Владика Паїсій (Кухарчук), один із наймолодших єпископів Православної Церкви України, розповів про свій шлях від 15-річного псаломщика до очільника Житомирсько-Овруцької єпархії ПЦУ та поділився історіями переходу парафій на Житомирщині від московського патріархату в Українську Церкву.
Загалом близько трьохсот парафій доєдналося, або перебуває в процесі долучення до Православної Церкви Україні на Житомирщині за роки після набуття автокефалії. Україна Православна опублікувала інтерв'ю з єпископом Паїсієм про розвиток українського чернецтва та становлення ПЦУ.
Один з наймолодших єпископів Церкви з віруючої родини, він з 15 років був псаломщиком в храмі, а з 18 послушником в монастирі, який відроджувався. Владика має досвід перебування у кількох монастирях тоді Київського патріархату на Рівенщині, Франківщині, Львівщині, Київщини, а зараз очолює Житомирсько-Овруцьку єпархію ПЦУ.
Далі — цитати владики.
Я з дитинства знав, що хотів бути священником. Тому пішов у семінарію у Рівному, про монастир спочатку не думав. У 2002 році відроджувався Свято-Георгіївський монастир на "Козацьких могилах" — місце пам'яті та молитви за полеглих у битві під Берестечком і я разом із друзями по семінарії почав нести там послух. Я і працював на кухні, і співав, був різничим.
В мені ще не визріло бажання прийняти постриг, але я бачив як народжувалося саме українське чернецтво. Коли ти несеш послух в обителі, яка на такому славному місці, ти проникаєшся та пізнаєш і цей етап української історії. Бо Козацькі Могили — не просто місце великої битви, воно роздуми про імена, про побожних та сміливих воїнів, гетьманів та полковників. Ми, послушники, в той час багато працювали, тоді велося будівництво, відбудова монастиря (його стін), а ми також творили і саме життя обителі: богослужіння, традицію.
Тут були і є дух християнства і дихання історії... Я думаю, що це така ознака нашого чернецтва, ми глибоко цікавилися, яким було духовне життя і до нас.
Потім я взнав про відродження Манявського скита. І вирішив нести послух і там. І це також було відродження обителі. Саме тут я прийняв рішення про послух, і тут на порозі 25-річчя мене постригли в ченці. Коли мене запитують, що найскладніше при відродженні обителі, то я скажу, певно налагодження відносин між братією. Тут були монахи різного віку, різних поглядів, звичок. До нас приїжджали люди зі східної України, із непростим життєвим досвідом. Але братія постригалася, люди горнулися до нас.
Це був дуже плідний період життя. Оскільки в Чернівецькому інституті я отримав диплом викладача філософсько-релігієзнавчих дисциплін, (а ще вчився у Івано-Франківському богословському інституті), то у Манявському навчальному комплексі працював викладачем етики. Я і зараз переконаний, що і для монаха, і для настоятеля навчання дуже важлива навичка саме для зростання парафій, для того, щоб краще розуміти тих, для кого ти проповідуєш, щоб провести аналогію сьогодення із минулим. Щоб дати зрозуміти, ось тут святий, він ходили тими стежками, що і ти. І істини, яким він слідував, не змінилися.
Чи були труднощі. Звісно. Але я завжди казав і собі і братії. Якщо ви будете шукати в людях, обставинах, обителях недоліки, недосконалості, ви їх знайдете, але якщо будете шукати добро, духовне життя, чесноти та нагоди для зростання, ви також знайдете. Це ваш вибір, що шукати.
Місцеві полюбили монастир. Я йшов звідти, коли там було з насельниками дванадцять людей. Далі я був у Львівському монастирі. А потім мене перевели до Києва, до Михайлівського монастиря. Весь досвід, моє спілкування із вірними різних регіонів готувало мене до мого служіння на Поліссі. Ми українці єдині, але у характерах трохи різні. Люди на Поліссі дещо відрізняються від волиняк чи галичан. Я читав про цей регіон, про характер жителів і я дуже хотів їх зрозуміти. Я став правлячим архієреєм 2017 року.
Перші приєднання до ПЦУ почалися після Томосу. І вже тоді я сформував правила приймати всіх вірян особисто, коли переходять зі священником, то наголошувати настоятелю, як це важливо, їхнє приєднання, для вірян, для українського християнства і для мене.
Мені доводилося чути від однієї делегації: владика, нам страшно. Я кажу: я вас розумію, бо ви не були в Українській Церкві. Але я відкритий до вас, і моя головна задача – розвиток вашої парафії.
Моє правило — намагатися вникнути у те, яка проблема є найгострішою. І відвідувати парафії. Парафія – навіть не цеглинка, важлива спільнота суспільства. Вона має бути здорова, здатною вплинути і на не воцерковлених та невіруючих людей. Вона власним прикладом може вчити. Правильне мислення вірян може правильно рухати ціле суспільство у правильному напрямку.
Напевно, жителям був потрібний час, щоб темп переходів покращився. Крім того, на людей вплинуло вторгнення. Вони дуже відчули різницю між нами та МП. Українські церкви від самого народження молилися за Україну. Такою від самого народження була Православна Церква Україна. Я пам’ятаю після Томосу нас зібрав очільник області й місцевий єпископ МП повторює, а от захоплення. Я кажу: "Владико, про що ви кажете. Люди обрали Українську Церкву, віряни зайшли у храм у власному селі. Яке тут захоплення?". І так, люди потребували чіткої молитви саме за Україну.
Я роздрукував копії Томосів, воджу на парафії як подарунок. Деколи громадам залишають голі стіни, попередній настоятель вивозить все, але я кажу: ми все доробимо, все відновимо. І я тримаю зв’язок із громадами після зустрічі, супроводжую на етапі реєстрації. Моя мета — знати кожну.
Деколи я дивлюся на храми наших громад, які доєдналися до нас з МП. Серед них є дійсно дуже гарні. Деякі будувалися виключно коштом громад, місцевого бізнесу, я не виключаю, що деякі — коштом спонсорів. Але якщо цей спонсор, пов’язаний із Москвою, подивіться, яку криваву плату він бере за свою участь, завжди брав. Україна вміла та любила будувати храми, але згадайте як, наприклад, цей край постраждав під час імперії, період Української Революції, Голодомору. Імперія вбивала, імперія вчила навіть не припускати Україну, як окремий державний проєкт.
Так, парафії зараз переходять дуже активно. Був період, коли я приймав представників трьох-чотирьох громад щодня, зараз: три-чотири в місяць і це не припиняється. Чим більше портретів та алей слави загиблих героїв в громадах, тим більше людей навертається до Української Церкви. Ось чому я кажу, що ми маємо завершити процес ліквідації МП до перемоги. Бо саме їхнє перебування на українських теренах буде подразнювачем для ветеранів, інвалідів. До сіл повернуться люди, які бачили поведінку МП на Харківщині, Донбасі. Колаборантство МП там частина особистого досвіду, і суспільство достатньо свідоме, щоб бачити різницю між Церквами.
Коли ви мене запитаєте, що я вважаю головним здобутком. Це не приміщення гарних церков, а інше. Наші священники в селах, де громади перейшли без настоятеля казали мені, що є віряни, які почали їздити у сусіднє село до свого батюшки з МП. Так ось за кілька місяців майже всі вони повертаються. Ми навіть проговорили це з отцями, я сказав правильно налаштувати інших вірян. Ми зустрічаємо всіх теплом та обіймами. Оце повернення тих, хто спочатку не прийняв, і є моєю особливою радістю. Вони зрозуміли, що ми рідна їм Церква Христова.
Раніше ми писали, що 26 жовтня в селі Майстрів офіційно стартувало будівництво нового храму Православної Церкви України. На місці майбутньої святині, яка присвячена Покрові Пресвятої Богородиці, освятили хрест та заклали наріжний камінь. Урочисту церемонію очолив єпископ Житомирський і Овруцький ПЦУ Паїсій. Деталі тут.
