Кожен з нас рано чи пізно замислюється над тим, яким є його покликання і як знайти свій життєвий шлях. Наше покоління живе в непростий час щоденних викликів, небезпеки і жорстокості. І у хвилини пошуку опори чи свого особистого промінчика надії, можливо, вам у пригоді стане розказана мною історія. Це історія життя однієї людини, яка мала сміливість йти за покликом серця і щодня, щогодини залишатись вірною своєму вибору.
У селі Варварівка (колишній Ємільчинський район) Житомирської області живе наша мама – Ельвіна Матвіївна Дейнеко. 20 липня вона зустрічає свій 90-річний ювілей. Загляньмо разом у її книгу життя, тут можуть знайтись і для вас прості відповіді на складні питання.
У далекому 1934 році в селі Діброва Малинського району народилась дівчинка, якій дали рідкісне і красиве ім’я Ельвіна. Можливо, саме цього дня і засвітилась теплим світлом зірка її долі, адже це ім’я буквально означає "світла" або "сяюча". Рік народження дівчинки свідчить про важке дитинство: випробування Голодомором, війною, післявоєнною розрухою. Попри нелегкі часи, найбільшим бажанням дитини була можливість навчатись. Задля цього у повоєнні роки щодня потрібно було ходити пішки у сусіднє село. Напевне, саме тут і закладається перша цеглина впертості Ельвіни, адже здобута освіта дозволяє після шкільної парти далі навчатись у медичному училищі.
Після здобуття фахової освіти вже дорослу і самостійну дівчину направили на роботу у свою рідну Варварівку. Вона стає сільською фельдшеркою і заразом акушеркою. Звідси починається її трудовий стаж, який сягнув 55 років чесної і непростої праці.
Чого тільки не пережито за ці роки. Не дивно, чому фельдшерів називають "польовими хірургами", а у селах і поготів. Це була робота, яка не мала вихідних і святкових днів. Це безсонні ночі, виклики у будь-який час доби, це важкі хворі, яких потрібно було виходжувати. Ось де впертість і міцний характер молодої лікарки стали у пригоді: зупинки серця, яке потрібно було заводити ще коли не було дефібриляторів; травми, від лікування яких залежить життя людини надалі; застуди, які потребують глибоких знань медицини і фармакології. А ще це також відповідальність за життя матері й дитини, адже тоді у селах були пологові будинки. Наша мама як акушерка прийняла на цей світ понад 200 дітей.
Сільський лікар – це людина, яка знає про людей більше, ніж вони самі. Це справжній митець, який зустрічає і проводжає життя. Саме тому свідомий вибір цієї професії – це важливий виклик, який до снаги далеко не всім.
Тут, у Варварівці, наша мама не лише реалізувалась як професіонал, а й зустріла свою половинку, нашого тата Олексія Максимовича. Разом вони зуміли побудувати сім’ю і звити наше улюблене сімейне гніздечко. Простора, затишна хатинка кольору сонця зустрічає своїх гостей над озером, у кінці вулиці Медичної. Хіба ж вулиця, на якій живе лікарка, могла називатись інакше?
У цьому мальовничому місці Ельвіна з Олексієм народили і виростили двох доньок. Власним життєвим прикладом вчили нас бути наполегливими, працьовитими, вміти цінувати родинне тепло, поважати людей, приходити на допомогу, мріяти, досягати задуманого, перемагати і обов’язково вчитися нового. На цій же Медичній вулиці розміщувався медпункт, куди ми з сестрою постійно прибігали до мами. Але не для того, щоб бавитись. Ми змалку розуміли важливість її справи, спостерігали за її умінням лікувати людей.
Ми з цікавістю розкладали пігулки, немов у аптеці, стежили, щоб усі медичні інструменти були на місці, спостерігали і вчились як надавати допомогу за потреби. Тому й не дивно, що у своєму житті ми обрали дотичні професії: я стала лікарем-офтальмологом, а моя сестра Валентина – товарознавцем. Уже зараз, з висоти власного віку, ми можемо точно сказати, що якісний та яскравий власний приклад батьків став моделлю для побудови нашого життя. Адже діти – це пластилін, який можна ліпити лише чистими й теплими руками.
Тепла наших батьків вистачило на нас обох, а продовжувачами закладених тут родинних традицій є наші власні діти. Найбільше багатство у наших батьків – це чотири улюблені внучки: Оленка, Надійка, Даринка та Олеся. Усі вони є спадкоємцями медичної професії і сьогодні працюють у різних галузях медицини. У родинах наших дівчаток зростають уже й правнучата: троє хлопчиків і дві дівчинки. Попри усі заслуги і здобутки, звання та нагороди – це найцінніше надбання нашого життя. І як замолоду Ельвіна та Олексій завжди тримали двері своєї оселі відчиненими, бо завше хтось міг прийти просити допомоги, так само і зараз вони нетерпляче виглядають своїх внучат, щоб побавитись і порозказувати історій. У тій самій хатинці кольору сонця в кінці Медичної вулиці.
Попри нелегку роботу фельдшеркою на селі та ведення величезного домашнього господарства (бо ґаздування ніхто не скасовував), наша мама має багато улюблених хобі, зокрема вона обожнює квіти. Кажуть, якщо біля хати буяють пишні квітники – в ній живуть любов та злагода. Наше родинне гніздечко щороку потопає в різнобарв’ї квітів, не перестають радувати око яскраві вазони на підвіконнях. Натомлені ручки мами після огляду хворих, уколів та крапельниць завжди знаходили відраду у рукоділлі. Досі милуємось багатством вишитих весільних рушників, подушечок, гаптованих фіранок, в’язаних серветок. І навіть сьогодні, в 90-річному віці, вона в’яже теплі ковдри для кожного члена родини в подарунок на іменини. Споглядаючи на усе це розмаїття занять і справ людини, що жодного дня не сиділа без діла, сам собою вимальовується урок довголіття: "Добре роби, добре й тобі буде".
А ще в нашій родині титул найсильнішого гравця в шашки має саме не хто інший, як бабуся Ельвіна. Вона невтомно змушує свій мозок працювати. Саме вона навчила нас любити книги і постійно читати, що стало запорукою всебічного розвитку дітей та внуків. Ми досі бачимо маму з книжкою або газетою в руках, вона вперто розгадує ребуси і кросворди. Свого часу мама працювала і на громадському напрямку – була головою жіночої ради, депутатом сільської ради, і все задля того, щоб не лише лікуванням, а й іншими потребами допомагати людям.
У селі добре знають, що наша мама пекла найкращі весільні короваї, адже колись їх не можна було замовити в інтернеті. Ми ж усе своє свідоме життя смакували найсмачніші паски і пироги. Напевне тому спогади про дитинство такі щемкі й дорогі нашим серцям. Як добре, коли всі збираються вдома, де пахне щойно випеченим хлібом...
Дорога наша мамочко, дружино, бабусю і прабабусю! Ти завжди є для нас прикладом величезного терпіння, мудрості. Ти наша порадниця і берегиня роду. Пробач нам, будь ласка, за недоспані ночі, за хвилини тривог і хвилювань, за дитячий непослух і впертість.
Низько вклоняємось тобі, наша рідна.
Дякуємо за те, що ти в нас є. За твою любов і ласку, теплоту і молитви. За твої руки, які не лише зцілювали людей, а й пригортали нас в часи сумнівів чи переживань. За твій розум, людяність, вчасні поради, підтримку, розуміння і за наше щасливе й тепле дитинство.
Нехай зозулька ще багато літ порахує, а лелеки з вирію приносять надію на кожен новий рік в нашому затишному гніздечку кольору сонця.
З днем народження, наша рідненька!
Світлана Данилюк
