Історія – це не лише події, зафіксовані в архівах і літописах, а й долі людей, які творили її у повсякденному житті. Дослідження таких особистостей дозволяє по-новому поглянути на минуле, відкрити його невідомі сторінки та відчути живий подих часу. Гнат Васильович Львович – одна з тих постатей, які заслуговують на особливу увагу.
Його діяльність на теренах Звягеля виходить далеко за межі суто військових обов’язків. Громадська активність, культурні ініціативи, захоплення краєзнавством і тісний зв’язок із видатними діячами української культури, такими як Олена Пчілка та Михайло Коцюбинський, свідчать про багатогранність його особистості. Водночас доля Львовича відображає драматичні перипетії української історії кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Цей матеріал підготував місцевий краєзнавець Леонід Коган. А ми сподіваємось, що цей матеріал стане цікавим для всіх, хто цінує історію свого народу, і допоможе читачам глибше зрозуміти складність та велич нашого минулого.
Багато років тому, переглядаючи "Пам’ятні книжки Волинської губернії"останньої декади ХІХ і першої декади ХХ століття, я у кількох із них побачив ім’я Гната Васильовича Львовича, діловода управління Новоград-Волинського повітового військового начальника, про якого раніше нічого не знав. Також стало відомо, що з 1894 року він викладав військову гімнастику в міському училищі.
Гнат Васильович був прихильником повернення місту історичної назви Звягель. З цією ініціативою він, на той час гласний міської думи, звернувся 3 квітня 1910 р. із заявою до міської управи. Свою пропозицію Львович аргументував тим, що давні назви міста – Возвягель, Взвягель, Звяголь, Звеголь і Звягель, при чому остання "досі тримається в пам'яті та лунає в устах народу". Крім того, він підкреслював, що 1795 року Звягель перейменували на Новоградволинськ через те, що це місто мало стати столицею Волинської губернії. Але сталося не так, як гадалося. Наводячи приклад міста Заслава, якому на той час повернули історичну назву Ізяславль (Ізяслав), Львович додає, що тепер настала черга Звягеля. 5 травня 1910 р. міська управа винесла його заяву на розгляд міської думи. Пропозиція Г.В. Львовича була відхилена.
Згідно з "Послужним списком полковника Львовича", складеним 30 січня 1916 р., Гнат Васильович народився 1 січня 1860 р. (або 1858 р.) у родині православного священника з Волинської губернії, навчався у Волинській духовній семінарії та Київському піхотному юнкерському училищі. Після закінчення училища 1884 року зарахований до 47-го резервного кадрового батальйону, який був розквартирований у Вінниці. 1890 року його перевели до 45-го резервного піхотного батальйону та відрядили у званні поручика до управління Новоград-Волинського повітового військового начальника для завідування складами зброї та речей. Від 1894 року він обіймав посаду діловода у цьому управлінні. Його підвищили в званні спочатку до штабс-капітана, затим – до капітана. 1909 року призначений Порецьким (Смоленської губ.), 1911 року – Ахалцихським (Грузія), а 1914 року – Маріямпольським (Литва) повітовим військовим начальником. За відмінну службу на останній посаді під час мобілізації його нагородили Орденом Святої Анни ІІ ступеня і підвищили у званні до полковника.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка зберігається лист-привітання від 25 січня 1901 р. Гната Львовича із Звягеля до Олени Пчілки з нагоди 25-річного ювілею її творчої діяльності. В ньому він згадує, як років 20 тому вперше прочитав її п’єсу "Сужена – не огужена", і з того часу образ Олени Пчілки займав його уяву. "Лукава доля кидала мене у різні місця, – пише Львович, – нарешті опинила у Звяглі". З 1890 року пам’ятає він клубну бібліотеку, яка згодом перебувала у занедбаному стані. За словами Гната Васильовича, "два роки тому буде, як двоє з міської інтелігенції, за згодою усіх членів, взяли у уряду дозвіл переформувати клюбову бібліотеку в всім приступную ... Скомпонували і бібліотечний уряд ... Вибрали у члени того уряду і мене. Потрібувався насамперед каталог, котрого не було. Я захотів стати у послузі і взявся за роботу. Котру і виконав по своєму розумінню. Найняли біблітекаршу, завели порядок. З 9-го лютого минулого року "всім приступная" бібліотека і при її читальня почали функціонувати. По моєму почину завели трохи і українських книжок". Львовича зацікавила історія цієї бібліотеки. Старші члени правління порадили йому звернутися до судового пристава Олександра Аврамова. Останній розповів, що "бібліотека споруджена була у з’їзді Мир[ових] Посередників, а потім віддана у клюб, де упорядкував її вже Жданів". Аврамов також додав, що в неї вклала багато праці та матеріальної допомоги Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка).
Знайомство Гната Львовича з класиком української літератури Михайлом Коцюбинським відбулося, очевидно, під час військової служби першого у Вінниці. У листах 1902-1903 рр. Львович дякує письменникові за одержаний від нього перший том творів Коцюбинського. Серце його радіє, знаходячи у кожній книжці "Киевской старины" українські оповідання. Водночас, на його думку, "не буде дуже неввічливим, коли вкраїнські письменники перестануть розсовувати свої твори бодай і поміж хорошими людьми".
У листі від 19 лютого 1903 р. М. М. Коцюбинський повідомляє Г. В. Львовича, що восени цього року минає 35 літ музичної та громадської діяльності видатного композитора Миколи Лисенка. Шанувальники його таланту ініціювали збір коштів для придбання ювілярові шматка землі або оселі з ґрунтом. "Я впевнений, – пише Коцюбинський, – що у Вашому Звягелі знайдеться чимало люду, який любить музику Лисенкову і охоче дасть щось на подарунок". Він просить Львовича організувати збір коштів. На пропозицію Коцюбинського взяти участь у святкуванні ювілею композитора Львович відповів: "На ювілей Лисенка не поїду. Тинятися по кутках і закутках не маю охоти, виступати ж прилюдно з адресою не маю права, яко воєнний". Зі свого боку він просить Коцюбинського зачитати привітання під час шанування ювіляра. Михайло Михайлович у листі від 2 листопада 1903 р. підтвердив отримання "фотографії Лисенкової адреси", ідея якої та малюнок йому сподобалися. Він висловив готовність виконати бажання Гната Васильовича.
У багатьох листах Львович розповідає Коцюбинському про своє захоплення краєзнавством. Так, 1902 року він згадує свій "музей", в якому є вже 220 експонатів. Для пошукової роботи краєзнавець мусив придбати фотоапарат за 93 крб. З минулого року в нього зібралося близько 30 негативів, які він долучив до "музею". У листі від 14 жовтня 1903 р. він просить у Коцюбинського пораду щодо назви своєї колекції для майбутнього штемпеля і отримує від письменника на вибір три варіанти назви. Михайло Коцюбинський пропонував Гнату Львовичу подарувати свою колекцію старожитностей Київському товариству охорони пам’яток старовини і мистецтва, заснованому 1910 року. У листопаді 1910 р. Львович йому відповів: "Я згоджуюсь з Вашою порадою – віддати свою збірку у Київ. Написав по тому адресі, що Ви мені дали, але неділь зо 3 немає відповіді. Може, вони думають, що в мене така дурниця, що не варт збавляти шматок паперу на відповідь, то помиляються. Там (у збірці) є речі, що який-небудь відомий археолог за одну із них без торгу дав би сотню-другу карбованців, всіх же їх є більше над 600. Є там і дріб’язки, є і значне. Зате, – це куток Волині – праця 10 літ. Нехай спитають Федора Вовка (український етнограф і археолог, 1847-1918 – Л. К.), котрий відвідував мою збірку, як я вже був в Поріччі". Нарешті, у листі до М.М. Коцюбинського від січня 1911 р. М.Г. Грушевський повідомив: «Львовичу Товариство написало, що колекцію його прийме і визначило йому особу, на яку він має написати повновласть, останній лист йому я сам підписав тому кілька день, отже, він уже мабуть се знає. Гроші, про які пишете, вишлються".
Подальша доля колекції Г. В. Львовича вкрита мороком. За даними Вікіпедії, Київське товариство охорони пам'яток старовини та мистецтва 1912 року заснувало музей. У 1919 році найцінніші археологічні знахідки з музею товариства передано Київському художньо-промисловому і науковому музею. А 1934 року на базі історичної та археологічної колекцій створили Державний історичний музей (нині Національний музей історії України). Співробітники останнього заперечують наявність старожитностей із колекції Львовича в музейних фондах. Хоча у статті "Національний музей історії України проводить виставки онлайн", опублікованій у газеті "Голос України" у квітні 2020 р., музейники, зокрема, повідомляють: "На кількох книгах з музейної книгозбірні містяться відбитки штампу "Збірка пам'яток української старовини Ігн. Вас. Львовича". Є також штамп на обкладинці однієї з книг, що зберігається у науково-дослідному відділі стародруків, цінних та рідкісних та видань Національної історичної бібліотеки України. Але питання про місцезнаходження історичних і археологічних раритетів із колекції Львовича залишається поки без відповіді.
У листі, відправленому до Коцюбинського в другій половині 1909 р., Львович пише: "Звичайне, Ви чули, що у Звягелі мене вже нема більше, як рік. Мусив переїхати в оце меланхолійне місце задля "лакомства насущного", як мовиться в думках, і, запевне, на трохи вищу посаду – воїнського начальника". Також він повідомляє про свої наміри заснувати в Поріччі (від 1918 року м. Демидів – Л. К.) товариство дослідників цього краю, котрий є дуже цікавим з боку археології. У листопаді 1910 р. Гнат Васильович розповідає Михайлу Михайловичу, що засновує музей місцевої старовини. Земське зібрання у відповідь на його пропозицію дало 100 крб. на шафи та інше.
Але наступного року Г. В. Львовича перевели на таку саму посаду в Грузію. У листах, надісланих Коцюбинському в другій половині 1912 року, він пише: "Доля занесла мене в Ахалцих ... Гірне повітря, не гаряче літо і не холодна зима ... Клімат справді гарний, але опріч підсоння кожній людині потрібні ще й люде, а їх осьде бракує і занадто. ... Чужий я ось де і все мені чуже, просто якийсь бранець, полоняник ... Сім’я – жінка і 3 дітей в Поріччі, син в Умані, а я осьде ... Весело ніяк не буде. Вже 1 ½ року не сміявся щире, ніяка річ не може захопити і додати веселості". 13 квітня 1914 р. Львовича призначили Маріямпольським повітовим військовим начальником, а після 30 січня 1916 р. його сліди губляться.
Згідно з "Послужним списком", дружиною Гната Васильовича була донька відставного штабс-капітана Ганна Іванівна Левкович. У них народилося четверо дітей: Андрій (10 квітня 1891 р.), Ірина (1 серпня 1895 р.), Наталія (6 червня 1900 р.) і Дем’ян (25 травня 1903 р.). У списку домоволодінь м. Новограда-Волинського 1924 року, які підлягали денаціоналізації, згадується дерев’яний флігель Ганни Львович у передмісті Плетянка. В аналогічному списку 1926-1927 рр. будинок, що належав Ганні Львович, мав адресу: вул. Полонська (нині – вул. Гетьмана Скоропадського), 35.
У листах до Коцюбинського Гнат Львович висловлює занепокоєння щодо свого сина Андрія. "Без сумніву, він українець, – пише батько про свого сина. – Змалечку чув рідне українське слово, вчився в школі 2 кл[аси] ... також між українцями. Скінчив тую школу 12 літ від роду. 2 роки жив на волі. 14-ти літ вступив до Уманської школи садівництва і хліборобства. Це було у серпні р[оку] 1905. Повчився 2 ½ місяці, але ось вийшов маніфест 17 жовтня. Разом з іншими виштовхнув старого директора школи, підписався на петиції і слідком того було "изгнание из рая". Рік пропав. Багацько заходів пришлось взяти, щоб принято назад ... Якось приняли. Пішла реакція. Взявся спочатку за політику і кинув вчення, ледве-ледве пересунувся до 3-ої кляси, в котрій і заночував с 4 по поведенію. Взявся за розум, як то кажуть, і трохи устаткувався. Приладнувався до часу, став обережнішим і майже нібито практичним". Гнат Васильович просив у Коцюбинського зробити Андрію протекцію для проходження ним літньої практики 1911 року в маєтності одного зі знайомих письменника. Але через брак часу здійснити це не вдалося. Навесні 1913 р. Андрій для одержання атестата про закінчення школи знову мав пройти практику з відозвою від маєтності щодо його здібності. Львович знову звернувся за допомогою до Коцюбинського. Чим закінчилася ця справа – невідомо.
1927 року Андрій Гнатович Львович викладав у Новозвягельській сільськогосподарській школі батрацької молоді. Йому було також доручено керівництво двомісячними сільськогосподарськими курсами для селян в Олександрівці. З 1929 року він обіймав посаду агронома у Житомирській окружній сільгоспспілці, у 1932-1933 рр. займався організацією підсобних господарств 14-ї кавалерійської дивізії, від 1934 року працював агрономом-плановиком у Новоград-Волинському міськземвідділі. 25 червня 1937 р. його заарештували. Обвинувачувався в контрреволюційній націоналістичній діяльності, створенні антирадянського групування. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 9 листопада 1937 р. – розстріляний 16 листопада 1937 р. у м. Житомир. Реабілітований у 1989 році. До арешту мешкав зі своєю дружиною за адресою: вул. Володарського (нині – вул. Надслучанська), 11. За показаннями одного зі свідків, 1932 року мати А. Г. Львовича порушила клопотання про виїзд до своєї доньки у Польщу. Отримавши відмову, вона переїхала до молодшого сина Дем’яна, який служив офіцером у Читі.
