Сьогодні пропонуємо вам прочитати про події, що відбувалися у місті Звягель та навколишніх селах під час німецької окупації 1943 року. Автор, місцевий краєзнавець Леонід Коган, описує численні злочини нацистів та їхніх посібників. Цей текст – важливе свідчення про трагічні сторінки історії рідного краю в період нацистської навали.
За показаннями обвинуваченого Рейнгольда Моге, загальне керівництво господарськими та каральними органами в окупованому Звягелі здійснював гебітскомісаріат на чолі з доктором Гансом Шмідтом. Йому були підпорядковані жандармерія, СД (служба безпеки), військова і господарська комендатури. За його розпорядженням, зокрема, місцевих жителів віком від 16 до 60 років вивозили на примусові роботи до Німеччини, у селян відбирали худобу і харчові продукти. Начальником жандармерії був оберлейтенант (пізніше – гауптман) Лахнер, слідчими – Блюм і Фольварк. Жандарми Румш і Гробш виконували обов'язки шефів відповідно міської та районної поліції. Р. Моге як комендант районної поліції виконував всі розпорядження вахмістра Гробша. При цьому останній, за словами Моге, "мав право через мою голову віддавати накази командирам рот ... райполіції та нерідко користувався цим правом". За німецькими архівними документами, лейтенант польової жандармерії Генріх Лахнер (1895-1967) пізніше обіймав посаду фюрера СС і поліції "гебіту Звягель".
Фото Р. Моге з карної справи
У січні 1943 р., після розкриття підпільної організації, у Звягелі з'явилася СД. Спочатку ця установа розміщувалася за адресою: вул. Житомирська, № 3, а влітку цього ж року її перевели у триповерховий будинок на вул. Житомирській, №4 (нині – вул. Соборності, №2), в якому вона займала весь четвертий під’їзд. Начальником СД був гауптшарфюрер Ріхард Шварц, а його заступником – обершарфюрер Євген Зайцев (або Заєць).
Р. Моге також розкриває деталі арешту і страти місцевих підпільників. У січні 1943 року до нього звернувся німецький офіцер, якому потрібно було встановити місце проживання Шкуринського. Удвох вони пішли до міської поліції, де їм через адресний стіл надали необхідну інформацію. Потім рушили на вулицю Набережну для арешту Шкуринського, але вдома його не застали. Через декілька днів до Моге звернувся німецький жандарм, якого теж цікавив Шкуринський, і вони знову пішли до нього додому. У квартирі була дружина Шкуринського, яка сказала, що її чоловік кудись вийшов. Жандарм, залишившись у квартирі, попросив Моге привести кількох поліцейських. Однак незабаром він сам привів заарештованого Шкуринського, якого знайшов у порожній діжці. Шкуринського доставили у міське відділення поліції, де його допитував жандарм. Моге в цей час вечеряв у їдальні. Приблизно через пів години його викликав по телефону начальник жандармерії Лахнер, який наказав Моге і його 40 підлеглим поліцейським з'явитися до міського відділення поліції. Як виявилось, після побиття підпільник Шкуринський здав усіх своїх співучасників.
Лахнер розподілив поліцейських на групи по п'ять осіб і дав їм адреси. За його дорученням Моге заарештував і привів до поліції людину, яка проживала на залізничній станції. Тієї ночі заарештували 10 підпільників. Наступного вечора Лахнер, Моге і ще четверо поліцейських направилися до будинку №38 на вул. Житомирській. Лахнер з автоматом став біля вікна, а Моге, зламавши сильним ударом двері, разом із поліцейськими увірвався у квартиру. Там за столом сиділи троє чоловіків. Їх заарештували, в одного з них у кишені знайшли "маузер". Від того, який був озброєний, під час допиту в черговій кімнаті поліції вимагали назвати своє ім’я та прізвище, але відповіді не дочекалися. Коли його сильно били гумою, він заявив: "Помру, але нічого вам не скажу".
У цей час із жандармерії подзвонили Лахнеру, і останній наказав Моге негайно заарештувати людину, яка мешкала за адресою: вул. Кладовищна (тодішня назва вул. Горького), №6. Але будинок виявився порожнім. Моге повернувся до відділення поліції. Там він побачив, що поліцейські у присутності Лахнера били трьох заарештованих, які, однак, показань не давали. Їх вирішили відправити до в'язниці. Коли заарештованих виводили, той, у кого знайшли "маузер", відштовхнув Моге ногою і спробував втекти.
Протягом трьох днів поліція заарештувала близько 40 учасників підпільного руху. Із Житомира прибув співробітник СД, який керував слідством. На початку лютого 1943 р. 35-38 осіб розстріляли біля в'язниці. За словами Моге, на третій день після повішання підпільників начальник жандармерії Лахнер дав йому розпорядження привести до в'язниці 10 поліцейських. Там знаходилися Лахнер, начальник СД Шварц, ще три офіцери СД і кілька німецьких солдатів. Перед початком страти Шварц напоїв усіх спиртом. В'язнів виводили по одному, підводили до ями й там розстрілювали. Після цього сюди привели під конвоєм військовополонених, які засипали яму. Моге заперечував участь поліції у повішанні 8 підпільників біля входу до парку на Житомирській вулиці й переклав цю провину на жандармерію. На фото шибениці він впізнав підпільників Громова, колишнього завідувача аптеки, і Шкуринського.
24 травня 1945 р. районна комісія з розслідування злодіянь нацистських окупантів склала акт, в якому описала кілька братських могил поблизу колишньої в'язниці. Одна з них розташована на відстані 200 м на схід від останньої, на території КЕЧ (нинішня адреса – вул. Волі, №41). В ямі розміром 7 м х 3 м поховано понад 300 осіб, у т.ч. 73 – з "родин партизанів". Слід зазначити, що у першому акті комісії, від 18 травня 1944 р., стосовно цієї ж братської могили вказана з посиланням на свідчення Г. Скуповської інша кількість жертв – понад 80. Причини розбіжності у цифрах невідомі. Швидше за все саме там відбувався згаданий вище розстріл на початку лютого 1943 року.
Пам’ятник на братській могилі на подвір’ї колишньої КЕЧ
Про розгром місцевих підпільників детально розповіла дружина одного з них – Надія Громова: "... До березня 1943 року я проживала ... на вул. Житомирській, №32, була зв'язковою партизанського загону ... 13 січня 1943 р. районною поліцією були заарештовані сім ... організаторів партизанського руху, в тому числі ... мій чоловік Громов Михайло Миколайович, Неустроєв Іван Іванович, Левченко Василь, Штепін Петро Петрович, Крюков Сергій, Петровський, Александров Микола. Я не була заарештована разом із ними лише випадково. Під час арешту чоловіка я виконувала завдання Неустроєва Івана Івановича й вдома не була. Зі слів моєї доньки мені відомо, що до нас о 9-й годині вечора прийшли комендант поліції Моге, кілька поліцейських і жандармів ... Моге з одним жандармом зайшов у квартиру. Не знайшовши мого чоловіка, залишив під домашнім арештом доньку і хатню робітницю під наглядом двох поліцейських ... і разом з іншими поліцейськими та жандармами пішов заарештовувати Крюкова, Неустроєва і Левченка. Останні троє спали у квартирі Крюкова. Тієї самої ночі були заарештовані Александров, Штепін і Петровский. Чоловіка мого заарештували о 8-й годині ранку, коли він прийшов додому ... Мене не заарештували лише тому, що у списках, які знайшли у кишені мого чоловіка, я була записана під дівочим прізвищем Антипчук, яке Шкуринський не знав". Н. Громова також повідомила слідству імена кількох розстріляних біля в'язниці, прізвище вбитого при спробі втечі підпільника (Неустроєв) і дату повішання вісьмох підпільників – 2 лютого 1943 р.
Свідок Є. Купрій, яка під час окупації працювала в їдальні поліції, згадувала, що у січні-лютому 1943 р. кучер жандармерії з двома жандармами привезли підводою вірьовки, а поліцейські перенесли їх у кабінет помічника коменданта райполіції. Вона це бачила на власні очі. Під час вечері поліцейські по секрету розповіли їй, що їм заборонили відлучатися з казарми, бо цієї ночі мають вішати партизанів. Вранці вона побачила на площі шибеницю з 8 повішеними. Як виявилось, їх повісили о другій годині ночі. Поліція охороняла це місце протягом трьох днів, після чого теж вночі трупи звідти прибрали.
Шибениця біля входу в парк у лютому 1943 р.
Н. Громова підозрювала у зрадництві підпільників колишнього поліцейського Олексія Талаша, який охороняв у січні 1943 р. склади зі зброєю. Вона розповідала, що Талаш двічі приходив до них додому і питав, де її чоловік, який у цей час був на зборах підпільників. 12 січня близько сьомої годині вечора до Талаша приходив Шкуринський, який хотів з ним домовитися стосовно зброї для партизанів. А до наступного ранку всіх підпільників заарештували. О. Талаш відкинув ці підозри, хоча не заперечував добре знайомство зі своїм сусідом Шкуринським і завідувачем аптеки Громовим.
Слідству стало відомо, що напередодні арешту підпільників до Михайла Громова приходив колишній комендант поліції Едуард Нейман, який із січня 1942 до лютого 1943 року працював теслярем у військово-будівельній фірмі "Тодт", що займалася спорудженням дерев'яних бараків і складів. На допиті Е. Нейман пояснив: "Якось узимку 1943 року я і десятник Андрій (прізвище його не пам'ятаю) добряче випили в одного робітника ... Після того, як вийшли звідти, Андрій постійно смикав мене: де б ще дістати спиртне? Серед моїх знайомих був аптекар Михайло, з яким я іноді зустрічався в аптеці. Михайло пропонував мені звертатися до нього в разі потреби. Проходячи тепер мимо аптеки, я розраховував купити або випросити у нього спирт. З цією метою ми зайшли до Михайла, котрий жив у будинку, в якому знаходилася аптека. У квартирі, крім господаря, за столом сиділи ще троє чоловіків. Вони їли, на столі стояли пляшки з горілкою. Одного з них – головного бухгалтера Райспоживспілки – я знав на обличчя. Нас запросили до столу. Ми усією компанією випили горілку, закусили. За столом йшла звичайна розмова: про погоду, страви, горілку і т.п. Під вечір почали розходитися. Михайло сказав мені, що через службові справи має йти до головного лікаря, і ми залишили квартиру. Я з Андрієм провів там хвилин 15-20. Через кілька днів почув від містян про арешт аптекаря Михайла". Нейман стверджував, що серед повішених знав лише Михайла Громова, але про участь останнього у підпільній організації раніше нічого не знав.
О. Талаш визнав свою участь у каральній операції проти підпільників. 11 вересня 1943 р., повертаючись після чергування о 8-й годині вечора, він і поліцейський Інжиєвський почули стрілянину на північній околиці міста, біля бойні. Незабаром під’їхала автівка, в якій сидів Шварц і ще один співробітник СД. Талаша та Інжиєвського повезли до місця стрілянини і наказали стояти в оточенні. На місце прибули 70-80 німецьких солдатів. Вони зайшли спочатку в одну хату, потім – в іншу та перестріляли всіх, хто там знаходився. Потім винесли звідти вузол із речами та кинули в автівку, а хати підпалили. Серед 12 загиблих було сім дітей від 7 до 16 років, решта – жінки. На місці загибелі підпільників встановлено пам’ятник (вул. Лідівський шлях, №30).
Дозвіл міської управи від 13 вересня 1943 р. на поховання загиблого Панасюка Вересанта
Звягельські поліцейські неодноразово виїжджали в села району для боротьби з радянськими партизанами. У лютому 1943 року Лахнер отримав інформацію про рух великого партизанського загону в районі Чижівки. За його розпорядженням для посилення гарнізону, який охороняв міст через Случ, туди виїхав вантажівкою каральний загін із 24 чи 26 поліцейських і жандармів. За Чижівкою їх наздогнав Лахнер, який їхав легковим автомобілем. Він запропонував для розвідки їхати далі в бік Коростеня, а сам повернувся в Звягель. За 8-9 км від Чижівки, біля Радичів, загін потрапив у засідку. Вантажівка була обстріляна партизанами й загорілась. Для поліцейських це було настільки несподівано, що їм не вдалося організувати опір, відстрілювались лише деякі з них. Втрати карального загону становили 16 вбитих (у т.ч. жандарм Румш і помічник коменданта поліції Ф. Драхенберг) і 2 поранених; решта врятувалася втечею. Моге потрапив у полон, але тоді, коли його вели на розстріл, скориставшись загальною метушнею, втік і потім повернувся до Звягеля. Поліцейський М. Скиба кілька днів блукав по лісу, поки не дістався до райцентру Бараші, звідки з місцевими поліцейськими, які їхали до Звягеля за харчовими продуктами, потрапив додому. За спогадами Моге, описана подія відбулася 28 лютого.
Навесні 1943 року партизанів помітили в районі села Красилівка. Туди відправили на підводах близько 15 поліцейських під командуванням жандарма Блюма. На хуторі неподалік від Красилівки їх обстріляли партизани, які вбили одного поліцейського. Бій тривав хвилин 20. Блюм, сильно перелякавшись, закутався у плащ-намет і сховався у канаві. Поліцейські, підпаливши одну чи дві хати, звідки стріляли партизани, відступили.
За свідченнями Є. Пелешок і Є. Купрій, у вересні 1943 р. партизани вбили у Слободі Романівській одного цивільного німця, який жив у цьому селі. У відповідь для облави на партизанів туди виїхали поліцейські з жандармами. Село оточили суцільним кільцем. Перелякані селяни почали розбігатися, по них відкрили стрілянину. Під час цієї акції було вбито 13 мирних жителів.
Колишній поліцейський С. Лось розповів, що каральний загін направили у Федорівку за доносом старости сільської управи. Село оточили поліцейські, щоб запобігти втечі партизанів. С. Лось з карабіном і ручним кулеметом та німецький офіцер жандармерії зайняли позицію на пагорбі, за 300 м від краю села. Через деякий час вони почули стрілянину, після чого спалахнула пожежа. Німці підпалили млин, затим стали палити хати. Цікавими є спогади жителя Федорівки В. Ольшевського: "Каральний загін складався переважно з поліцейських і жандармів, були також німецькі солдати ... Увірвавшись у село, почали всіх виганяти з хат, людей збирали на майданчику біля аеродрому ... Потім почали стріляти в будинки запалювальними кулями. Стріляли з броньовиків і танків, гвинтівок і кулеметів. Коли загорілися всі будинки, туди кидали живих людей ... Мені тоді вдалося вирватися з оточення і втекти у ліс. Там я заліз на дуб і звідти дивився на цей жах". У військовому щоденнику командира Житомирської жандармерії є запис про "бої з бандитами" 24-го жандармського моторизованого взводу 14-15 липня 1943 р. біля Федорівки.
За свідченням Г. Шевчука, жителя Немильні, 2 вересня 1943 р. у село прибули близько 30 німецьких солдатів разом із сільськогосподарським комендантом і почали відбирати у селян худобу. Багато селян встигло відігнати худобу в ліс. У тих, хто не встиг це зробити, німці забрали корів і телят та погнали худобу до міста. Неподалік села на них напали партизани. Під час бою було вбито 17 німецьких солдатів і сільгоспкоменданта. Наступного ранку в Немильню прибув каральний загін у кількості близько 500 осіб – німецькі солдати, жандармерія і районна поліція. Свідок вчасно помітив появу загону і втік у ліс. Карателі стріляли по хатах трасувальними кулями або підпалювали сірниками. Село горіло протягом трьох-чотирьох годин. Після спалення Немильні карателі залишили село, і люди почали повертатися додому. Шевчук побачив біля своєї згорілої оселі труп розстріляної матері. Крім неї, було вбито ще 10 селян, а 21 особу забрали в місто.
Р. Моге детально розповів про арешт у місті двох дівчат, яких підозрювали у зв’язках із партизанами: "У квітні 1943 року до мене в поліцію прийшов офіцер СД Заєць Євген. Він попросив мене одягнутися у цивільне і піти разом із ним ... Ми рушили вулицею Леніна до маслозаводу. Для маскування я одягнув ще окуляри. Дорогою до нас приєднався Кун Айген. На галявині біля маслозаводу стояли два козаки у військовій формі з двома дівчатами. Заєць пояснив нам, що їх усіх треба заарештувати після того, як один із козаків зніме кашкета і рукою пригладить волосся, а сам пішов далі. Ми з Куном залишилися на місці. Незабаром один козак зняв головне вбрання і пригладив волосся. Вони направилися в наш бік. Ми їх пропустили та пішли слід за ними. Коли пройшли міське відділення поліції, Заєць сказав: "Час діяти!", – і, підійшовши до однієї пари, затримав її. Другу пару затримали ми. Привели їх у відділення райполіції, дівчат залишили у черговій кімнаті, а казаків зачинили в окремій кімнаті. Заєць пояснив мені, що ці дівчата прибули до міста для того, щоб повести людей до партизанів. Про це вони нібито сказали козакам, які були агентами СД. Козакам ми інсценували: вони вийшли через вікно". Дівчат допитував Заєць, вимагаючи зізнання у зв'язках із партизанами. Але дівчата не зізнавалися. Їх сильно били. Потім Заєць пішов до СД і повернувся звідти автівкою. Дівчат почали виводити на вулицю. Одна з них спробувала втекти. Вартовий поліцейський пострілом із рушниці поранив її в бік, а Моге застрелив із пістолета. Другу дівчину Заєць повіз до СД. Її подальша доля невідома.
Маслозавод під час німецької окупації
Влітку 1943 року поблизу села Гульськ партизани підірвали залізницю. Туди виїжджали жандарми й поліцейські. Партизанів вони не знайшли. На другий день партизани знову підірвали залізницю. Винуватців і на цей раз не знайшли, внаслідок чого в Гульську заарештували 10 осіб. Населенню об’явили, що їх розстріляють, якщо протягом п’яти днів селяни не видадуть партизанів. Ця вимога не була виконана. Тоді Генріх Курц, який тимчасово виконував обов’язки коменданта поліції, вишикував близько десяти поліцейських і повів їх до в'язниці для розстрілу заручників. Незабаром після цього спалили телефонну стацію у місті біля спиртзаводу. Жандармерія заарештувала як заручників 10 випадкових людей. Через п’ять днів їх розстріляли у подвір’ї в’язниці. Про ці випадки повідомив Р. Моге.
Навесні 1943 року поліцейського Ю. Ганке призначили наглядачем Звягельської в'язниці. На допиті він назвав прізвища своїх керівників: шеф в'язниці – оберлейтенант жандармерії Багей (в одному з документів німецькою мовою написано Baage), його помічник – лейтенант жандармерії Бундерсман (?). Під час служби Ганке кількість в'язнів не перевищувала 150. Частину заарештованих, переважно політичних, відправляли групами по 10-15 осіб автомашинами в Житомир, решту, особливо молодь, – до Німеччини. Ганке згадує розстріл керівниками в'язниці разом із поліцейськими 8 в'язнів восени 1943 р.
"Аусвайс" про відрядження наглядача Юліуса Ганке 17 грудня 1943 р.
10 квітня 1943 р. СД заарештувала Г. Бороздинову за зв'язок із партизанами. Вона згадує про розстріл 20 заарештованих у подвір'ї в'язниці наприкінці квітня. Інший свідок, Є. Красиловська, спостерігала під час ув'язнення, як одного вечора у грудні 1943 р. трьома вантажівками у супроводі німецьких солдатів із подвір'я в'язниці вивозили на розстріл 88 заарештованих. У листопаді 1943 р., під час відступу німецьких військ, до Звягеля прибуло керівництво Житомирської СД, в той час, як службовці Звягельської СД виїхали з міста. Німці "очищали" Звягельську в'язницю, здійснювали масові розстріли, а 40 заарештованих 20 листопада випустили на волю. Серед них був А. Косянчук, який розповів про це слідству.
За повідомленням С. Кучинського, у Звягелі дислокувався табір так званої "синьої армії", до складу якої входила молодь, примусово мобілізована німцями на окупованих територіях. У грудні 1943 р. двоє поліцейських затримали пізно ввечері на околиці міста двох українців, які служили в "синій армії" та надумали втекти. Їх привели до кримінальної поліції. Б. Поплавському, який знаходився з ними в одній камері, затримані розповіли, що вони родом із Чернігівщини. За спогадами старожилки Ганни Гудзь, які записав звягельський краєзнавець Євген Литвинець, у 1943 році в одному з багатоповерхових будинків на нинішній вул. Романа Шухевича німці поселили молодих хлопців, років 16-17, які носили уніформу синього кольору. Місцеві жителі називали їх "синіми козаками".
Влітку 1943 р. згадуваного вище Ю. Ганке як "фольксдойче" направили на тримісячне навчання до школи для військовозобов'язаних місцевих німців у Чижівку. Школа готувала молодших командирів запасу для військових частин СС. В ній навчалося понад 60 курсантів. Керував школою оберлейтенант СС Міллер, який проводив політичні зайняття, а його помічник, лейтенант СС – стройову підготовку і тактичні зайняття. В школі вивчали російську рушницю, кулемет Максим, ручний кулемет Дегтярьова, а з німецької зброї – лише гранати. Курсанти також отримували навички риття окопів і протитанкових ровів. Колишні поліцейські В. Рафальський і С. Бондарчук розповіли, що Чижівська школа СС розпочала роботу наприкінці 1942 – початку 1943 року. Вона розміщувалась на території картонної фабрики, під казарму використовували контору підприємства. Нікого зі сторонніх туди не пропускали. Курсанти були мешканцями Наталівки, Вишківки та інших сіл. Їх неодноразово залучали до боротьби з партизанами.
Колишній бургомістр Звягеля О. Александров розповів слідству, що у квітні-травні 1943 р. у сквер на Житомирській вулиці приїхала "агітмашина". Один із чиновників гебітскомісаріату дав йому аркуш із текстом, який бургомістр зачитав перед публікою. Це був заклик до громадян добровільно поїхати для праці в Німеччину. За визнанням колишнього поліцейського С. Лисюка, у липні 1943 р., коли зірвалося вербування бажаючих їхати до Німеччини, він зі своїм відділенням робив облави у місті на меблевій та прядивній фабриках. Директори цих підприємств передали в його розпорядження певну кількість людей, яких поліція повела під конвоєм. За повідомленням інших поліцейських, протягом 1943 року поліція виїжджала в села району для вивезення селян з метою подальшої відправки на примусові роботи до Німеччини. Вони привезли в місто 10 осіб із Майстрова, 60 – з Городища, 6 – з Олександрівки, 8 – з Барбарівки (Варварівки), 40 – з Романівки, 10 – з Тальок і Немильні. Збірним пунктом їхнього утримання перед депортацією служила залізнична школа №40 (нині – ЗОШ №9). Р. Моге стверджує, що до Німеччини на примусові роботи з міста відправляли 1-2 ешелони на тиждень, а загальна кількість депортованих під час його служби в поліції становила близько 15 тисяч.
Н. Кривенко та І. Лавренюк розповіли про те, як приймали присягу на вірність служби німецьким окупантам. Ця церемонія відбувалася у травні 1943 р. Всіх поліцейських вишикували й повели у подвір'я жандармерії, яка займала колишній будинок поміщика Мєзєнцева. Зібралося близько 300 поліцейських Звягельського, Ярунського, Баранівського і Мархлевського районів. Перед присутніми виступив начальник жандармерії, перекладач перекладав, а поліцейські повторювали його слова. Після цього поліцейських викликали по одному до столу, де вони мали підписатися на бланках з видрукованим текстом присяги, що закликала їх служити вірою і правдою німецькій державі та її фюреру. Після цього поліцейських пригощали спиртними напоями та закускою, знову вишикували та повели під марш духового оркестру вулицями міста. У цей самий день їм також видали нове обмундирування.
Вояки 79-ої піхотної дивізії вермахту біля будинку Мєзєнцева влітку 1941 р.
У Звягелі в 1943 році існувала школа поліції, в якій Моге протягом трьох літніх місяців викладав стройову підготовку. Комендантом районної поліції він служив до листопада 1943 р. За його розповіддю, восени 1943 р. у Звягель прибула німецька військова частина, і райполіцію переселили у приміщення театру (після війни – Будинок культури на тодішній вул. Леніна). Там поліція перебувала лише кілька днів, після чого мала евакуюватися з міста. Начальник жандармерії Лахнер дав розпорядження спалити всі документи. Цей наказ мав виконати секретар поліції Вінтер. Але він не хотів це робити, гадаючи, що німці залишають місто тимчасово і ще повернуться. В такому випадку йому потрібні будуть документи для звіту. Поліцейський Скрипник у подвір'ї театру, біля входу в підвал вирив яму. Там закопали залізний ящик із картотекою особового складу міської та районної поліції, а зверху поклали камінь.
У грудні 1943 р. бургомістр Александров за розпорядженням гебітскомісара Шмідта розсилав повістки на збори місцевим німцям. На зборах у гебітскомісаріаті Шмідт об'явив, що німецькі війська незабаром залишають місто, а тому "фольксдойче" підлягають евакуації. Він радив різними шляхами, хто як зможе, дістатися до Рівного, звідки евакуйованих повезуть потягами на захід. За цією вказівкою Р. Штрайт (бургомістр Звягеля у 1941 році) зі своєю родиною доїхав підводою до Рівного, потім прибув у Білосток, а через пів року евакуювався в Німеччину. Право на евакуацію мали також звягельські поліцейські.
В основу як цієї, так і попередніх статей про 1941 і 1942 роки взято документи архіву Управління Служби безпеки України в Житомирській області. Вони дають певне уявлення про події, що відбувалися у Звягелі та навколишніх селах під час німецької окупації.
Леонід Коган, краєзнавець
