаємося як нам поводитися, що можна говорити, а що ні, адже ми розуміємо, що наші хлопці прийдуть зовсім іншими. І багато чого ми можемо не знати й не розуміти, тож нам потрібно, щоб хтось це розповів", – зазначає мати нацгвардійця.
"Ми кричимо про наше горе"
"Є різні ситуації. Наприклад, ситуація нашого маріупольського гарнізону в тому, що вони перебувають в полоні вже два роки, це дуже довго. Саме тому ми йдемо на мітинги та постійно говоримо про них, щоб про них не могли сказати: "Були такі хлопці, але не вийшло з ними нічого". Тому виходить так, що ми кричимо про наше горе.
Автопробіг у ЗвягеліФото: Надія Шевченко
Проте нагадую, що є різні ситуації. Наприклад, є хлопці, які потрапили в полон нещодавно. І тут треба бути обережним, тому що в них може бути своя легенда – може, він був якийсь кулеметник, а він розказує, що був звичайним водієм… Тому викладати особисту інформацію військовополонених на загал дуже небезпечно. І через таку необережність людині у полоні може бути значно гірше", – розповідає звягелянка.
Пані Надія акцентує, що для них надзвичайно важливо, щоб українці долучалися до заходів на підтримку полонених азовців – виходили на марші, репостили звернення їхньої спільноти у своїх соціальних мережах тощо.
Основні сторінки спільноти родин полонених захисників у Facebook:
Що варто, а що не варто робити родинам, які шукають своїх рідних військовослужбовців
Зі свого досвіду пані Надія розповідає, що якщо зникає військовослужбовець чи військовослужбовиця, то не потрібно робити цьому розголос та виставляти особисту інформацію людини у соціальних мережах, адже ця інформація є ласим шматочком для шахраїв.
"Мої знайомі стикалися з тим, що шахраї могли подзвонити за номером та погрожувати. Казали, що бачили зниклу людину, або що він сидить поруч й вони зараз відріжуть йому голову, якщо їм не заплатити.
Також такі пости про зниклих людей дуже активно моніторить російська сторона. Як я і казала, вони дивляться, чи збігається те, що говорить полонений, з тим, що написано про нього у соціальних мережах", – розповідає Надія.
Що не можна повідомляти у соціальних мережах про зниклих військовослужбовців:
- номер телефону, інші контакти;
- адресу проживання;
- інформацію про політичні погляди, попереднє місце роботи, сім’ю;
- профіль у соцмережах;
- дані військовослужбовця (ПІБ, номер бригади, військову спеціальність, позивний, звання, обставини потрапляння в полон);
- місце дислокації підрозділу;
- фото/відеоматеріали, зокрема із побратимами.
Жінка зазначає, що про зниклу безвісти людину краще повідомити у державні органи, наприклад, зателефонувавши до Секретаріату уповноваженого з питань зниклих осіб.
Також можна зв'язатися з консультаційним центром Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими або заповнити анкету на сайті МВС України: https://services.mvs.gov.ua/login.
Нагадаємо, військовослужбовець вважається зниклим безвісти, якщо:
- відсутні точні дані стосовно долі військовослужбовця, який не повернувся після виконання бойового завдання (побратими не можуть точно визначити, чи особа потрапила у ворожий полон, чи загинула на полі бою);
- якщо побратими свідчать, що особа, ймовірно, потрапила у полон, але немає достатньо доказів;
- якщо побратими свідчать, що особа, ймовірно, загинула, але немає можливості перевірити місце зникнення чи забрати тіло загиблого через активні бойові дії.
